– Ну ти й придумала, гостей борщем пригощати, – принюхався чоловік до повітря на кухні. Міцно пахло томатною засмажкою та торішньою капустою.
– Вони там фастфудами та ресторанами ходять, у столиці… Ти б їм що цікавіше приготувала, а то – борщ. Фу!
– Тефтелі ще будуть, салат, он, на майонезі, і млинці, – відповіла Алевтина, – нарізка також … а взагалі відстань краще від мене, дурний старий, без тебе розберуся. Котися горошком звідси, поки не отримав. А ні, стій! Залишся. Каструлю через п’ять хвилин вимкни, я пішла, – різко передумала вона і зірвала фартух.
– Куди ти?
Чоловік збентежено поправив сімейні труси і боязко скосив праве око на грубку.
– Туди! Зустріну, через десять хвилин сказали будуть. Заодно хліба докуплю, адже дехто ніяк не наїсться.
Вона почала поправляти перед дзеркалом зачіску. Підвите коротке волосся, що має типову довжину для жінок її віку, лежало, як треба, але Алевтині вкрай не подобалося.
Минули ті часи, коли вона була квітучою красунею, довго трималася… А нині відцвітання, яке ще ніхто не зміг зупинити.
– Та що ж вони – маленькі? Самі піднімуться, – здивувався чоловік.
– Ой, все, розберуся без тебе. Про каструлю не забудь і одягнись, заради Бога, бо ходиш в одних трусах.
− Ти чого зла така сьогодні? – почав ображатись і чоловік.
− Не знаю! – відповіла Алевтина.
І вона пішла, перекочуючись стегнами, до ліфта. Чого зла, чого зла! Будеш тут доброю, коли син кожні півтора-два роки приїжджає з новою дівчиною, та такі вони всі, пробач Господи, вульгарні та гордовиті, що й не знаєш на якій кобилі до них під’їхати.
Чи то вегетаріанки вони, чи то дієтниці, то солоно їм занадто, то жирно, то ножа не вистачає – Ви чули? – ножа їм обіднього не вистачає, яким під час їжі користуються в ресторанах. Та в них цих ножів зроду не було й нічого, вижили якось.
Сидять, отже, ці дівки, носом вернуть, нічого зі куховарства Алевтини їм не подобається. І вирішила Алевтина цього разу зовсім не намагатися, а так – приготувати основне, повсякденне і все. Їсти захочуть, голодними не залишаться.
Вулиця зустрічала Алевтину приємною свіжістю і жінка, вдихнувши чистого повітря, встигла отямитися, перш ніж помітила сріблясту машину сина.
Павлику вже тридцять сім і ні чину не має, ні звання, заробляє у своїх інтернетах, все порається з якимись програмами, а час іде! Йому б сім’ю нормальну та дитину!
Як Алевтині хочеться онука! Усі її подруги вже нанянчились, одна Алевтіна тягнеться по світу обділена! І дівчата у Павла всі, як одна – не хочуть мати дітей.
– Мамо, ну чого ти вийшла, ми б самі піднялися, привіт, – обіймає Павлик маму, – Ось, знайомся, це Поліна.
– Доброго дня! – привітно киває їй дівчина.
– О! – виривається у Алевтини, – Доброго дня!
«Ну, нарешті, хоч одна на звичайну людину схожа, без викрутасів, і на тому спасибі» – полегшено думає Алевтина і солодко-солодко посміхається до нової пасії сина.
«Нехай, хай хоч з цією все налагодиться, начебто на вигляд нормальна, трохи на селянку схожа, ну та гаразд, аби була гарною».
− Ну що, пішли?
– Стривай, мамо, там у багажнику пакет з напоями та коробка з подарунком для тебе від Поліни.
– Так-а-а?? – відповіла заінтригована Алевтина, а Поліна засяяла черговою посмішкою.
− Ага, вона в мене займається екологією, борець за чистоту навколишнього середовища, і подарунок в тему – вдома подивишся.
Алевтина вмить скисла, вирішивши:
«Ні, поспішила я з висновками, все-таки ще одна прибабахнута».
– Мамо, ти пакет сама візьми, будь ласка, а я коробку… Поліні не можна важке, – попросив син, витягаючи з машини важкий короб.
Те, з яким таємничим виглядом при цьому переглянулися закохані, залишилося для Алевтини непоміченим. Подумки вона вже ховала нові стосунки сина, тому пакет взяла, як робот, і завела молодих до під’їзду.
Після звичайної метушні привітань сіли за стіл. Поліна борщу анітрохи не здивувалася, взяла ложку й почала сьорбати. Розповідала вона про свою роботу неохоче, соромилася. Якоюсь вона була там дуже дрібною ланкою в службі з екологічного нагляду, Алевтина й не дочула.
– Робота хоч офіційна? – запитала Алевтина.
− Так, я оформлена.
– Ось бачиш, Павло, один ти без оформлення, трудова книжка вже десять років, як припадає пилом. А якщо захворієш раптом? А як же пенсія? Час стрімко летить, а тобі вже тридцять сім.
Алевтина навіть підвелася, до того її мучило це питання.
– Ой, мамо, та не доживу я до тієї пенсії, не турбуйся.
– То тобі так здається, а ось прийде час і сядеш на сіднички, – без сумніву заявила Алевтина.
– Ой, все, відчепись, будь ласка, ти мені апетит псуєш. Тату, подай млинець та сир.
Щось Павло хотів таке сказати, збираючись підняти тост, та щоразу його перебивав батько, схоплюючись і проголошуючи свої побажання.
− Дуже смачний борщ, Алевтино Сергіївно, я соромилася попросити добавки, – встала Поліна, – давайте я допоможу вам прибрати зі столу.
Жінки почали прибирати посуд на кухню. Побачивши безлад, що утворився, і не дуже чисту плиту, Поліна сплеснула руками:
– Там же подарунок ваш! Мало не забула!
Поліна розпакувала коробку і стала розставляти перед Алевтиною засоби для чищення, пояснюючи:
– Це екологічні засоби для кухні і не тільки, у нас роблять. Вони повністю розчиняються у воді і не псують довкілля. Зроблені, між іншим, із овочів та фруктів. Компанія виготовляє майже всі види побутової хімії.
А хочете, ми прямо зараз щось випробуваємо? – запропонувала Поліна і стала в цей момент надзвичайно гарненькою. – Наприклад, давайте я оброблю цим плиту, а поки що засіб діє, я помию посуд спеціальним гелем?
Перелякана Алевтина затулила спиною плиту:
– Ох, ні, дитинко, тільки не плиту, я її не мила три дні, соромно. Не встигла сьогодні.
– Та гаразд вам, я в селі жила, яких тільки плит не бачила, – засміялася Поліна, – Ну добре, ви самі на неї попшикайте, а я потім тільки губкою проведу, вона вже буде чиста.
Поліна вправно справлялася з посудом. Алевтина сиділа, катала крихти хліба по столу, і то одне питала у дівчини, то інше: де вчилася, хто батьки, як познайомились із Павлом.
Здобуті відомості були чинні і порядні і Алевтину задовольняли. А потім Поліна взялася за плиту – легко проводила губкою і весь бруд з легкістю відмивався.
– Гарні ти мені засоби подарувала, Поліночко, дякую, – зізналася Алевтина.
Вона все ще чекала підступності. Підступи були завжди. Тут із вітальні застукав по келиху Павло і закликав усіх знову зібратися вже на дивані. Обнявши міцно свою дівчину і ніжно поклавши їй руку на живіт, він повідомив:
– Загалом, кхе-кхе, мамо, тато… Ми з Поліною вирішили одружитися.
– Ах! Ох!
– Це ще не все … – зупинив Павло передбачуваний потік вигуків і не втримався, прицмокнув Поліну, яка відразу зашарілася, – ми чекаємо дитину, взимку чекайте онука.
– Ось це щастя, Господи! Оце радість! – зраділа Алевтіна. – Почула Пресвята Богородиця мої молитви, духи небесні змилостивилися!
Іди ж, Поліночко, люба моя, сонечко, ангеле наш, обійму тебе, – поширила вона обійми назустріч Поліні і заткнула Павла, який зробив неспокійний зайвий рух. – Я обережно, не сіпайся! Краще за тебе знаю, як поводитися.
– Алевтина Сергіївна, – шепоче їй, обіймаючись і не танучи сліз Поліна, – А ви зі мною рецептами поділіться? Я так смачно готувати, як ви, не вмію, особливо борщ.
– Ой, По-лі-ноч-ка! – вигукує Алевтина, втрачаючи від щастя розум, – Та це ж моя мрія була: передати невістці свої знання, а любов – онуку!
Ось така в мене була скромна і тільки завдяки тобі тепер здійсненна МРІЯ!
