— Ти подарував золоті сережки дівці, з якою плутаєшся якісь три місяці?! — Василь Степанович аж посинів від люті, важко хапаючи повітря. — Ти хоч розумієш, дурню, що як не оженишся на ній, то твої грошики плакали?! Вона в тих сережках з іншим мужиком спатиме, а з тебе, йолопа, тільки сміятиметься!
Льоня, молодший син, лише важко зітхнув. Він удався зовсім не в батькову породу, особливо коли йшлося про статки.
— Тату, це мої зароблені гроші. І я витрачаю їх так, як вважаю за потрібне. Захочу — дівчині подарую, захочу — сусідові віддам.
— У кого ж ти такий безтолковий вдався! — батько аж захлинався від обурення. — Що значить — віддам?! Ти що, мільйонер, щоб гривнями розкидатися?!
— Все, я не хочу більше про це говорити.
Льоня рвучко підвівся, відсунув недоїдений борщ і мовчки пішов до своєї кімнати.
А Василь Степанович ніяк не міг заспокоїтися. Він повернувся і смикнув за вицвілий халат дружину, яка тихо мила посуд біля раковини:
— Це ж не копійки він на ту шмаркачку спустив! Тисячі, мабуть! Ти хоч знаєш, скільки зараз грам золота коштує?
— Звідки ж мені знати, Васю, не я ж їх купувала, — Люба звично намилила стареньку ганчірку господарським милом і взялася терти каструлю. — У мене за все життя одні сережки, та й ті ти подарував, коли ще Славко зʼявився на світ.
— У тебе ще й обручка є! — гордо випнув груди чоловік. — Я тоді до лікарні не з пустими руками прийшов.
Василь Степанович був людиною, м’яко кажучи, економною. Кожну копійку в кулаці тримав так, що аж кісточки біліли.
Але це давало свої плоди: збудував великий будинок у передмісті, купив квартиру старшому сину, і ще одну приберіг для молодшого.
Зірок з неба не хапав, мільйонів не заробляв, але завдяки своїй скупості зумів накопичити «на чорний день».
Цю науку він засвоїв ще змалечку.
— Копійка гривню береже, — любив повчати його батько, старий дід Степан, показуючи, як вирівнювати іржаві цвяхи на камені. — От три цвяхи вирівняв — вважай, копійчину зекономив. А в нас їх пів відра. Як потюкаємо молотком у холодочку, то й на цілого карбованця набереться.
Колись вони з батьком притягли додому старі дерев’яні ящики з-під крамниці. Тітка Ганна, продавчиня, просто віддала їх за сітку яблук.
Яблука малий Вася нарвав у колгоспному садку, поки батько забалакував сторожа — стріляв у нього подиміти та бідкався на життя. Сторож і радий був поговорити, хоч і недолюблював Степана за жадібність.
У селі всі знали: у Степана взимку снігу не випросиш, зате сам завжди з простягнутою рукою — то закурити попросить, то сіна жменю біля чужих воріт прихопить.
Василь змалечку ненавидів ті злидні, ненавидів батька, який рахував шматки хліба за столом, але… виріс і непомітно став його точною копією.
Дружину собі Василь вибирав не за вродою чи великим розумом. Шукав таку, як мати — щоб уміла з нічого борщ зварити і мовчки по господарству шаруділа. Тиху, покірну.
Люба саме такою і була. Найстарша з багатодітної родини, вона звикла доглядати менших і ніколи не просити зайвого.
Коли перебралися ближче до міста, Василь влаштував дружину прибиральницею в заводську їдальню. План був хитрий: і сама там поїсть, і додому щось принесе, і голову від швабри не підніматиме — ніколи буде дурні думки крутити.
Сам вертівся, як дзиґа. Бувало, сиділи на одному хлібі з їдальні та рідкому чаї, але дім вибудував, садок розкішний посадив. Навіть на квартиру старшому, Славкові, назбирав.
Славко вдався в батька — такий самий економний. Отримав житло, але розслаблятися не став, почав стягуватися на свій будинок. Тим більше, квартира за документами залишалася батьковою.
Василь Степанович переписувати майно не поспішав: мало що в житті буває.
А от із Льонею система дала збій. Молодший син грошей не шкодував. Коли таємниця із золотими сережками випливла назовні (невістка пробовкалася, про що потім сто разів пошкодувала), батько ледь не з’їв сина поїдом.
Льоня витримав три дні постійного пиляння, зібрав речі й пішов на орендовану квартиру. Грюкнув дверима і сказав, що ноги його тут більше не буде.
— Іди-іди, куди очі дивляться! — кричав услід батько.
А Люба стояла біля мийки і тихо плакала, витираючи сльози тильним боком долоні.
— Чого розрюмсалася? — буркнув чоловік. — Не в нашу породу він пішов, грошей рахувати не вміє. І кран прикрути, не лий воду дурно! Вона зараз ого-го скільки коштує.
Мило та якісь обмилки він тягав зі своєї роботи — там завжди можна було щось непомітно прихопити. Губки для посуду вважав небаченим марнотратством, тому Люба звично терла баняки старим ганчір’ям.
— Скільки тих грошей у каналізацію стікає… — зітхав Василь, дивлячись, як дружина споліскує тарілки. — От в пустелі, кажуть, посуд узагалі піском чистять.
А Люба мовчала. Вона звикла. Чоловік завжди обіцяв: «От вийдемо на пенсію — будемо смачно їсти й солодко спати». І вона вірила.
Штопала йому шкарпетки так, щоб латок не було видно, хоч у їхньому віці цим уже ніхто не займався, і покірно чекала тієї «ситої старості».
Наступного ранку Василь виглянув у вікно.
— Вишню треба зібрати, бо переспіє і обсиплеться. Не дай Боже, пропаде добро.
Любі того ранку було геть зле. Всю ніч проплакала за Льонею — материнське серце нило за молодшим, хоч і «безтолковим», сином. Хотілося б прилягти, випити якихось крапель, але в їхній хаті лежати без діла не дозволялося.
Вона взяла відро й поплелася в садок. З вишень треба наварити варення, закрити компоти. У погребі тих банок стояли цілі батареї — взимку щось самі їли, а щось Василь продавав, бо копійка зайвою не буває.
Поки дружина рвала ягоди, чоловік дістав з комори велику виварку, відважив рівно три кілограми цукру — більше не варто, обійдуться.
Вийшов на ґанок і закляк.
— Ти чого це розляглася?! — вигукнув він, побачивши Любу на землі. — Ще й вишню порозсипала, безрука!
Він підбіг ближче, посмикав за плече… А вона не озивалася. І тільки тоді Василь завив так, що пси на всій вулиці загавкали.
У лікарні, коли примчали сини, він розгублено бурмотів:
— Там вишня розсипалася… пропаде ж. Може, сусідці сказати, хай позбирає…
Сини нічого не зрозуміли і просто відвернулися.
«Крововилив у мозок, сильне виснаження організму», — сказали лікарі.
Яке виснаження? Василь не міг збагнути. Їли ж як усі, працювали в міру, їй і шістдесяти ще не було… Вона ж двожильна мала бути.
Люба так і не прийшла до тями. Поховали її в рідному селі — Василь одразу підрахував, що так вийде значно дешевше, ніж на міському цвинтарі. А вишня таки пропала. Птахи поклювали, поки він із тими похоронами клопотався.
Після поминок руки опустилися. Але ж слива достигає, груші падають… Пішов у погріб, сів на холодні східці.
Довкола рівними рядами стояли банки з огірками, помідорами, наливки власного виробництва. Робив на продаж, бо ж навіщо на себе таке добро переводити?
— Здав ти, Василю, після смерті жінки, — якось зауважив сусід, побачивши, як той сидить на лавці біля двору з порожнім поглядом.
— Що хочу, те й роблю, — вовком огризнувся він. — Я все життя горбатився на свою ситу старість!
Він спробував був свататися до самотніх жінок. Але швидко зрозумів: другої такої Люби не знайти.
Валя їла за трьох — не прогодуєш.
Олена одягатися любила так, що від цін на її блузки Василя в піт кидало.
А Надія відверто розсміялася в очі: «Таку дурну, як твоя покійна дружина, ти більше не знайдеш».
Від туги й порожнечі він уперше відкрив свою наливку. Потім ще одну. А коли свої запаси закінчилися, почав ходити до крамниці на розі.
Спочатку руки трусилися, коли віддавав продавчині свої кревно зароблені гроші за пляшку. А потім звик і потягнувся до неї, як немовля до пустушки.
Працювати більше не хотілося. У великому домі стояла глуха, мертва тиша. Славко будувався, йому було не до батька. А Льоня так і не приїхав.
Жив із якоюсь іншою дівчиною. І навіть не з тією, якій ті нещасні сережки подарував. Отак просто спустив гроші на вітер…
Василь Степанович сидів на ґанку, обводив п’яним оком свій доглянутий садок, добротний паркан, великий дім. Ось вона і прийшла — його омріяна, забезпечена, сита старість. Стала на порозі.
Тільки від неї чомусь хотілося вити на місяць.
***
Часто ми відкладаємо справжнє життя на потім, ховаючи його, наче дорогий кришталевий посуд, до «кращих часів» у далеку шафу. Але правда в тому, що чорновиків у долі не буває, і жодні накопичені статки не здатні зігріти порожній дім, якщо в ньому не залишилося любові, турботи та простого людського тепла.
А на що ви витрачаєте свої найкращі роки: на радості сьогоднішнього дня чи на примарне «колись»?
