Дідуся і бабусі, у моєї доньки – не буде! Я так вирішила! Після того, що викинули мої батьки, я їх до своєї доньки не підпущу. Не уявляю, щоб я з нею вчинила так, як мама з татом чинили і продовжують чинити зі мною.
Річ у тім, що доньку Алісу я виховую одна.
Те, що сталося між мною і колишнім чоловіком, окрема історія, але якщо коротко, то – загуляв він. Ну а я інших жінок на стороні терпіти не стала. Зібрала речі Павла і виставила його з нашої квартири.
Судові розгляди були довгими, нудними і складними.
У підсумку, я тепер живу разом з Алісою у двокімнатній квартирі й отримую копійки.
Павло майстерно ухиляється від виплати податків, тому його офіційна зарплата – прожитковий мінімум. Чи багато з цієї суми капає мені на рахунок – можете самі порахувати.
Розумію, сама винна – не розгледіла в чоловікові невірну й підлу людину.
Але гаразд, я – ми з ним розійшлися і забули одне про одного. Але Аліса тут до чого? Але ж він і на доньку власну гроші шкодує.
І давно вже перестав із нею бачитися, хоча я сама йому пропонувала забрати дочку на вихідні. Аліса його дуже чекала і чекає досі, але я тут уже безсила.
Любити насильно не змусиш.
Загалом, фінансово я тягну все одна. До того як розійтися, ми всю суму за квартиру виплатити не встигли, тому залишки платежів лягли на мої плечі.
Я ж купую продукти, я ж одягаю Алісу, я ж оплачую її гуртки і репетиторів. Грошей, які дає Павло, вистачає хіба що на продукти для однієї каструлі борщу.
А сам шикує: по ресторанах ходить, панночкам квіти дарує. Так, я стежила за його соцмережами – від злості й образи, але зараз уже перестала. Не до Павла мені стало – працюю на двох роботах.
Я очікувала, що мама з татом стануть на мій бік, адже я буквально спіймала чоловіка на гарячому. І яке ж було моє здивування, коли мене виставили крайньою, та ще й неприємну лекцію влаштували за зруйнований шлюб.
— Так ти ж сама винна, що він наліво пішов, – журилася мама. – Напевно, недостатньо догоджала йому.
— Хороший похід “наліво” зміцнює шлюб, донечко, – вторив їй батько. – Ти як із місяця звалилася. Ну сходив по дівках, то що тепер – знищити його за це?
— Ось саме! – натхненно підхоплювала мама. – Ти ж жінка. Мудрішою мала бути. Потрібно було зробити так, щоб він про інших дам навіть помислити не міг. А ти відразу побігла заяву подавати… ну хто так робить?
Це було для мене значно серйознішим ударом, ніж зрада Павла.
Я не могла повірити, що мої батьки всерйоз так міркують. Немов Павло – останній чоловік на землі, і я зобов’язана була за нього триматися.
А те, що козел і дочка йому не потрібна – не його вина, я довела.
І так мене все це задовбало, що одного разу я запитала навпростець:
— Тату, а ти теж мамі роги наставляв?
— Ти що, донечко! – Він замахав на мене руками. – Що ти таке кажеш?!
— Але ж хороший похід наліво зміцнює шлюб, – єхидно відповіла я.
— А це дивлячись яка дружина, – встряла мама, тонко натякаючи на те, що вона – молодець, на відміну від мене.
Чесно кажучи, в юнацтві мені здавалося, що в нас у сім’ї й справді ходять наліво, але не тато, а мама. Доказів, однак, у мене не було, і я навіть не впевнена, що це не були звичайні підліткові вигадки.
Крім добрих і люблячих батьків, готових заради мого чоловіка, але не заради мене, гори звернути, у мене була і старша сестра – Надя.
У неї теж були діти – двоє хлопчиків, – але, на відміну від мене, вона була ідеальною і правильною. А правильність полягала в тому, що вона жодного разу не розійшлася з чоловіком.
Секрет був простий: вона просто не виходила заміж. Чоловіки зваблювали її, робили їй дитину, а потім кидали і зникали з горизонту.
Тому Надю у нас було заведено не повчати, а жаліти.
— Дивно у вас якось, – сказала якось одна з подруг, коли я, сидячи з ними на кухні й попиваючи чай, скаржилася на життя. – Зазвичай батьки молодших дітей люблять, а старших вважають невдалими експериментами.
— Та просто Надя на твою маму схожа, – сказала друга подруга, звертаючись до мене. – Вони ж копії одна одної. Ось їй усе й прощають, а ти, мабуть, у когось із родичів пішла, тому як бридке каченя в цій сім’ї лебедів.
Я у відповідь лише знизала плечима. Мені не здавалося, що Надя з мамою дуже схожі – ні зовні, ні за характером.
Але з боку завжди видніше, а я можу просто не помічати якихось деталей і нюансів. Та й не важливо мені було, в чому причина.
Я просто хотіла, щоб усі від мене відчепилися і дали спокійно жити тим життям, яким я живу.
Жила Надя разом із нашими батьками.
Свого житла в неї не було, і купити його вона не могла – навіть на початковий внесок не виходило накопичити.
Вона давно вже не працювала і, мабуть, не збиралася – тільки дітьми постійно прикривалася.
— Я ж молода мама. – говорила вона постійно. – Мені потрібно за дітьми доглядати, розвивати їх, увагу їм приділяти.
Я теж молода мама, але працюю – аж на двох роботах. Ще й домашніми справами самотужки займаюся, і з Алісою встигаю погратися і поговорити.
Але я при цьому чомусь недолуга, а Надя – молодець.
Батьки терпіли не тільки її присутність, а й її капризи. Вона постійно випендрювалася в плані їжі: то не їсть, це вже було вчора, а он те дітки не люблять.
Мама стирчала біля плити, готуючи і сюсюкаючи. Ну а тато багато працював, щоб усю цю ораву утримувати.
Звучить, як заздрість, і в цьому є частка правди. Я справді трохи заздрила. Адже я після розірвання шлюбу не отримала від батьків жодної копійки, все сама.
А Наді варто було лише влаштувати істерику, як мама з татом одразу ж кидалися її заспокоювати і давали все, що вона не попросить.
Гроші мені теж були б до речі – хоча б трохи. Але навіть без цього, я була б рада просто людському ставленню до себе.
А то після кожного дзвінка і кожної зустрічі я відчувала себе всього лише додатком до колишнього чоловіка. Додатком, якого батьки сподівалися позбутися, а тут он як вийшло – я чоловікові стусана під зад дала.
Крім їжі та нового одягу Надя клянчила в батьків квартиру.
— Светка он у своїй власній квартирі живе, – скиглила вона за вечерею, тикаючи в мій бік виделкою. – А я як не знаю, хто – з батьками…
— Я на цю квартиру сама заробила і продовжую заробляти, – відповіла я. – Не пробувала теж на роботу влаштуватися?
— Світлано, не хами сестрі, – обірвала мене мама.
— Чому?
— Взагалі, Свето, – встряв батько, – за квартиру Павло платив.
— Взагалі-то, тату, – передражнюючи його інтонацію, відповіла я, – він вніс лише кілька платежів, я йому його частку давно виплатила. Ну навіть якби і він платив – що заважає Наді теж заміж вийти і з’їхати від вас? Начебто ще недавно вона говорила, що я добре влаштувалася.
— Ох і заздрісна ти, Светко, – заявила Надя. – Не соромно?
— Та чому мені заздрити? – здивувалася я. – У мене своє життя, у тебе своє. Це ти ж хвилину тому порівнювала нас і хотіла, щоб було, як у мене.
— Неправда!
— Так. Ну все! – Мама встала з-за столу. – Збирайте тарілки й мийте посуд. А то розкукурікалися тут як кури.
Квартиру Наді, звісно, ніхто дати не міг – ні куплену, ні, тим паче, орендовану. Мама з татом, змушені працювати не тільки на себе, а й на Надю з її двома дітьми, ледь зводили кінці з кінцями.
Продавати їм було нічого – іншої нерухомості вони не мали. Навіть машини не було. Навіщо Надя продовжувала скиглити, я не розуміла.
Гроші з неба не впадуть ні мамі з татом, ні їй. Чого вона домагалася?
Як там кажуть… вода камінь точить? Ось на це, мабуть, у Наді й був розрахунок. Чи то намагалася їх задовбати, щоб вони будь-якими способами знайшли гроші, чи то ще щось. Але головне, що це спрацювало. Так, спрацювало! Я сама приголомшена.
Якось раз після роботи до мене заскочила мама.
Вдень вона зателефонувала і попередила, що заїде заїхати ненадовго. Я подумала, що вона знову спробує помирити мене з Павлом – вона так і раніше робила багато разів.
Паша з моїми рідними не спілкувався – вони його дратували. Мама в це не вірила і вважала, що це я забороняю Паші контактувати з колишніми тестями.
Ну, все, як завжди – нічого нового. І періодично вона починала насідати на мене з вимогами поговорити з Павлом і покликати його назад.
— Я не буду цього робити, – сказала я, коли мама кілька тижнів тому знову взялася за своє. – Мені без Паші живеться краще.
— Та де ж краще! – журилася мама. – Гаруєш, як кінь, на двох роботах, світла білого не бачиш!
— Ну і що? – відповіла я. – Зате ні від кого не залежу. І не люблю я його, мам.
— Ой, скажеш теж. – Вона махнула рукою. – Нісенітниця це все – кохання ваші всілякі. З’їдетеся назад – і любов спалахне.
— Ні, не спалахне, – сердито сказала я. – Не хочу я цього. Я себе поважаю. І жити з тим, хто ходить наліво, я не стану, хоч ти трісни.
Скільки таких розмов було – не злічити.
Мамі Павло прям спокою не давав. І мені було дуже прикро, що від Наді ніхто не вимагає вийти заміж, ну подумаєш – двоє дітей поза шлюбом, а мене примушують.
— Раз тобі так подобається придурок-Павло – то сама з ним і живи, – заявила я, коли мама знову спробувала відкрити рота.
Вона тоді на мене сильно образилася.
Ми не розмовляли понад тиждень – я першою миритися не збиралася. Зрештою, не я ж лізла в її життя і вчила розуму-розуму, а вона в моє.
Подруги, щоправда, мене не підтримали.
— Мама є мама, – сказали вони, – треба її любити такою, яка є.
Я з ними не згодна, але й не в образі – сама ж думки запитала.
Маму я люблю, як і тата, але це ж не означає, що я маю встати на задні лапки і слухняно пострибати назад до Паші.
Я б, може, і заміж не вийшла, якби мама не почала знову свербіти:
— Скільки тобі років уже, а ти все не заміжня! У Наді он чоловік хороший, а в тебе!
Щоправда, цей «хороший чоловік» Надю з дитиною кинув, але це мама вже якось випустила з уваги.
Загалом, прийшла я додому і з порога запитала:
— У чому справа?
— Та ти пройди, донечко, пройди, – заметушилася мама. У неї були ключі від моєї квартири, тож вона вже чекала на мене, сидячи на кухні. – Розмова є.
— Мамо, я вже котрий тиждень без вихідних (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) працюю. Давай по-швидкому, гаразд?
— Звичайно-звичайно.
Зі зітханням я переступила поріг і зняла з себе пальто, вимила руки і пройшла на кухню, де на мене вже чекала розігріта вечеря і гарячий чай.
З підозрою я втупилася на маму. Уперше в житті вона погріла мені їжу і зробила чай.
Зазвичай це я її обходила – що в себе вдома, що в батьків у гостях.
— Щось сталося? – запитала я, сідаючи за стіл. – Ти підозріло привітна. Не розумію, до чого це…
— Доню, у твоєї сестри двоє дітей, тому я винайняла їй квартиру. Щомісячний платіж з тебе – Заявила мати
Я підскочила з-за столу.
— Мамо, ну ти зовсім? – запитала я, хапаючи кухоль із чаєм, щоб промочити вмить пересохле горло. – У мене дитина, оплата квартири, я багато працюю і зовсім не відпочиваю. Не буду я платити за дорослу кобилу, якій розуму нагуляти дітей вистачило, а як працювати – так у неї лапки.
— Нічого не хочу чути! – заявила мама. – Що за виправдання пішли? Ти ж сама сказала: у тебе дві роботи. Ось і оплачуй квартиру з цих грошей.
— Тобто, ви її утримували стільки років, а тепер це робити повинна я? А з якого дива? Вона мені хто – дочка? Ні, мам, вона мені сестра. Ми один одному рівні. І я їй нічого не винна!
— У неї двоє дітей!
— А в мене теж дитина, взагалі-то! Є до цього комусь діло?
— Ну все. – Мама встала і попрямувала до виходу. – Я думала, нормальну дочку виростила, а ти тільки про себе й думаєш. Шлюб свій розвалила, тепер нашу сім’ю зруйнувати хочеш.
— Якщо наша сім’я зруйнується через те, що я не хочу платити за житло Наді, то гріш ціна такій сім’ї, – відповіла я.
Коли мама пішла і я залишилася одна, у мене по обличчю струмками потекли сльози.
Я дуже давно не плакала, але тут мене прямо прорвало від гіркої образи на несправедливість.
Я вперше з такою ясністю зрозуміла, що мене ніхто не любить: ні мама, ні тато, ні сестра.
Тільки донька моя і любить безкорисливою любов’ю, та подруги.
Я не знала, як після такої дивної й огидної розмови миритися, тому взагалі перестала телефонувати батькам.
Але десь за півтора тижні тато мені зателефонував сам і повідомив:
— Раз ти так із нами вчинила, – сказав він, навіть не привітавшись, – то й ми з тобою церемонитися не будемо. Свою квартиру Наді заповідаємо – повністю. Твоєї частки в ній не буде, ні копійки від нас не отримаєш.
— Та подавіться, – відповіла я і скинула дзвінок.
Напевно, я своє відплакала того дня, коли мама мене образила за небажання допомагати Наді. І тепер, після спілкування з батьком, я почувалася… байдуже.
Ну, заповідають квартиру Наді – ну й добре. У мене своя є, я обійдуся. Бабці-Наді потрібніше.
Але й ковтати все це я не збиралася. Тому, коли (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) через якийсь час мама мені все-таки зателефонувала, я додала її номер до чорного списку, а слідом туди вирушив і номер тата, і номер Наді.
Нехай живуть самі, без мене.
Я їм усім потрібна тільки як помийне відро для зливу негативу або як дівчинка на побігеньках, яка повинна заткнутися і робити, що велять.
Не потрібні моїй доньці такі бабуся з дідусем. Впораємося самі.
Подруги слухали мою розповідь із роззявленими ротами, і цього разу ніхто з них мене не засудив. Тільки поспівчували і сказали, що я все правильно зробила.
Тягнути нахабну безробітну дочку і витрачати на неї свої гроші – право батьків, але змушувати мене давати Наді гроші на шкоду собі і своїй доньці – це вже зовсім не по-сімейному.
Навіщо тільки заводили другу дитину, якщо обожнюють старшеньку – незрозуміло, але я цього вже ніколи не дізнаюся.
Запитувати не стану.
Очі б мої їх усіх не бачили.
