О пів на третю ночі в їхній спальні стояла густа, наче кисіль, темрява. Віктор сердито сопів, прислухаючись, як на сусідньому ліжку тихенько попискує уві сні найменший син.
Поруч, відвернувшись до стіни і підтягнувши коліна майже до грудей, спала його дружина Ліза.
Спала так міцно і важко, ніби провалилася в глибокий, темний колодязь.
Віктор навмисне різко штовхнув її ліктем у бік. Жінка навіть не поворухнулася — лише ледь чутно зітхнула, так і не вирвавшись зі свого безпробудного сну.
«Дрихне вона, — зі злістю і відразою просичав Вітя. — Лежить, як колода. Ще й сопе».
Він дивився на неї і подумки крутив плівку свого «нещасливого» життя.
Де та запальна красуня, з якою він колись розписувався?
Де ті стрункі ніжки в короткій спідниці, де та фігура, що зводила з розуму всіх чоловіків на вулиці?
Тепер поруч лежала жінка, яку рознесло після появи на світ трьох дітей, і вона, здавалося, зовсім не переймалася тим, аби повернутися до нормальної форми.
Зайву вагу Вітя ще, може, якось би й потерпів, стиснувши зуби. Але найбільше його, як «справжнього чоловіка», вбивало інше: вона стала абсолютно байдужою в ліжку.
Холодна, як крижина.
Засинала просто в найвідповідальніший момент! А йому ж хотілося пристрасті.
Такої, як у тих закордонних фільмах, що їх доводиться крадькома дивитися, зачинившись у туалеті чи ванній, і ковтати слину, дивлячись на доглянутих, розкутих дівчат.
— Та хіба це життя, Саню? — скаржився Віктор наступного дня в обідню перерву, нервово випускаючи густий дим з вуст. — Вона лягає і просто вирубається, ніби я їй сусід по кімнаті, а не чоловік.
— Втомлюється, певно, — дипломатично відповів колега Сашко. Він сам мав двох малих дітей і чудово розумів, звідки вітер віє. — Цілий день із трьома малими крутитися — це тобі не жарти.
— Я все розумію! — завівся Вітя.
— Але ж вона вдома сидить! У теплі. Могла б і вдень подрімати, поки малі сплять, щоб до мого приходу бути нормальною, відпочилою жінкою.
— Могла б… — гірко всміхнувся Сашко. — Якби вони всі троє по команді спали в один і той самий час.
Сашко не хотів жалітися.
Сам він ночами спав на незручному кухонному диванчику, куди тікав від криків немовляти.
Знав: поки в дитини ріжуться зубки чи болить животик, не до романтики.
Дружина до вечора падає з ніг. Коли-не-коли обіймуться на кухні — і те добре. Діти підростуть, стане легше, треба просто перетерпіти і допомагати.
А Віктор не вгамовувався:
— А в тебе самого з жінкою як?
— Та все чудово, — бадьоро відзвітував Сашко, розминаючи затерплу спину. — Пристрасті аж киплять.
А що було пояснювати цьому егоїсту?
Вітька ж не зрозуміє, тільки своїми проблемами настрій зіпсує.
— Розлучуся я з нею! — грюкнув кулаком по коліну Віктор і пішов до цеху.
До розлучення він підійшов «по-хазяйськи», підготував собі запасний аеродром.
Закрутив роман із Любою з бухгалтерії.
Перевірив, так би мовити, на ділі. Люба, хоч і не дотягувала до голлівудських акторок, але в ліжку викладалася так, що Вітя часом задумувався: чи витримає його серце такі щоденні марафони?
Але це було точно краще, ніж вічно втомлена Ліза.
Коли все було готово до втечі, він ошелешив дружину:
— Я йду від тебе. Ти перестала бути жінкою! Тобі б тільки прати й варити. Ніякого духовного розвитку!
Я стільки разів намагався урізноманітнити наше життя, навіть відео тобі спеціальні показував, а ти заснула на половині!
Це була чиста правда. Якось Вітя вирішив «навчити» дружину коханню, підсунувши їй кіно для дорослих.
А Ліза тільки скрушно зітхнула і пішла міняти підгузок найменшому, паралельно помішуючи борщ на плиті.
— Живи як знаєш, більше я тут не з’явлюся, — кинув він.
Ліза, здавалося, навіть не зрозуміла трагізму моменту — її голова була забита тим, чим нагодувати синів.
Віктора турбувало лише одне: як би то зробити так, щоб офіційну зарплату зменшили, аби колишня не надто розкошувала на його аліменти.
Але на роботі таких махінацій не пропускали, а звільнятися він боявся.
Люба прийняла його з розпростертими обіймами.
Їхній медовий місяць розтягнувся майже на рік. Навіть те, що Люба невдовзі вже чекала на дитину, не гасило її запалу — вона міцно вирішила прив’язати до себе цього чоловіка назавжди.
— Оце я розумію — жінка! — хвалився Віктор перед мужиками. — І в хаті порядок, і вночі вогонь. Не те що моя колишня.
З Лізою він не спілкувався, рідними дітьми не цікавився.
Старший син чомусь не брав слухавку, коли батько дзвонив йому о першій ночі, ще й обурювався, що той спати не дає.
А коли ж Віті ще дзвонити?
Він же працює, має право ввечері розслабитися з пінним перед телевізором!
«Ну й не треба, — образився батько. — Вистачить їм аліментів». Тим більше в Люби є донька, яка кличе його татом, та й своя дитинка ось-ось з’явиться.
Але його персональний рай рухнув в одну секунду. Того самого дня, коли Люба повернулася з лікарні зі згортком на руках.
Щойно переступивши поріг, вона скомандувала:
— Вітю, швидко неси пелюшку! Відсунь ліжечко від вікна! Витри пил, нагрій воду, подай, принеси, потримай!
Люба літала по квартирі в старому халаті, волосся розпатлане, очі шалені. Віктор закляк. На його очах палка левиця перетворювалася на жінку, змучену новими клопотами.
Він спробував якось виправити ситуацію: грайливо погладив її по спині і багатозначно кивнув у бік спальні.
Люба зиркнула на нього так, що він аж пригнувся.
— Ти з глузду з’їхав?! — прошипіла вона хижим пошепком. — Бігом на кухню, звари щось їсти! Ти чим тут цілий тиждень займався, поки мене не було?! Грязюка кругом, іди помий підлогу!
Повзаючи з ганчіркою по ламінату, Віктор судомно згадував, куди закинув свою дорожню сумку. Де ділася його пристрасна Любочка, в якої так палахкотіли очі? Її ніби підмінили!
«Прощавай, Любо, — ледь не плачучи, подумав Вітя, витираючи чоло тильним боком руки. — Я пам’ятатиму тебе завжди…».
І раптом він згадав про сусідку Зою Петрівну з сусіднього під’їзду. Жіночка видна, часто так хитро на нього позирає. Ну й нехай, що їй уже п’ятдесят з хвостиком.
Зате сто відсотків нових дітей не заведе і в оцю «вічно втомлену матусю» точно не перетвориться!
Якось один такий от знайомий цілком серйозно жалівся мені на життя: мовляв, як вам, жінкам, легко живеться. Ніякої відповідальності, політикою не цікавитесь, про світову кризу не думаєте, спите та їсте.
А от чоловіки мусять про долю людства переживати. Я довго слухала ці просторікування, намагаючись зрозуміти, що ж робиться в тій дивній голові.
Але швидко зрозуміла — дарма втрачаю час. Їм, таким от «Вітям», цю життєву науку просто не дано збагнути.
***
Часом чужий егоїзм буває настільки безмежним, що залишається хіба що іронічно розвести руками, як це зробила авторка цього допису. Справжня турбота і любов вимірюються не вимогами чи гучними словами, а здатністю розділити навпіл найважчі безсонні ночі.
Адже сімейне щастя — це багаття, до якого дрова мають носити двоє, чи не так?
