— Це ти в усьому винна! Ти! — кричала моя старша сестра так, що по щоках розмазувалася туш, а голос зривався на істерику.
Я стояла посеред власного весілля у білосніжній сукні й подумки сварилася з мамою.
Це ж вона напередодні слізно благала мене запросити Юлю.
— Як це — рідну сестру не покликати? — бідкалася тоді мама. — Що люди скажуть?!
От тепер ці самі люди, відклавши виделки, зачудовано спостерігали за наслідками її рішення.
Вже завтра всі знайомі гудітимуть і перешіптуватимуться про те, яка в Олени Павлівни дивакувата старша дочка, і як вона влаштувала скандал на святі молодшої.
Я дивилася, як мама, червоніючи від сорому, обережно бере Юлю попід руки й тягне геть із банкетної зали на подвір’я, вмовляючи заспокоїтися.
«Ні, це моє свято! І я нікому не дозволю його зіпсувати!» — сердито подумала я і широко, хоч і трохи нервово, усміхнулася гостям.
Ведучий, який на мить онімів від такого вибуху емоцій, швидко прийшов до тями.
— А тепер — вальс молодих! — урочисто оголосив він у мікрофон.
Заграла музика. Ми з Сергієм закружляли по залі. Чоловік ніжно пригорнув мене і тихо шепнув на вухо, як сильно він мене кохає. Життя тривало.
І тільки розтоптані пелюстки троянд на підлозі нагадували про той безглуздий інцидент.
Ми з Юлею — рідні сестри, хоч вона й старша на три роки. Але ми як небо і земля.
Я, Віра, завжди була спокійною, розважливою. А Юля… Юля — це просто ураган емоцій.
Настрій у неї змінювався кожні п’ять хвилин, рішення ухвалювалися спалахом, а потім так само швидко приходило каяття.
Витримати її характер не міг ніхто. Подруг вона не мала — примудрилася пересваритися з усіма. Мама частенько зітхала:
— І як же її характер чоловік терпітиме?
А тато, Василь Петрович, лише посміхався у вуса:
— Щоб терпів чоловік, треба спочатку заміж вийти. А вона ж усіх кавалерів порозлякувала!
Коли Юлі не було поруч, я не стримувалася:
— Та вона просто начиталася всіляких дурниць! Якісь дикі перевірки на вірність, провокування ревнощів, ворожіння… Хто таке витримає? Он Юрко який хороший хлопчина був. І де він? Утік, бо вона йому весь мозок виїла!
Коли в Юлі остаточно розлагодилося особисте життя, вона вирішила, що на ній «вінець безшлюбності».
Або ж, як у нас кажуть, наврочено. А тут ще й я, молодша сестра, заміж зібралася. Це стало для неї останньою краплею.
— Вона ж молодша! — ридала Юля на кухні, скаржачись мамі. — У неї все як по маслу! А мені вже двадцять п’ять!
Свій вік вона озвучувала з таким трагізмом, ніби їй ішов восьмий десяток. Мама м’яко гладила її по спині:
— Усе в тебе попереду, доню. Тільки менше вір у ті карти Таро, привороти й астрологію… Як би воно по тобі самій не вдарило.
Але час ішов, а сестра ставала все більш одержимою.
Вона могла заборонити мені виходити з дому ввечері, бо «ретроградний Юпітер увійшов не в той дім». А коли ми з Сергієм подали заяву, Юля ледь не зірвала нам розпис.
— У цей день категорично не можна! — кричала вона. — Забирайте заяву, обирайте іншу дату!
Я тільки мовчки крутила пальцем біля скроні.
Що ближче було весілля, то ставало гірше. Юля забороняла мені вдягати золоті прикраси («наврочать!»), вимагала ставити на стіл запалену свічку і спекти якийсь особливий коровай.
Та найголовнішим каменем спотикання став весільний букет.
Сестра десь вичитала, що найвірніший спосіб вийти заміж — це коли наречена не кидає квіти, а добровільно, з рук у руки віддає їх самотній родичці.
— Ти повинна віддати його мені! — безапеляційно заявила вона за тиждень до свята.
— Що-о-о?! — я вже була на межі нервового зриву. — Мій авторський букет, який Сергій замовляв у салоні? З якого дива?!
— Ти ж усе одно його кидатимеш! Яка тобі різниця?! — відчайдушно верещала сестра.
— А я його буду кидати, як заведено! І крапка!
Мама, почувши наші крики, тільки скрушно хитала головою. Вона вже не знала, чим усе це закінчиться.
І ось настав той день.
Я зробила все так, як ми планували з Сергієм, а не за гороскопами сестри. На весіллі Юля ходила за мною тінню, благаючи про той нещасний букет. Я ж пропускала її слова повз вуха.
А коли ведучий оголосив, що зараз наречена кидатиме квіти, Юля ледь не перекинула стіл, рвонувши до мене. Але не встигла. Букет полетів у натовп дівчат і дістався моїй подрузі.
Що тут почалося… Юля заверещала, затупала ногами. Подруга, злякавшись, миролюбно запропонувала їй ті квіти.
— Так не спрацює!!! — кричала крізь сльози сестра. — Вона мала сама мені його віддати! Добровільно!
Я втомлено прикрила очі. Мені було нестерпно соромно перед гостями. Мамі довелося силоміць виводити Юлю із зали…
— Вона таки зіпсувала мені свято… Влаштувала такий цирк, — сумно зітхнула я ввечері, коли ми з чоловіком нарешті залишилися самі.
— Та ну, перестань, — обійняв мене Сергій. — Гості про це забули через хвилину. На весіллях і не таке буває!
Але ж як химерно іноді складається життя!
Поки ми розмовляли, Юля теж мала надзвичайно приємну бесіду.
Виявилося, що поки ми танцювали, заплакана Юля сиділа з мамою в маленькій кав’ярні поруч із банкетною залою. І каву їй робив молодий бариста на ім’я Остап. Слово за слово, він заспокоїв її, і вони розговорилися.
Хлопцеві час було зачиняти заклад, і він запропонував провести Юлю набережною.
Мама тоді тихенько повернулася до нас у залу зі хитрою усмішкою:
— Здається, ретроградний Меркурій сьогодні таки став у правильний дім, — прошепотіла вона татові. — Вони навіть не помітили, як я пішла. Два чоботи — пара!
А за годину Юля написала мамі повідомлення: вони з Остапом гуляють нічним містом, і завтра разом складатимуть якийсь там астрологічний прогноз.
Минуло кілька місяців.
— Знаєш, Віро… — діловито сказала мені Юля, сидячи за моїм столом за чаєм. — Я взагалі не хочу кидати букет на своєму весіллі. Треба попередити ведучого, щоб не влаштовував із цього цирк!
Я лише тихо розсміялася. Адже колись цирк влаштувала саме вона.
Але Юля змінилася до невпізнання. Її Остап виявився студентом-заочником фізичного факультету.
Він теж цікавився зорями, але з наукового погляду, і швидко довів їй, що всі ці прикмети — дурня для наївних.
Поруч із ним сестра стала спокійною, м’якою і розважливою. У них справжнє, щире кохання.
— От тобі й ретроградний Меркурій, — жартувала я згодом, коли Юля та Остап побралися.
— Вона ж кричала, що в цей день нам одружуватися категорично не можна! А якби не наше весілля, вона б ніколи не зайшла в ту кав’ярню і не зустріла свого чоловіка.
Іноді життя підкидає нам сюрпризи там, де ми найменше цього очікуємо, а справжнє щастя народжується з кумедних випадковостей. Ми лише трохи адаптували цю життєву розповідь для публікації, щоб зберегти її тепло та щирість.
Цікаво, а у вашій родині траплялися випадки, коли сліпа віра в прикмети оберталася чимось неймовірно добрим і доленосним?
