Якось шістдесятиоднорічна Тамара Іванівна захворіла. Саме з цього зазвичай і починаються всі жіночі історії раптового прозріння. Хвороба застала так раптово і міцно, що вперше в житті через шалену температуру вона просто не змогла змусити себе підвестися з ліжка.
Їй бракувало сил навіть покликати когось — вона просто лежала, безпорадно дивлячись у стелю, і чекала, що хтось обов’язково прийде на допомогу. Але ніхто не приходив.
У якийсь момент її охопив справжній жах — їй здалося, що життя ось-ось обірветься. І саме тоді рипнули двері, й до кімнати зайшов чоловік.
— Слухай, а де в нас чисті шкарпетки лежать? — буденно запитав він, порпаючись у шафі.
Не отримавши жодної відповіді, він спокійно вийшов, навіть не поглянувши на дружину.
З коридору долетів бадьорий голос дорослого сина: «Одужуй, мамо!», після чого гучно гримнули вхідні двері. І в Тамари Іванівни все попливло перед очима.
На щастя, організм вистояв. Вона одужала, звелася на ноги й, дивлячись на гору брудного посуду, що височіла на кухні, раптом глибоко замислилася. А для чого, власне, це все було?
Понад тридцять років свого життя вона присвятила виключно інтересам родини, і здебільшого — інтересам суто побутовим. Нагодувати, випрати, попрасувати, вислухати.
І раптом вона чітко усвідомила: щось у цій життєвій стратегії було фатально не так. Але що саме? І як тепер усе змінити тій, яка ніколи й не вміла жити для себе? Чи не запізно переучуватися, коли тобі за шістдесят?
Жінка наважилася написати психологу. І оскільки цей лист згодом опублікували відкрито, він миттєво зібрав цілу хвилю експертних коментарів від небайдужих.
«Жити для себе… А для кого ж вона, бідна, жила, як не для себе? Сама зустріла цього чоловіка, сама заміж вийшла, дітей завела, дім, он який гарний, облаштувала. Чиє це все, як не її, цієї “страдниці”?» — іронізувала одна коментаторка, зібравши сотні вподобайок.
«М’яко кажучи, дивні стосунки. Якщо такий гуртожиток із безкоштовною хатньою робітницею взагалі можна назвати сім’єю», — суворо резюмував якийсь чоловік.
«Оце й називається “я раптом почала бачити тільки себе”.
Чомусь у своєму листі вона не уточнює, що чоловік, певно, прийшов після дванадцятигодинної зміни на заводі й не мав сил її розважати.
Не розказує, що вона всі ці тридцять чотири роки не гарувала на роботі, а тільки борщі варила та посуд мила. Була, так би мовити, схована за чоловічою спиною від злого світу.
А щодо того, що “ніхто не зазирнув”, так тут усе просто: вони звикли, що завжди все добре, що мама ніколи не жаліється. Хотіла уваги — треба було просто відкрити рота й сказати, що погано, попросити про допомогу.
Але ні, ми будемо гордо й мовчки помирати. Оця психологія “всі навколо мені винні” й робить нещасними багатьох жінок. А треба просто бути МУДРОЮ!» — припечатав третій «знавець життя».
І кожна з цих думок знайшла палку підтримку в суспільства.
Знаєте, я зовсім не Тамара Іванівна. І я далеко не той психолог, якому вона написала, прокинувшись серед ночі від пекучого болю за власне, наче спущене в унітаз, життя.
Але я чомусь просто фізично не можу мовчати, коли бачу настільки кричущу несправедливість.
А несправедливість ця полягає в тому, що цю жінку судять за сучасними правилами. Забуваючи про те, які закони суспільної думки керували жінками тридцять чотири роки тому.
Зрозумійте нарешті, суспільна мораль впливає на нас навіть тоді, коли батьки чи вчителі не кажуть нічого прямо. Наведу вам приклад зі свого життя. Він, можливо, занадто особистий, але дуже сюди пасує.
У юності я ковтнула з десяток модних книжок на тему «Як вдало вийти заміж і бути ідеальною дружиною». Прочитала і нібито забула. Але ці «мудрості» випалили на моїй підсвідомості свої тавра.
В одній із таких книжок було золоте правило: хороша дружина повинна віддавати подружній борг завжди. Що б не сталося.
Можна сваритися, мовчати тижнями, хворіти, вмирати — головне, вибачте, регулярно виконувати свої обов’язки в ліжку.
І ось іде другий чи третій рік мого шлюбу. Я сильно хворію. Але з обличчям Жанни д’Арк на вогнищі, зціпивши зуби, намагаюся цей самий обов’язок виконати.
Хоча ні, у Жанни д’Арк обличчя, мабуть, було розслабленішим у найстрашнішу мить.
Чоловік дивиться на мене круглими очима:
— Яно, ти чого?! Що з тобою?
А я на повному серйозі пояснюю йому, що готова віддавати подружній борг. Сама при цьому ледь свідомість не втрачаю. Чоловік здивовано почухав потилицю, і тут до мене раптом дійшло — Боже, яка ж це несусвітня дурня!
Далі ми жили вже нормально.
А мені ж, на хвилиночку, сорок один рік. Я молодша за Тамару Іванівну на цілих двадцять років! Але навіть у моїй молодості отакі от «прибабахи» сиділи в голові дуже міцно.
На жаль, донедавна вся наша культура була наскрізь просякнута цим «правильним» вихованням дівчат. Яке насправді було не чим іншим, як великою інструкцією під назвою «Як бути зручною для всіх».
І так, більшість із нас стають розумними саме заднім числом. А в молодості ми наробили стільки помилок саме через ту викривлену систему цінностей, якою буквально дихало тодішнє суспільство.
Отямтеся, це ж не сучасна дівчина вийшла заміж і мовчки миє тарілки, це жінка 1965 року народження! Які альтернативи їй тоді пропонували? Будувати кар’єру? Жити для себе, любити себе, чхати на всіх і йти до успіху?
Та облиште.
Друге, і найцікавіше, як на мене, — це баланс у стосунках: брати і віддавати. Чомусь у наших людей він працює виключно в один бік. Вони завчили лише половину правила — ту, яка вигідна їм.
Якщо мені чогось недодають — отже, баланс порушено. А якщо недодаю я? Чому про це ніхто не замислюється, це ж ланки одного ланцюга! Якщо я тільки беру і нічого не віддаю натомість — це я порушую рівновагу. І вирівняти її можна лише двома способами:
або робити щось хороше для близької людини, цінувати її працю,
або свідомо відмовитися від її послуг і не користуватися благами.
То чому ж у нас немає відповідальності «користувача», а є лише відповідальність того, хто не відгриз для себе більший шматок пирога?
Ба більше: хто відгриз для себе менше — той і винен! Бо, бачте, недостатньо дбає про власні кордони.
Ну і вишенька на торті — це жорстока критика жінки саме з боку чоловіків. Ще можна якось зрозуміти жінок, особливо старшого віку, які, можливо, через злість на Тамару Іванівну заперечують власні втрачені роки.
Але ж чоловіки! Сини, чоловіки, які постійно кричать, що мріють про тиху, домашню, турботливу берегиню… Вони ж куди лізуть зі своїм осудом?
Чому жінку відверто зневажають і топчуть у багнюку за її жертовність, називаючи це «лохівством»? Мене взагалі вражає ця здатність нашого суспільства будь-який альтруїзм та відданість прирівнювати до слабкості розуму.
І як же гармонійно сходяться ці пазли у старшому поколінні! Це ж просто не вкладається в голові: безліч чоловіків, вихованих у переконанні, що «терплячий і турботливий — це лох» (вибачте), і мільйони терплячих і турботливих жінок, які дісталися їм у пару.
Як так вийшло?
Ну подумали б про власну вигоду, помовчали б в інтернеті, не писали б цих коментарів. Але ж ні, не можуть.
Не бачать зв’язку. А коли потім не можуть знайти собі жінку на таку ж «посаду» безкоштовної прислуги, то винні стають сучасні блогери, які, бачте, «зіпсували» жінок.
А загалом, прикро, звісно. Жінку всю її молодість годували солодкими казочками про те, що коли вона все своє життя вірно і безкорисливо служитиме сім’ї, то на старості літ це обов’язково оцінять.
Ось лежатимеш ти, хвора, а вони всі як вишикуються біля твого ліжка, як почнуть дякувати, руки цілувати… А в реальності виявилося, що біля ліжка вони, можливо, і вишикуються.
Але виключно для того, щоб запитати, де їхні чисті футболки, і уточнити, коли вже хтось, нарешті, помиє посуд на кухні.
І найстрашніше те, що й кінців не знайдеш — хто ж у цьому винен. А ви як вважаєте, на кому лежить провина за такі життєві фінали?
Від редакції:
Цю болючу, відверту розповідь ми підготували на основі роздумів нашої читачки, яка не побоялася підняти надзвичайно незручну тему жіночої жертовності.
Часто суспільство нав’язує нам стандарти «ідеальної дружини і матері», а потім те ж саме суспільство і засуджує за те, що ми в цих стандартах розчинилися і втратили самих себе.
Можливо, настав час перестати шукати винних у минулому і почати вчитися поважати свою працю вже сьогодні, незалежно від віку? А як часто вам доводилося ловити себе на думці, що ви живете чужими інтересами, забуваючи спитати себе, чого хочете ви самі?
