Зять обіцяв приїхати за Вірою Іванівною у суботу вранці. Жаль з дачі їхати, але вже кінець жовтня. Воду відключили, час і додому.
– Віірооо! Віро Іванівно, ти вдома?, – сусід по дачі Лев Петрович у двері постукав. – Заходь, Левко, тут я ще. Речі збираю, зять за мною післязавтра обіцяв приїхати. Сварити мабуть знову, що сумок набралося. А що робити, речей то моїх майже немає. Дедалі більше врожаю. Яблук насушила, рік то був у нас яблучний. Огірки, лечо, варення. Ну не залишати ж. Для кого я це все робила, для них. Мені не так багато і треба.
– І не кажи, Віро. Я ось теж додому, але згодом збираюся. Поки що тут поживу. Гарно, осінь. Олена дуже осінь любила. Я чого зайшов, Віро. А пам’ятаєш, як ми раніше всі разом дачний сезон закривали? Сергій твій ще живий, ми молоді були. Діти малі. Це зараз на ділянках все заросло.
– А тоді яблуньки молоденькі, здавалося, ніколи й не виростуть. Адже я що хотів, Віро. Оленці сьогодні рік. Згадати б, – Лев Петрович м’яв у руках якийсь конверт, – одному мені не хочеться, удвох краще. Може зайдеш, я картоплі насмажив. Посидимо, згадаємо разом Оленку. Та й прохання у мене до тебе є одне, поговорити треба. Зайдеш?
– Ну звичайно, Левко, на ось, огірки солоні візьми. Я через півгодини, бо бачиш усе в мене розкладене.
Вони дружили сім’ями багато років. Коли отримали по шість соток від свого підприємства, радості не було меж. Будинок зводили, сад садили, допомагали одне одному.
Літні дні народження усі разом святкували. Літо – це маленьке життя. І щоліта вони проживали разом. Тепер у Віри влітку онуки все літо, їй нудьгувати ніколи.
А Сергія її вже сім років, як не стало. Але Левко і Оленка, як і раніше, з нею по-сусідськи дружать. Ні, дружили, бо Олени минулої осені не стало.
Вона ще пишалася, що схудла, як модель. А потім… Та й це літо якесь дивне було. Левко навіщось грядки скопав, а хто садити буде – Оленки нема.
Тільки й чути було, як він намагався щось робити в сараї. Лаявся – видно не ладналося. Вірі онуків майже не привозили. То до табору, то на морі з батьками.
Вона й сама не знає, для кого вона стільки всього насаджує. Поливала, полола, все начебто при справі. Віра зітхнула, що тут скажеш. Переодягнулась і пішла до сусіда, пообіцяла ж.
Левко на неї чекав. На столі накрито, картопля смажена, помідори, огірки Віри солоні відкрив, ковбаски порізав:
– Сідай, Вірочка, завтра до мене діти приїдуть. А сьогодні ми з тобою Оленку пом’янемо. Ось, дивись, я наші фото старі знайшов. Бачиш, Сергій вишню з тобою садить. А це ми всі з лісу з грибами прийшли. Он кошики якісь повні. А тут шашлики. Дивись, дим від багаття, Оленка мружиться.
– Левко налив по чарці – давай за наших. За Оленку мою, та й за Сергія твого. Помовчали. Огірком хруснули. Левко з кишені конверт якийсь дістав:
– Віро, ти тільки не дивуйся, а вислухай мене. Оленка минулої осені згасала просто на очах. Ми тоді з нею у серпні з дачі поїхали. А у вересні вона зовсім злягла. Але трималася, не сумувала, вона ж сильна. Ми з нею все життя згадували. Фільми разом старі переглядали. Говорили про все. А потім мені Оленка раптом каже:
– Коханий, пообіцяй, що зробиш те, про що я тебе попрошу. Обіцяєш? Це навіть не прохання, це мій заповіт. Тільки мовчи, не заперечуй, адже ми обидва все розуміємо. І дає мені цей конверт. Уявляєш, вона спеціально написала, зрозуміло, що я не викину. Ось, читай, – і Левко простягнув конверт Вірі.
– Але це ж тобі
– Ти читай, читай, і все зрозумієш.
Віра відкрила конверт і дістала листок, списаний почерком Олени:
“Левко, коханий, ну що робити, я йду раніше. Але життя продовжується, ти живи за нас двох! Я заповідаю тобі бути щасливим. Це зовсім не означає, що ти забудеш мене. Просто мені страшно думати, що все обірветься, зламається. Не хочу бачити звідти, згори, що тобі погано.
Не бійся бути щасливим, ми з тобою так любили життя. Я хочу, щоб ти не був один. Може ти ще зустрінеш когось, то знай, я не проти, а навіть навпаки. Я хотіла б, щоб це була Віра, мені завжди здавалося, що вона тобі симпатична. Вона дуже хороша, вона все зрозуміє, запропонуй їй жити разом, так буде найкраще для всіх. Ми ж із тобою ніколи не здавалися. Будь ласка, живи на зло всі негаразди, коханий. Твоя Оленка”.
Віра прочитала один раз, перечитала, поглянула на Левка.
– Я обіцяв, що зроблю, як вона заповіла, як Олена просила. Тобі розповім, а ти сама вирішуй, – Лев хвилювався, – Віра, давай спробуємо. Нас пов’язує тепла дружба, а це чимало. Нас нема за що засуджувати. Жити і радіти кожному дню – це благо, а зневіра – гріх. Будь моєю дружиною, Віро, і я обіцяю, ти про це не пошкодуєш.
Віра не знала, що й сказати, то це було несподівано. Подивилася на Левка, а потім вирішила – є в цих словах істина:
– Левоне, добре, я подумаю. Скажу зятю, що не встигла зібратися, що затримаюсь на тиждень.
Так і вирішили і Левко провів Віру до дому. Віра цієї ночі заснути не могла. Непросте рішення. Все життя її перед очима прокрутилося. А під ранок Сергій приснився.
Стоїть, сміється:
– Ну що ти маєш. Удвох все легше живеться. Виходь за Левка, та й точка. Я не проти, а навіть навпаки радий. Що Вірочка моя не одна буде.
Наступного літа Віра та Лев прибрали паркан між своїми ділянками. У них тепер онуків удвічі більше стало, хай бігають. Лев гойдалки змайстрував. Хлопчикам лук зі стрілами зробив – нехай грають.
Грядки скопав – Віра чого тільки там не посадила. На всю їхню велику родину вистачить. Внучки бабці допомагають, вона їм грядочки виділила.
Діти дорослі до них у вихідні приїжджають. Тішаться, що батьки не самотні, підтримують одне одного. Може знайдуться ті, хто засудить їх.
Тільки Олена та Сергій дивляться зверху та посміхаються. Заповіт бути щасливими виправлено. І життя, незважаючи ні на що, продовжується.
