Ірина Василівна стояла біля дзеркала і крутила в руках вішалки з сукнями, думаючи, яка з них їй краще підійде.
— Іринко, ну досить уже возитися, їхати пора, — Валерій відчинив двері й роздратовано пробурчав на дружину.
— Не квап, не до твоїх батьків часом їдемо, — грубо відповіла жінка. — Почекаєш!
Чоловік засудливо похитав головою і, прикривши за собою двері, зник з поля зору.
— Не подобається йому, бачте, — пропихтіла Ірина Василівна. — Я повинна мати гарний вигляд.
Жінка не просто так мучилася з вибором вбрання. За годину вони мали зустрітися в кафе з майбутніми родичами.
Їхній молодший син Артем раптом надумав одружитися і поставив батьків перед фактом за місяць до запланованого весілля.
— Яка сім’я у твоєї дівчинки? — напружилася Ірина Василівна, вирішивши, що він міг обрати собі за дружину дівчину нижче за його соціальним статусом.
— Нормальна сім’я. Батьки — власники мережі готелів і кафе, — Артем ошелешив матір несподіваним відкриттям.
– До речі, вони хочуть з вами зустрітися й обговорити нюанси щодо весільної урочистості. Завтра чекають вас о другій годині дня у своєму кафе. Адресу я скину повідомленням.
— Правильно, що звуть нас. Я твоїй сестрі таке шикарне весілля влаштувала, у тебе буде не гірше, — з гордістю промовила Ірина Василівна, вирішивши, що це син розхвалив її перед майбутніми родичами.
Новина про те, що невістка їм дістанеться забезпечена, сильно порадувала жінку.
Хоча й себе Ірина Василівна не вважала бідною. Усі члени її сім’ї були з вищою освітою і займали далеко не останні посади на робочих місцях.
Щоб не впасти в багнюку обличчям перед майбутніми родичами, Ірина Василівна дуже прискіпливо поставилася до свого гардеробу.
З великими труднощами вона зупинилася на строгій діловій сукні, яка, як вважала жінка, вигідно виглядатиме на загальному тлі.
Нанісши легкий макіяж і отримавши задоволення від свого зовнішнього вигляду, Ірина Василівна покинула кімнату.
— Нарешті ти зібралася, — пробурчав чоловік, сидячи перед телевізором. — Запізнимося ж…
— Нічого страшного, почекають, — діловим тоном промовила жінка.
За кілька хвилин подружжя вийшло з під’їзду і сіло в припарковану машину. Добралися до потрібного місця вони досить швидко.
Щойно Ірина Василівна та Валерій Петрович увійшли до кафе, як до них тут же підбіг адміністратор і покликав за собою.
Молода дівчина підвела пару до дальнього столика, за яким сиділи чоловік і жінка.
Ірина Василівна одразу ж звернула увагу на шар тонального крему на обличчі витонченої шатенки, яка всіляко намагалася приховати свій вік.
Костюм, який був надітий на незнайомці, явно кричав про те, що вона намагається виглядати молодшою за свій вік.
Майбутній сват жінці сподобався набагато більше. Він був одягнений по-діловому і був схожий на власника кав’ярень і готелів.
— Мене звати Лариса Олександрівна, я мама Вікторії, — суворим тоном промовила жінка й простягнула руку. – Поруч зі мною мій чоловік — Євген Петрович.
Ірина Василівна у відповідь теж поспішила представити майбутній рідні себе та чоловіка. По кам’яному обличчю Лариси Олександрівни вона зрозуміла, що їхня зустріч радості сватам не принесла.
— Кава? Чай? — діловито запропонувала жінка.
— Мабуть, ми відмовимося, — процідила Ірина Василівна. — Наш син сказав, що ви хотіли обговорити з нами весілля?
— Так, хотіли, — Лариса Олександрівна пригубила каву. — Святкувати вирішено в одному з наших кафе. Гостей буде близько двохсот чоловік, — почала перераховувати жінка.
— Навіщо ви покликали нас, якщо вже встигли все вирішити? — насупилася мати Артема.
— Ви не дали мені договорити! — докірливо зазначила Лариса Олександрівна. — Гостей буде двісті. З них сто дев’яносто — з нашого боку. З вашого, виходить, вісім плюс вас двоє.
Ошелешена словами свахи, Ірина Василівна переглянулася з чоловіком, який був розгублений не менше за неї.
— Ви вважаєте, що з нашого боку буде всього вісім гостей? — перепитала здивована жінка.
— Так. Більше місця немає — ми все підрахували, — з виглядом переваги відповіла Лариса Олександрівна.
— Кличте тільки найближчу рідню.
— Вісім чоловік? Ви при своєму розумі? — не стрималася Ірина Василівна і стукнула по столу. — У нас явно не вісім чоловік!
Однак її щирих обурень, здавалося, сваха не чула. Вона продовжувала говорити.
— Весілля проходитиме в пастельних тонах, тому ніяких чорних кольорів або яскравих принтів.
— А нас ви запитати не хочете, чи згодні ми з вашою думкою? — жінка безцеремонно перебила Ларису Олександрівну.
— Ні. Ірино Василівно, ми бачили фотографії з весілля вашої старшої дочки, і зізнаюся, це тихий жах. Ви взагалі нічого не розумієте в декорі, — докірливо промовила сваха.
– Тому не вважаю за потрібне з вами радитися. Сюди ми вас запросили тільки для того, щоб поставити перед фактом щодо кількості гостей, щоб ви не потрапили в халепу.
Обличчя Ірини Василівни спалахнуло від обурення. Слова Лариси Олександрівни зачепили її до глибини душі.
— Я з вами категорично не згодна! — роздратовано випалила жінка. — Я мати вашого зятя, і ви повинні з нами рахуватися!
— Дозвольте нагадати, що весільну урочистість оплачуємо ми, — холодним тоном промовила Лариса Олександрівна, — тому не вважаю за потрібне враховувати вашу думку.
— Хто винен, що ви вирішили показати себе багатими і взяти всі витрати на себе?! — уїдливо промовила Ірина Василівна. — Взагалі-то ми теж готові взяти участь!
— Готові? Чудово! З вас — триста тисяч гривень, — посміхнулася жінка. — Краще переказом.
— Триста тисяч??? — мимоволі повторив за нею вголос розгублений Валерій Петрович.
— Так! Витрати на весілля будуть у розмірі більше ніж пів мільйона гривень, в наш час це невеликі гроші. Половина витрат ваша, як ви того й хотіли, — Лариса Олександрівна з виглядом переваги обвела зарозумілим поглядом засмучених сватів.
— Ні, ні, гості ваші. Ми згодні платити тільки за своїх. Наших усього вісім, — тут же передумала Ірина Василівна.
— Плюс двоє вас. Десять, — уточнила сваха. — Тоді тисяч сімдесят думаю вистачить.
— Сімдесят? Та що ж у вас за розцінки такі?! — обурена жінка (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) вискочила з-за столика. — Ми взагалі на це весілля не підемо. Ні в чому з нами не рахуються. Валеро, ми йдемо! — додала вона, грізно зиркнувши на чоловіка.
За пару хвилин розгнівані подружжя сіли у свою машину й рушили з місця.
— Повірити не можу в те, що бувають такі люди, — пробурчала Ірина Василівна, якій потрібно було обов’язково висловитися.
– Я думала, що гірше перших наших сватів бути не може. Виявляється, може. Самозадоволені товстосуми!
— Не підемо на весілля до сина? — зробив остаточний висновок Валерій Петрович.
— Ні. Я не збираюся на свої гроші годувати гостей цих зазнайок. Вони загнули ціну спеціально, щоб ми не змогли її потягнути. Насправді весілля стільки не коштує. Я робила її нашій доньці всього за сто п’ятдесят тисяч гривень, і всі залишилися задоволені! — виправдалася за своє рішення жінка.
— Крім гостей, які потім сказали, що на столі було шаром покоти, — нагадав дружині чоловік.
— Треба було вдома їсти. Це весілля, а не свято живота як раніше, — посміхнулася Ірина Василівна.
Будучи вірними своєму слову, подружжя на весілля сина не пішло, попри те, що Артем кілька разів дзвонив і просив їх прийти хоча б на пару годин.
Як ви вважаєте, чи було рішення Ірини Василівни не йти на весілля сина виправданим, чи все ж таки потрібно було поступитися заради стосунків?
Так, зараз не дешево гуляти весілля…. Можливо краще ці кошти вкласти в житло чи інший старт в житті молодого подружжя?
