Раніше ми жили разом із моїми батьками у старому будинку в межах обласного міста. Півроку тому на його місці одна будівельна фірма вирішила збудувати багатоповерхівку і нам запропонували непогану ціну за наш будинок. Ми погодились.
Батьки купили однокімнатну квартиру на околиці міста, а я з чоловіком та шестирічною донькою поїхали у велике селище за сто кілометрів від міста. Ми купили там за невелику ціну півбудинку.
Знаєте, це коли один великий будинок з якоїсь причини поділяють на дві частини. У нашій частині було три великі кімнати та гарний двір із городом. А сусідом у нас був дідусь років сімдесяти, Сергій Петрович.
Коли ми запитали про нього у колишніх господарів нашої частини будинку, то вони сказали, що він похмурий і нелюдимий чоловік, тому вони з ним зовсім не спілкувалися. Але ми, як заїхали в будинок, вирішили все ж таки з ним познайомитися.
І пішли до нього всі разом, утрьох. Сергій Петрович глянув на нас у брудне віконце і махнув рукою, мовляв, ідіть. Я знизала плечима, поставила на перила ганку пакет із смаколиками, і ми хотіли піти, але тут мій чоловік побачив, що біля старого сараю сусіда відвалилися дверцята.
Коля підійшов до сараю і спробував її поправити, не вийшло, тоді він велів мені почекати, швидко збігав на нашу половину двору і приніс ящик із інструментами. Я озирнулася на вікно і побачила, що Сергій Петрович стоїть і дивиться на нас, чомусь витираючи очі. Потім ми почули, як відчинилися двері і до нас вийшов сусід, тримаючи в руках кілька червоних яблук.
— Ви заходьте до мене, хоч зрідка, — сказав він нам, коли ми познайомилися, — Чаю поп’ємо, у мене й настоянка є, малинова.
Мій Коля закивав головою, мовляв, так, звичайно, обов’язково зайдемо. Сергій Петрович тоді посміхнувся і сказав моєму чоловікові:
— У тебе чудові жінки, ти люби їх, бережи. Важко це, любити та берегти, втратити набагато легше, але інших таких не знайдеш. Сім’я — це найдорожче, що має людина.
Ми сказали старому, що були раді познайомитись і пішли до себе. Незабаром я влаштувалася в лікарню медсестрою, мій чоловік на цегельню водієм, а донька Катя почала ходити в дитячий садок.
Життя почалося неквапливо. Я працювала по змінах, чоловікові іноді доводилося затримуватися на роботі, відправляли з цеглою в інші райони, тож якось постала проблема, як забрати Катю з дитячого садка. Садок був практично поряд з будинком, але якщо нас обох не було, хто ж її забере?
От я й наважилася попросити Сергія Петровича, більше таких добрих знайомих у нас тут ще не було. На мій подив, Сергій Петрович дуже зрадів. Навіть якось розцвів дід, повеселішав.
Коли Коля приїхав з роботи і зайшов до сусіда за донькою, то побачив, як вони поважно пили чай з гарного посуду зі шматочками цукру. Катя була в такому захваті від такого чаю, що вмовила тата сісти з ними за стіл і спробувати.
З того дня ми почали частіше заходити до старого. Особливо його полюбила наша дочка. Згодом вона почала сама тікати до нього і годинами там пропадала.
Сергій Петрович пригощав її, показував старі світлини, розповідав казки. Навіть учив її читати. Я у вільний час заходила допомогти сусідові по господарству, а Коля часто допомагав йому щось лагодити, у старого руки вже тремтіли, і він не все міг робити сам. Тож жили ми дружно.
Якось зайшла я до нього з Катрусею, а вона вже по-господарськи дістала звідкись з шафи стару фотографію і принесла мені:
— Дивися, мам, ось це дружина дідуся, Раїса, а це його донька Наташа. Правда, вони гарні? Дідусь каже, що вони живуть десь далеко, так діда? — Катя озирнулася на Сергія Петровича, а він тяжко зітхнув і кивнув.
— Що ж вони до Вас не приїжджають, Петровичу? Чи ви посварилися? — Запитала я.
— Ні, ти, — замахав старий, — Я їх дуже люблю. Вони мешкають за кордоном. У моєї Раїси спина все поболювала, ось разом із донькою і поїхала. Там і клімат кращий, і лікування. Їм там добре, а я тут якось і сам.
Вони у мене знаєте які? Наташа у школі найкраща відмінниця була! І спортсменка! Вона навіть в області перші місця займала. А Раїса у музичній школі працювала, її усі діти дуже любили.
Вона ні на кого ніколи не лаялася, голос не підвищувала. Якщо хтось неправильно зіграє, вона по голові погладить і тихенько так: «Ти послухай, музика, вона, як струмок по камінчиках, текти повинна». І діти слухали і старалися, — Сергій Петрович усміхався, дивлячись на фотографію і витираючи сльози, що виступили на очі, — А приїхати вони не можуть, дзвонять тільки, ми подовгу розмовляємо.
Я подумала, що доньці треба було б і батька забрати, що ж вони його одного покинули, але посоромилася запитати. Може, він сам переживає, а тут ще я з питаннями.
Так ми прожили майже рік. А одного разу вночі ми почули стукіт. Коля здивувався, кого це принесло, підійшов до вікна, глянув надвір, але там нікого не було. Тоді ми зрозуміли, що це стукає по стіні Сергій Петрович.
Ми почали перейматися, вночі він нас ніколи не будив. Швидко вдяглися і побігли до сусіда. Виявилося, що у нього стався серцевий напад. Я дала йому ліки і викликала швидку, а потім зібрала старому необхідні речі, я бачила, що його треба вести до лікарні.
Лікарі оглянули Сергія Петровича і забрали його, сказавши, що все не дуже добре. Наступного дня я зателефонувала і дізналася, що він у тяжкому стані. Тоді я подумала, що треба повідомити його дочку та дружину про те, що він у лікарні.
Я зайшла до нього в кімнату і озирнулась у пошуках телефону. І тут я зрозуміла, що ніколи не бачила його в руках сусіда. Ніколи не чула дзвінка чи самої розмови. Мені стало якось незатишно.
Я почала шукати сам телефон. Ніде його не було, тоді я зазирнула в комод, сервант, навіть кухонну шафу. І, знайшла! У скриньці з голками!
Я спробувала його увімкнути, але телефон був повністю розряджений, а провід мені ніде не траплявся. Тоді я пішла з ним до себе додому, поставила його на зарядку і за кілька хвилин змогла зазирнути в телефонну книгу.
Я здивувалася, коли не знайшла там ні Раї, ні Наташі. Єдиним там був записаний Василь. Сімкарту Сергія Петровича було заблоковано, тоді я рішуче набрала цей номер зі свого телефону.
— Альо, — пролунав у слухавці старечий голос, — Хто це?
— Здрастуйте, Василю, вибачте, я не знаю Вашого по батькові. Я сусідка Сергія Петровича, його вчора відвезли до лікарні із серцевим нападом. Стан його не дуже добрий, вірніше, поганий. Я хотіла запитати, як додзвонитися до його дружини та доньки?
Він сказав, що вони мешкають десь за кордоном. Мабуть, треба їм повідомити. Мій співрозмовник мовчав. Я тільки чула його тяжке дихання. Він повільно промовив:
— Мене звуть Василь Андрійович, я друг дитинства Сергія. І брат його дружини Раї. Тільки ось яка справа, мила дівчина, Раїса та Наталка загинули багато років тому. Вони поїхали на спортивні змагання до області та автобус перекинувся.
Тоді загинули не лише вони. Але від цього нікому не легше. Сергій сильно переживав, я думав, він не зазнає втрат, але згодом він заспокоївся, щоправда, більше не одружився. А будинок він потім розділив і велику частину його продав.
Не міг жити один у цих порожніх кімнатах, але й поїхати не зміг, Василь Андрійович знову трохи помовчав, а потім зітхнув,
— Я не зможу приїхати, провідати його, слабкий уже став, та й живу далеко. Ви, здається, непогана людина, пригляньте вже за ним, будь ласка. А я молитимуся за нього, так, ось на старості років і в Бога вірити почав. І, будь ласка, як він видужає, змусіть його подзвонити мені, дуже давно ми з ним не розмовляли.
Я була така вражена розповіддю Василя Андрійовича, що не відразу змогла йому відповісти. Пообіцявши старому, що обов’язково примушу сусіда зателефонувати йому, я сіла на диван і кілька хвилин сиділа, замислившись. Ось, як.
Сергій Петрович зовсім один, немає в нього ні дружини, ні дочки, це він так себе заспокоює. Вигадав, що вони поїхали за кордон і іншим так розповідає.
Мені стало його так шкода, що я заплакала. Увечері розповіла все Миколі, він теж був приголомшений. Ми вирішили допомагати сусідові, як рідному, хай, хоч, ми в нього будемо. Головне, щоб він видужав.
Сергій Петрович видужав. Коля забрав його з лікарні. Я з Катрусею наготувала смаколиків, прибрала в кімнаті старого. Повісила нові штори, помила вікна.
Сергій Петрович, коли зайшов додому, навіть розплакався, так був зворушений. Він із задоволенням поїв, потім обійняв Катю і пообіцяв їй розповісти нову казку, яку він вигадав для неї в лікарні.
А потім він побачив свій телефон, який я поклала на комод. Сергій Петрович зрозумів, що знаю правду. Він одразу пожурився, а я підійшла до нього і сіла поряд:
— Ми завжди будемо поруч, у всьому допомагатимемо Вам. Якщо Ви не проти, ми будемо Вашою родиною, — я обняла старого за плечі і почула, як він тихенько схлипнув.
Сергій Петрович зателефонував до Василя Андрійовича наступного дня. Ми купили йому нові сімкарту та простий, але зручний телефон.
Тепер старі друзі часто зідзвонювалися, вони не могли наговоритися, адже новин за ці роки, що вони не розмовляли, накопичилося дуже багато. І дуже часто я чула, як у розмові Сергій Петрович називав нас: «мої дівчата» або «мій Коля» і при цьому його голос тремтів від гордості.
Прожив Сергій Петрович ще вісім років, залишаючись рідною для нас людиною. За цей час у нас з’явився ще син, Сашко. Сергій Петрович любив сидіти у своєму дворі з коляскою, де спав малюк.
Сусід хитав його з важливим виглядом, тихо прикрикуючи на ворон, що голосно каркали, і старого пса. А коли Сергія Петровича не стало, ми знайшли в нього заповіт і записку.
Він залишив нам свою частину будинку, а в записці написав лише кілька слів: «Цей будинок був побудований для щастя. Я бажаю вам бути разом, мої рідні».
