— Терміново приїжджайте! — у голосі невістки Віра почула не тільки наказ, а й погрозу.
Вона не встигла нічого запитати чи відповісти, оскільки Інна, яка була в істериці, кинула слухавку…
Віра зітхнула: вона втомилася рахувати, вкотре дружина Ігоря викликає її «на килим». Відбувалося це з періодичністю раз на місяць і завжди однаково: Інна телефонувала, вимагала (не просила!) приїхати.
Відчиняла двері з невдоволеним виглядом. Недбалим кивком запрошувала пройти в квартиру. Потім вказувала свекрусі на стілець посеред кімнати, і вистава починалася…
Так було й цього разу…
Зустріч виявилася вельми неприємною. Надуваючи губки, витираючи «заплакані» очі, зітхаючи й охаючи, Інна почала здалеку:
— Ви не уявляєте, Віро Іванівно, як важко жити з вашим сином. Він абсолютно не розуміє елементарних речей.
Навіть туалетом, вже вибачте, користуватися не вміє. Сто разів доводиться повторювати йому одне й те ж. А толку — ні-я-ко-го! Він навіть не намагається змінити свої звички.
— Але, Інночко, Ігор уже дорослий, йому важко відмовлятися від того, до чого він звик. Май терпіння…
— Терпіння? — Інна навіть задихнулася від обурення, — а це нічого, що ми вже п’ять років разом?!
За цей час ведмедя можна навчити на велосипеді їздити! Але Ігор же — не ведмідь! Звідси висновок: йому не важко, він просто не хоче!
І Інна розповіла свекрусі в деталях, як вона щодня мучиться з її сином.
Про все розповіла. Аж до найдрібніших, дуже особистих подробиць.
Віра почувалася дуже кепсько. Внутрішньо вона погоджувалася, що, можливо, не прищепила синові корисних, з точки зору невістки, звичок.
Але яке відношення вона має до того, що Ігор недостатньо уважний у ліжку? Що часто засинає як убитий, замість того, щоб виконувати подружні обов’язки?
Що не цілує дружину, приходячи з роботи… Що не опускає кришку унітазу?
Слухаючи виливи Інни, Віра думала: «Як вона може? Невже не соромно обговорювати зі мною подібні речі?»
Сама вона вважала, що виносити сміття з хати — це неправильно, навіть огидно. Подружжя саме повинно вирішувати свої проблеми, а не втягувати близьких у свої конфлікти…
Свекруха уважно спостерігала за невісткою, але, як не старалася, не знайшла у неї на обличчі й тіні збентеження.
— Ось ви, Віро Іванівно, змогли б усе це терпіти стільки років? — надривно запитала Інна, явно не підозрюючи, що крім неприхильності свекруха в цей момент нічого іншого до неї не відчуває, — мовчите?
Отож бо! От і я не можу. Тому твердо вирішила: подаю на розлучення!
Віра Іванівна здригнулася.
Такого повороту вона не чекала…
П’ять років тому, коли Ігор вирішив одружитися, вона дуже зраділа: з’явилася надія дочекатися онуків. Інна одразу їй сподобалася: усміхнена, добра.
Трохи пізніше з’ясувалося, що невістка чудово готує і господиня чудова.
А вже коли вона Ігорю сина подарувала, а бабусі — довгоочікуваного онука, Віра Іванівна й зовсім розтанула: подарувала дітям двокімнатну квартиру, яка дісталася їй від діда кілька років тому…
Спочатку все добре було. Діти жили дружно, ростили сина і бабусю не забували: дзвонили, відвідували. І вона до них — з усією душею. І з дитиною сиділа, і грошей підкидала.
І в їхні стосунки ніколи не лізла. Вважала це неприпустимим.
А потім все різко змінилося.
Син з невісткою стали постійно сваритися. Іноді, щоб не травмувати дитину, привозили Максима до бабусі на цілий тиждень.
Вони не розповідали, що й до чого, але Віра Іванівна здогадувалася: схоже, її синок знайшов подружку на стороні…
Як вона його лаяла! Соромила! Просила не кидати сім’ю, не позбавляти сина батька, а її — онука.
Інна в той період жодного разу у свекрухи не з’явилася…
Ігор слухав мовчки. Не виправдовувався, не сперечався. Потім запитав:
— Мамо, а з чого ти взяла, що я зраджую дружині? Інна тобі щось сказала?
— Ні, синку, — зніяковіла Віра, — просто мені здалося… Ви так часто сваритеся… Інна не заходить… Ти — сам не свій…
— І це все?
— Ну… Я не знала, що ще думати. Адже все добре: дім є, достаток, дружина — створена бути господинею, ти — спокійний, відповідальний… Немає у вас причин для постійних сварок. Значить…
— Ні, мамо, нічого це не значить. Помилилася ти. Немає в мене нікого і ніколи не було…
— Так чого ж ви лаєтеся? Не зрозумію…
— Не звертай уваги, — сказав Ігор, дивлячись кудись удалину, — все у нас нормально…
Після цього «нормально» і почалися показові розбірки. Здавалося, Інні приносить задоволення принижувати чоловіка перед матір’ю і робити свекруху винною.
І у неї це чудово виходило!
Ось і зараз Ігор сидів, опустивши голову, грав жовнаками на вилицях…
Віра Іванівна виправдовувалася, старанно підбираючи слова. Говорила, що потрібно шукати компроміси, що потрібно цінувати, любити й поважати один одного…
Прості речі…
Нічого іншого вона й не могла сказати, боячись погіршити ситуацію.
Зазвичай Інна слухала її з кривою посмішкою, а потім поблажливо кидала, що колись її терпіння скінчиться, і вона покине Ігоря…
І ось тепер ця заява про розлучення…
Віра Іванівна не знайшла, що відповісти. Розгубилася. Мовчки встала і пішла…
Йшла і думала: «Що робити? Мало того, що Інна маніпулює Ігорем, так вона ще й мені на голову сіла. На що я перетворилася? На ганчірку! Чому мовчу? Чому дозволяю так з собою поводитися?»
І сама собі відповідала:
«Тому що дуже боюся сказати, що думаю, тому що після моїх слів їхній шлюб може розвалитися. А я хочу, щоб вони були разом. Хочу, щоб Ігор був батьком. Справжнім. І щасливим щоб був. А ще — дуже онука шкода… Сподіваюся, про розлучення — це тільки бравада».
Підходячи до будинку, Віра раптово зупинилася.
Проста думка прийшла до неї в голову ніби нізвідки і здалася абсолютно правильною:
«Адже це ненормально, що вона телефонує саме мені, щоб поскаржитися на чоловіка. Я ж їй не мати, я — свекруха. Наступного разу скажу, щоб більше не телефонувала з таких приводів. Поясню, що ціную її, їхню родину, але брати участь у розбірках більше не буду. Ніколи».
З полегшенням видихнувши, як буває, коли (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) якась проблема звалюється з плечей, Віра енергійно дійшла до під’їзду і пішки стала підніматися на шостий поверх.
Вона завжди так робила — тренувала ноги і берегла фігуру.
Коли відчиняла двері, задзвонив телефон.
Глянувши на екран, Віра знову напружилася: невістка! Що їй ще потрібно?!
— Вірочко Іванівно, — лагідно прощебетала Інна, — а ми з Ігорем помирилися! Тож ви не хвилюйтеся, у нас все чудово! — у слухавці почувся сміх і якась метушня…
— Я рада, — стримано відповіла Віра.
Поклавши телефон у кишеню, роздратовано подумала:
«Дивно… Помирилися… Втім, як завжди… Високі стосунки… Цікаво, я що у них — замість громовідводу? Ну ні! Так не піде! Час із цим закінчувати!»
Наступного дня Віра зателефонувала синові:
— Ігоре, скільки можна це терпіти? Твоя дружина зовсім (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) совість втратила, біситься з жиру. Треба їй пояснити, що вона чудово живе, що чоловік у неї — найкращий.
— Але ми помирилися…
— Надовго?
— Не знаю…, — сумно відповів Ігор, — а що ти пропонуєш?
— Давай-но, почни поводитися зовсім по-іншому. Посидь з друзями. Поїдь на риболовлю, а її не попередь. Потім напийся. Влаштуй скандал. Тільки сильно не захоплюйся. Подивимося, що твоя Інна заспіває.
— Ти серйозно?! — здивовано запитав Ігор.
— Звичайно. А, якщо не допоможе — даси їй зрозуміти, що в тебе інша є. Нехай відчує, що може втратити все, — Віра дивувалася власній безжальності.
— А що потім? — син помітно пожвавився.
— Там видно буде! — урочисто промовила Віра, — а то взяла моду — вичитувати чоловіка і свекруху! Будемо сподіватися, що таке лікування подіє. Чого мовчиш?
— Жорстко ти…
— Так. Зате ефективно. Протиотрута, так би мовити…
Через місяць-півтора Інна прийшла до свекрухи.
Сама.
За допомогою.
На неї боляче було дивитися.
— Мамо, не знаю, що робити, — ледь чутно говорила вона, не піднімаючи очей, — Ігор так змінився. Схоже, він мене розлюбив…
Ще через місяць Інну було не впізнати: тиха, лагідна, ніжна. Як колись…
Залишилося одне питання: надовго?
А у вас були подібні ситуації з невісткою? Поділіться, цікаво почути думку інших людей.
