— Дівчата, чули? До Андріївни, кажуть, онука привезли!
— У неї є онук? Звідки?
— Так, мабуть від Світлани!
— Якої Світлани? Вона кілька разів приїжджала, завжди одна.
— А великий хлопчисько?
— Та років дев’ять на вигляд.
— Ось дива!
Жіночки, стоячи на ганку, обговорювали найсвіжішу цього тижня новину. До Євдокії Андріївни Горлової приїхав онук. Великий уже. Чого ж раніше не приїжджав? Інших, он, щоліта привозять.
А у Андріївни і не знав ніхто, що він є. І потяглися сусідки до будиночка з синім парканом: хтось за сіллю, хтось сказати, що ситець у крамничку завезли, а хтось просто, мимо пройти, начебто, як у справі. Але Євдокія швидко ці ходіння припинила:
— Чого злетілися, як сороки? Гість приїхав. Нема чого тут виглядати.
Образилися сусідки, засудили з новою силою.
— Бач, як заговорила. Ну, прийди вона до мене ще за чимось.
— Соромиться показувати. Хлопчик, кажуть, трохи відсталий.
— Та ти що?
— А то. Чого ти гадаєш, вони його стільки років ховали.
Шушукались, а самі, ні ні, та й поглядали на двір Андріївни.
— Бабуся Дуня, а Бог є?
— Є, Микитко, як не бути.
— А він усім допомагає?
— Добрим допомагає, а злим — ні.
— Бабуся Дуня, а я добрий?
— Добрий, онучку.
— Отже, Бог і мені допомагатиме?
— Не залишить тебе своєю милістю.
— Бабуся, а “милість” — це від слова “милий”?
— Так, Микитко, мабуть, займися чимось.
— Бабуся Дуня, я помалюю?
— Помалюй, дитинко, помалюй.
Невисокий світлий хлопчик дістав альбом, налив води в стару чашку з відбитою ручкою, і торкнувся пензликом до паперу.
«Господи, славний який! — думала вона, дивлячись з ніжністю на тонку шию і давно не стрижені пасма волосся. — Невже й мені на старість років розрада… »
Вона потай перехрестилася на темну ікону в кутку. Дочка Світлана росла у Євдокії свавільною, недолугий і скандальний чоловік. Сама Дуня нізащо б не одружилася з Петром, але покійний батько наполяг на цьому шлюбі.
І Дуня, як покірна дочка, суперечити не стала. Петро був господарем справним, але вирізнявся вдачею крутим і неспокійним. Міг на дружину руку підняти, на посиденьках за словом у кишеню не ліз, спалахував, як сірник від будь-якого слова, що здався образливим. І помер не своєю смертю, щось не поділили на гулянці..
Залишилася Євдокія зі Світланою. Дочка росла гордою, неласкою. Після восьмого класу поїхала до міста, до технікуму. Так і залишилася там. Кілька разів приїжджала до села до матері. Завжди одна. Від запитань мами відмахувалася, про себе не розповідала, у гості не запрошувала.
А тут напередодні привезла в будинок хлопчика тихенького, усміхненого. Каже, син. Євдокія Андріївна так і сіла. Виявилося, дочка у місті заміж вийшла, народила хлопчика. А синочок якийсь не такий виявився.
Світлана, не довго думаючи, від нього відмовилася. Тільки батько хлопчика з її рішенням не погодився. Микитку собі забрав, і всі роки сам вирощував.
Із донькою не розлучався, щоб проблем не було, але разом не жили. Світлана — своїм життям, чоловік із сином — своїм.
Але трапилося лихо: батько хлопчика когось там на машині випадково збив і отримав реальний термін — три роки.
Довелося Світлані Микитку забирати. Тільки не потрібний він їй, був і є. Привезла матері — якщо, мовляв, не прийме, тоді відвезе його до дитячого будинку.
А Євдокія Андріївна, як побачила ці очі волошкові та лляні м’які волосики, сказала дочці:
— Ти куди хочеш їдь, а онука — не віддам! І Микитка одразу до неї потягнувся. “Бабуся Дуня”, і “бабуся Дуня”. А їй на серці тепло. Адже ніхто раніше так не називав.
Микита тим часом закінчив малюнок. Глянула Євдокія і мимоволі залюбувалася: сонце жовте, небо синє, а по небу ангел летить із волошковими очима.
— Бабусю Дуню, тобі подобається?
— Подобається. Молодець ти, Микитко. Гарну картинку намалював.
— Тато каже, що я колись виросту, стану художником.
— А ти як хочеш?
— Я не знаю поки що. Я, бабусю Дуню, хочу так зробити, щоб усі люди добрі були. А така робота є?
— На будь-якій роботі, онуче, людина може так працювати, щоб людям було краще жити.
Микита замислився.
Помаленьку звик онук до життя бабусі. Та й Євдокія менше турбуватися почала. Малий слухняний, розумний. Що ж із того, що міркує не так, як інші діти?
Виросте, навчиться. Вона вже й до вчительки збігала. У себе Микитка до школи не ходив, з вчителями займався, що додому приходили.
Аріна Євгенівна знання у Микити перевірила, по голові погладила.
— Можу я, Євдокія Андріївна, з вашим онуком і вдома займатись. А нехай він у вересні до школи приходить. Учнів у нас мало, не як у місті, впораємось.
Як дізнався хлопчик, що з іншими дітьми вчитиметься, зрадів. Кинувся до вчительки, обійняв:
— Вам Бог обов’язково допоможе! Бабуся каже, що він добрим помагає. А ви дуже добра!
— Звідки ж ти знаєш, Микито? Ти ж мене вперше бачиш.
— Я просто бачу. А хочете, я вас намалюю?
— Дуже хочу! — усміхнулася вчителька.
І намалював. Бабуся так і ахнула: начебто, і не те щоб схоже, а тільки глянеш, і відразу зрозуміло, хто на портреті. Видно, що Аріна Євгенівна, але тільки інша якась.
— Як же це, Микитко, у тебе виходить?
— А це, бабусю Дуню, душа в учительки така. Я її так побачив. Чи можна мені віднести малюнок?
— Іди, любий.
Вчителька довго на портрет дивилася, похвалила Микиту, а коли він додому побіг, похитала головою:
— Важко тобі буде на цьому світі, хлопче.
По-різному ставилися до Євдокіного онука в селі. Хтось незлобиво дивився, а хтось і пальцем біля скроні крутив, коли хлопчика не бачив.
Незвичний здавався він місцевим, не таким, як інші.
Рубили у Силантьєвих курей до весілля, так він господині прямісінько під сокиру кинувся. «Не треба, тітонько! — Кричить. — Живі вони! А як побачив, що одна з чубатків без голови через двір побігла, то й зовсім трохи свідомість не втратив.
А то сусід Євдокії після чергової гулянки, розбушувавшись, пішов на дружину з палкою. Хлопчик через дірку у паркані у двір проліз, вчепився в величезного мужика:
— Дядю, людей не можна бити!
Той сторопів, палку опустив, та не розрахував, зачепив Микитку по плечу. Наступного дня плече опухло, посиніло. Євдокія ганчірочки у відварі змочувала, та прикладала хлопчику.
Сусід потім вибачатися прийшов. Вибачив його Микита. Подивився своїми ясними очима:
— Дядьку, ви ж хороший! Тільки не ображайте більше нікого. А то, коли у вас синочок народиться, він із вас приклад братиме.
— Який син? — чоловік аж поперхнувся. — Ну, Микита, і хлопець у тебе.
А ввечері прибіг, покликав Євдокію:
— Значить, тобі Марія сказала, що на дитину чекає?
— Ти про що, Іване?
— Хлопчик твій уранці про сина говорив.
— Та мало, що малий може сказати.
— Та в тому й річ, бути мені батьком. Тільки вона сама ще точно не знає, аналізи треба здати. — Іван здивовано дивився на жінку. — Ну, сусідко, і внучок у тебе.
Так і повелося, де якась лайка чи біда, Микитка тут як тут. Дивиться, усміхається, що з нього взяти, блаженний. Тільки більше косилися дорослі.
А задиристі сільські дітлахи, на диво, не дражнили. Щойно починалася серед них сварка, з’являвся Микита. Ображеного пошкодує, ворогів помирить, гру для всіх вигадає. Цікаво із ним хлопцям. Дарма, що дивний.
«Миротворець ти наш!» — сказала якось вчителька Аріна Євгенівна, погладивши Микитку по голові.
А коли в школу пішов, то зовсім охнули. Може, в математиці хлопчик не дуже сильний виявився, зате в розповідях йому не було рівних. Будь-який урок міг так відповісти, що хлопці забували крутитись і, відкривши роти, слухали нового учня.
— Ти, Микитко, може, письменником у нас станеш? — сміється Євдокія Андріївна.
— Не знаю, бабусю Дуню, — знизує плечима онук. — Я не вирішив поки що.
Ішов раз Микита зі школи через міст. Дивиться, внизу в ополонку, борсається хтось. Придивився. Юрко! Чіпляється руками за тонкий лід, а той кришиться. Кинувся на поміч.
— Не підходь, Микитко, провалишся! — кричить Юрко. — Біжи за старшими!
Хотів Микитка послухатись, та бачить, сил у Юрка зовсім уже немає. Поки за допомогою добіжить, поки назад потоне друг.
Скинув хлопчик курточку, розмотав шарф і поповз. Лід тріщить — Микита повзе, вода крижана шкіру обпалює — повзе Микита, шарф попереду себе простягає.
— Тримайся, Юрко!
Вхопився товариш за шарф. Тягне його Микита, назад рушив. Не витримав лід, і ось уже обоє борсаються в застиглій воді, тримають одне за одного, як можуть. Помітили їх чоловіки з берега, витягли обох. Схопили в оберемок і по хатах рознесли.
Побачила Євдокія онука, руки затремтіли. Давай швидше зігрівати його, травами відпоювати. Не допомогло. Захворів Микитка. У маренні, горить весь. Євдокія на ікону у кутку хреститься. Чує слабкий голосок із ліжка:
— Бабуся Дуня, не плач. Ти ж сама казала, що добрим людям Бог помагає. Ось він нам із Юрком допоміг не потонути.
А Юрко тим часом під вікном ходить. Жаль йому Микиту. Переживає, що через нього все сталося. Не допомогли хлопчику бабусиної трави.
Довелося до лікарні до міста везти. Довго хворів Микитка. Євдокія Андріївна плакала. Подивиться на малюнки, по стінах розвішані, і сльози.
Вчителька Аріна Євгенівна також свій портрет розглядала, рукою гладила. А потім запропонувала хлопцям листа Микиті написати. Ох і старалися. Хто писав, хто малював, хто виріб клеїв.
І ще один сюрприз для хлопчика берегла бабуся: листа від батька. Він написав, що живе в поселенні, дуже намагатиметься звільнитися достроково і приїхати до них.
Дізнавшись, що Євдокія до онука збирається, потяглися до хати й сусіди. Смаколики понесли. “Не можна в лікарню стільки,” – відмовлялася вона. А люди йдуть та йдуть…
***
— Дівчата, чули? До Андріївни онучок повернувся!
— Та ти що! Слава тобі, Господи, одужав!
— Повернувся наш миротворець!
— Ой, Марія, вітаю! Народжувати коли тобі?
— Та до весни. Лікарі сказали, син у нас із Іваном буде!
— Ну, дай Боже! Дай Боже!
****
— Бабуся Дуня! Знаєш, я зрозумів. Не має значення, ким будеш, коли виростеш.
— Просто треба бути добрим, га? І тоді все-все вийде!
Микитка дивився на бабусю своїми волошковими очима, а на картинці, прикріпленій до старої зробленої з колод стіни, летів по синьому небу маленький ангел.
