У мене четверо дітей (4 сини). У 21 рік з’явився син, і він виявився глухонімим. Для мене це був не просто удар. То був шок, це було дуже страшно. Мені 21 рік. Я неповноцінна жінка, що не змогла виносити здорову дитину.
У таких муках я жила багато років, я весь час плакала вдень і вночі. Щоразу, коли мій хлопчик спав, я його цілувала, обіймала.
Не могла змиритися з тим, що зі мною сталося. Я молилася за одне, щоб Господь мені допоміг, щоб він мене не залишив, щоб син виріс гарною людиною.
Скільки мені довелося пережити, образа від людей, приниження від вчителів, навіть сусіди відверталися, але я виховала свого сина, він виріс гідною людиною, зараз він живе дуже далеко. Потім в мене з’явився другий син і за збігом обставин, за злим роком долі він теж виявився хворим — у нього розумова відсталість. Нині йому 18 років.
Що варто за цими роками мені страшно розказувати. Це сльози, нерви та переживання. Що таке хвора людина?
Це весь час у твоєму будинку знаходиться нетверезий мужик, який буянить, і ти не знаєш, як до нього знайти підхід, але я якась азартна жінка, напевно, дурна, дуже лаю, звинувачую.
Потім в мене з’явивилася третя дитина, теж хлопчик. Нині йому 16 років.
Це та дитина, з якою у мене виникли проблеми. Чому виникли проблеми, я не знаю. Я дуже дбайливо ставилася до нього, завжди боялася поранити його якимось словом, завжди його вислуховувала, обіймала. Проводила до школи, зустрічала.
Я влаштувалась працювати прибиральницею, щоб більше проводити часу з дітьми, щоб зустрічати зі школи, щоб допомогти у потрібну хвилину. У 42 роки я знову дізналася, що чекаю дитину.
Я не могла у такому свідомому віці позбавитися від дитини. Для мене це було неприпустимо. І так у мене чотири сини, молодшому 10 років. З ним також багато проблем, але я тримаюся.
Найбільше завдає мені проблем шістнадцятирічний підліток. У нас все було добре, все було чудово. Він дуже дбайливо ставився до мене, обіймав мене, завжди цілував, завжди за мене переймався.
Я думала, що ось моя опора на старості років, ось мій справжній друг. Але одного разу його ніби переключили на іншу програму.
Він став злий, почав грубіянити, на будь-яке моє прохання реагував по злому, дивився на мене спідлоба.
Аж 4 місяці я намагалася знайти підхід, розмовляла. Я думала, що в нього щось трапляється і не може мені це сказати.
Я всіляко намагалася з ним поговорити, але він не йде на контакт і з кожним днем гірше та гірше. Ось уже 6 місяців, як він зі мною не розмовляє. Гуляє кудись ходить. Де буває, я не знаю.
Я постійно плачу, не можу зрозуміти, що я зробила не так. Чому діти від кохання нахабніють, чим більше приділяєш їм уваги, тим вони стають гіршими.
Є кілька моїх знайомих, які не виховували своїх дітей і не потребували їх. Вони розважалися, гуляли, компанії, гулянки та в них такі розумні діти.
Як треба жити? Бути поганою, щоб тебе шанували діти? Я весь час плачу, плачу. Мені зараз 53 роки. Почуваючись так, ніби мені за 70. Дуже дякую всім хто приділив увагу. Якщо ви знайдете, що відповісти, напишіть.
