— Ой, вибачте! – вибачилася молоденька незнайомка, задкуючи з ліфта і тягнучи за собою важку валізу на коліщатках. Вона наступила на ногу літній пані, що стояла в очікуванні своєї черги, щоб спуститися ліфтом на перший поверх.
— Не страшно, – відповіла жінка і її зморшкувате обличчя осяяла добра усмішка, – А ви в гості чи наша нова сусідка?
Запитала, бо знала, що квартиру навпроти колишні мешканці вже понад рік виставляли на продаж. Можливо, продали. Дівчина знизала плечима і теж усміхнулася у відповідь.
— Напевно, сусідка, але тимчасово, – вона випросталася і дістала з кишені ключі, – Я зняла ось цю квартиру, поки вона у власників у продажу.
— Зрозуміло, – кивнула пані і представилася, – Клавдія Іванівна! Якщо щось буде потрібно, звертайся. Моя квартира навпроти.
— Дуже приємно, дякую, – дівчина натиснула на кнопку, бо дверцята ліфта встигли зачинитися, – А я Варвара.
Сказала і зробила крок до потрібних дверей, а Клавдія Іванівна вирушила у своїх справах.
Варя швидко облаштувалася в новій квартирі. Будинок їй одразу сподобався – старої споруди, з широкими підвіконнями і високими стелями. Вона звернула увагу, що більшість мешканців тут були людьми похилого віку, що для неї, в принципі, виявилося плюсом – вечорами було тихо, ніхто не заважав, і можна було спокійно працювати віддалено.
Із сусідами Варя спілкувалася мало, найчастіше перетиналася з Клавдією Іванівною, з квартири навпроти. Вони обмінювалися привітаннями на сходовому майданчику, іноді перекидалися парою фраз про погоду або про те, як швидко летить час. Клавдія Іванівна здавалася Варі типовою інтелігентною пенсіонеркою – завжди акуратно вбрана, з доброю посмішкою на обличчі та іскрою мудрості в очах.
Усе змінилося, коли одного вечора, повертаючись із пробіжки, Варя побачила, як до будинку під’їжджає швидка допомога. Промайнула тривожна думка, але вона швидко прогнала її геть, вирішивши, що, швидше за все, нічого серйозного. Однак, піднявшись на свій поверх, Варя помітила, що двері квартири Клавдії Іванівни відчинені, а в передпокої миготять білі халати лікарів. Серце дівчини стиснулося від поганого передчуття. Вона обережно постукала у двері, турбуючись за свою сусідку.
— Клавдія Іванівна, усе гаразд? – покликала Варя, заглядаючи у квартиру.
Жінка, яка сиділа в кріслі, підняла на неї очі. Варя побачила втому на її обличчі, і хоча посмішка все ще намагалася триматися на її губах, очі були сумними.
— Так, Варенька, спасибі. Трохи тиск підскочив, але зараз уже краще. Не переживай. Це все вікові справи, – сказала вона, намагаючись заспокоїти дівчину.
— Може, вам щось потрібно? – запропонувала Варя, дивлячись то на сусідку, то на фельдшерів, які вже збирали свої речі. – Я можу в аптеку збігати або щось приготувати.
— Ні-ні, дякую, дитино. Я впораюся. Головне – трохи відпочити.
Однак Варя вирішила залишитися. Вона дочекалася, поки медики підуть, і знову підійшла до Клавдії Іванівни.
— Давайте я вам хоч чаю заварю, – запропонувала вона, знаючи, що не прийме відмову.
Жінка не заперечувала. Вона з вдячністю спостерігала, як Варя клопочеться на кухні, ставлячи чайник на плиту. Дістаючи лимон, Варя виявила, що полиці холодильника майже порожні.
— Клавдія Іванівна, у вас майже нічого немає з продуктів. Давайте я сходжу в магазин, куплю щось до чаю і на найближчі дні.
— Не варто, мила, – запротестувала жінка, але в її голосі відчувалася слабкість.
— Мені не складно. Я все одно збиралася сьогодні за покупками, – запевнила її Варя.
Клавдія Іванівна тільки зітхнула і кивнула. Незабаром Варя повернулася з пакетом, повним продуктів: свіжий хліб, фрукти, молоко, сир, варення і печиво до чаю. Того вечора вони довго просиділи на кухні, розмовляючи про життя. Так зав’язалося між ними спілкування. Варя стала відвідувати Клавдію Іванівну щовечора, приносила свіжі фрукти, які так любила жінка, допомагала готувати і просто намагалася підтримати її. Клавдія Іванівна пригощала дівчину домашніми пиріжками, і за чашкою чаю ділилася спогадами, розповідаючи про свою юність, і про покійного чоловіка, з яким прожила понад п’ятдесят років. У її розповідях було стільки ніжності й любові, що Варі часто здавалося, ніби вона переноситься в далеке, але таке живе минуле.
Одного разу Варя не втрималася і запитала:
— А чому у вас немає дітей? Вибачте, якщо запитання некоректне, але ви з таким теплом говорите про чоловіка…
Клавдія Іванівна довго мовчала, дивлячись кудись у кут кімнати. Нарешті, зітхнувши, сказала:
— Так вийшло. Ми з Іваном, царство йому небесне, не могли мати дітей, лікарі завжди говорили, що все з нами гаразд, але на жаль. Я сильно переживала, звісно, але з часом змирилася. А він завжди говорив: «Головне, що ми з тобою є одне в одного». Так і жили. Після його відходу зовсім одна залишилася. Тільки племінник у мене є, але він рідко відвідує. Усі справи в нього, робота якась відповідальна.
Так поступово вечірні візити Варі стали невід’ємною частиною життя Клавдії Іванівни. Вони обговорювали все на світі – від повсякденних дрібниць до найпотаємніших думок. Варі здавалося, що вона знайшла справжню подругу, мудру і добру. А для Клавдії Іванівни ці зустрічі стали джерелом радості й тепла в її вже не такому яскравому житті. Вони стали майже як сім’я.
Але час минав, і Клавдія Іванівна все частіше замислювалася над тим, що час непомітно спливає, а вона зовсім не знала, кому передати своє майно. Спогади про чоловіка, з яким вони разом нажили все, що в неї зараз було, важко лягали на душу. Вона завжди вважала, що після її кончини все дістанеться племіннику, адже більше нікого з рідних у неї не залишилося. Але тепер, з появою Варі, вона стала сумніватися у своєму рішенні.
Племінник, Сергій, уже давно не виявляв інтересу до життя тітоньки. Раніше Клавдія Іванівна виправдовувала його зайнятістю, але з кожним днем її терпіння виснажувалося. Вона часто дзвонила йому, але він рідко відповідав, а якщо й відповідав, то обіцяв заїхати днями і знову пропадав. Нарешті, одного вечора Клавдія Іванівна зважилася. Покликала Варю до себе, запросила на чай і попросила:
— Варенько, не могла б ти мене до Сергія звозити? Щось я додзвонитися до нього не можу, а потрібно з ним дещо обговорити.
Варя без вагань погодилася. Вони вирушили до племінника наступного дня. Клавдія Іванівна виглядала схвильованою, дорогою мовчала, але по її очах було видно, що всередині вирує буря почуттів. Коли вони дісталися потрібного будинку, жінка попросила Варю почекати в машині.
Клавдія Іванівна повільно піднялася на потрібний поверх, завмираючи на кожній сходинці. Підійшовши до квартири племінника, вона почула гучну музику. На секунду забарилася, а потім постукала. Відповіді не було. Ще раз постукала, але знову тиша. Тоді вона штовхнула двері – вони були відчинені.
У ніс одразу вдарив стійкий запах диму, випивки і несвіжої їжі. У квартирі панував безлад, кругом валялися порожні пляшки, недопалки, залишки їжі. На дивані лежав Сергій – у брудній майці, з пом’ятим обличчям. Він подивився на тітку крізь напівприкриті повіки, але, здавалося, навіть не впізнав її, і вже за секунду відвернувся і потягнувся за пляшкою. Він був повністю поглинений своїм станом, у якому оковита замінила йому всі інші радощі життя. Не вимовивши жодного слова, Клавдія Іванівна розвернулася і залишила квартиру, акуратно зачинивши за собою двері. Сльози обпалювали повіки, але вона стримувала їх, не дозволяючи собі розплакатися.
Усю дорогу до будинку Клавдія Іванівна мовчала, дивлячись у вікно. Її думки метушилися від одного спогаду до іншого: як вона та її чоловік колись працювали, щоб жити не гірше за інших, як вони допомагали Сергієві, ростили його після того, як його батьків не стало. Вона вірила, що він стане гідною людиною, але те, що вона побачила, розлетілося осколками в її свідомості, залишивши порожнечу.
У її голові крутилося одне й те саме запитання: як вона могла бути такою сліпою? Як не помічала цих змін, як довіряла йому весь цей час, вважаючи, що він зможе мудро розпорядитися майном, яке з такою працею наживали вона і її покійний чоловік?
Відтоді Клавдія Іванівна почала уважно придивлятися до Варі. Дівчина поводилася бездоганно, і кожен її вчинок лише зміцнював у літній жінці впевненість, що саме їй можна довірити свої статки. Варя ж продовжувала жити, як і раніше, не здогадуючись про внутрішні сумніви і муки своєї подруги.
Минуло ще півроку, і одного разу Варя з сумом повідомила Клавдії Іванівні, що господарі квартири, яку вона орендувала, нарешті знайшли покупців, і їй потрібно з’їжджати. Дівчина була засмучена – за цей недовгий час вона звикла до цього тихого місця, до затишної квартири і, звісно ж, до Клавдії Іванівни.
Коли Варя зайшла попрощатися, жінка зустріла її біля дверей із тією самою доброю посмішкою, що й у перший день їхнього знайомства.
—- Варенько, а навіщо тобі з’їжджати? Живи в мене. У мене дві кімнати, місця вистачить, і ти не будеш платити за оренду, – запропонувала Клавдія Іванівна, погладивши її по плечу. – І мені не буде нудно
Варя здивовано подивилася на неї:
— Клавдія Іванівна, та як же так? Я не можу вам заважати, адже у вас і без мене турбот вистачає.
— Та які там турботи, – махнула рукою старенька, – Ти мені зовсім не завадиш, а навіть навпаки – скрасиш мою самотність. Залишайся, дитино.
Варя забарилася, але бачачи рішучість і теплу щирість в очах Клавдії Іванівни, погодилася.
Вона розклала свої речі, облаштовуючись на новому місці, а коли дістала старий фотоальбом, присіла на ліжко і почала гортати сторінки, акуратно перегортаючи кожен аркуш із пожовклими фотографіями. Час від часу вона зупинялася, щоб вдивитися в обличчя людей, яких давно не було в її житті.
У цей момент у двері тихо постукала Клавдія Іванівна.
— Варенька, вечеря готова. Приходь до столу, – покликала вона.
Побачивши, що дівчина зайнята переглядом альбому, вона зацікавлено підійшла ближче. Варя посміхнулася і жестом запросила її присісти поруч.
— Це мій фотоальбом, – пояснила вона, – Тут уся моя родина.
Клавдія Іванівна сіла на ліжко і з цікавістю подивилася на фотографії. Вона побачила чорно-білі знімки, на яких були зображені різні моменти з життя: весілля, свята, поїздки на природу. Варя почала показувати фотографії, розповідаючи про своїх рідних, і ось, на одній зі сторінок Клавдія Іванівна помітила свого чоловіка.
— Варенько, а це хто? – запитала вона, вказуючи на чоловіка.
Варя подивилася на фото і, посміхнувшись, відповіла:
— Це мій дідусь, але я його зовсім не знала. Бабуся говорила, що вони познайомилися в санаторії, де закрутився їхній недовгий роман, а коли бабуся дізналася, що він одружений, поїхала і не залишила жодних контактів. Вона завжди говорила, що не хотіла руйнувати чужу сім’ю. Потім у неї зʼявився мій батько, але бабуся дідусеві так і не повідомила. Вона все життя була сама.
Клавдія Іванівна відчула, як серце в неї прискорено забилося. Вона згадала той рік, коли її чоловік Іван їздив у санаторій один – путівку він отримав на роботі. Клавдія Іванівна ніяк не могла прийняти почуте, вона засумнівалася в словах Варі – може, вона щось плутає. Але коли Варя перегорнула сторінку і показала фото свого батька, її сумніви почали розсіюватися. Обличчя на знімку було напрочуд схоже на Івана в його молодості. Ті самі риси, той самий погляд.
Клавдія Іванівна розуміла, що перед нею внучка її чоловіка, але поки що не могла усвідомити це повністю. Миготіли думки про те, як могло б скластися життя, якби вона знала про це раніше.
Клавдія Іванівна довго не могла заснути тієї ночі. Її мучили сумніви, чи варто сказати Варі правду, але врешті-решт, вирішила промовчати. Клавдія Іванівна відчувала, що найважливіше було зберегти ту теплоту й турботу, яку дівчина виявляла щодо неї, і не руйнувати ілюзії, що могли тільки поранити.
У наступні дні жінки уважно спостерігала за Варею, прислухалася до її розповідей і все більше переконувалася в правильності свого рішення. Варя була чуйною, відповідальною і завжди готова була прийти на допомогу. Коли Клавдія Іванівна захворіла, Варя доглядала за нею, як за рідною бабусею, і це остаточно затвердило її в думці, що кращого спадкоємця просто не знайти.
Через деякий час Клавдія Іванівна звернулася до нотаріуса й оформила заповіт на Варю. Квартира, дача, машина і гараж – все тепер було заповідано Варварі, а ще вона залишила лист, в якому відкрила таємницю свого чоловіка. А поки Клавдія Іванівна вирішила не повідомляти Варю про те, що зробила, і просто продовжувала жити як колись, насолоджуючись її товариством. А ще, вона була тепер спокійна – все, що вони з чоловіком нажили, залишиться в добрих руках прямої спадкоємиці Івана.
