— Вибачте мені! Я ж влітку переховала гроші. Зовсім забула! Ви вже не кидайте мене, вибачте, дурну стару. Сергійко мій помирає. Тут зовсім з глузду з’їхати можна. А гроші я до сараю переховала. Зовсім пам’ять втратила. — Старенька розревілася

Бабуся Ольга зібрала речі в сумки, полила квіти, нагодувала кота й оглянула квартиру. «Усе!»

— Подумала старенька.
— «Зібралася. Здається нічого не забула» — Вона глянула на Василька, який ретельно вилизував себе. — «Може, взяти кота? Хоча, їду на два дні. Навіщо мучити тварину? Сусідка нагодує. Ключі в неї є. От коли остаточно переїду, тоді й заберу.»

Її відволік телефонний дзвінок.

— Ольго, ти вже вибач мені, — просив вибачення сусід по дачі, — Не вийде зараз. У мене термінові справи. Але вдень, годині о третій, я, як домовлялися, під’їду і відвезу тебе. Подзвоню попередньо.

— Не хвилюйся, Мишко. Я почекаю. — Старенька трохи засмутилася. — Я пенсіонерка. Мені все одно. День раніше, день пізніше. Сумки я зібрала. Роби свої справи, я почекаю.

Бабуся Оля зітхнула і пішла на кухню. Але телефон задзвонив знову.

— Ваш онук потрапив в аварію, — Чітко вимовляв чоловічий голос, — Зараз у важкому стані. Потрібна термінова операція.
— Ой! — вигукнула старенька і замовкла.

— Ви чуєте мене? Ви ще тут?
— Так! Так! Погано мені. Я зараз крапельки вип’ю. Зачекайте трохи. — Баба Оля втупилася на зібрані сумки. — Як він?

— Погано! — Зітхнув чоловік. — Але без дорогої операції не виживе. А операція платна.

— Я все оплачу, — заметушилася старенька, — Доньці тільки не телефонуйте, будь ласка, вона у відрядженні. Не засмучуйте її, серце в доньки слабке. Я вже сама все їй скажу. Потім. Робіть операцію.

— Та ми б раді, але без попередньої оплати, не можемо. Гроші в касу треба внести. Кожна секунда дорога.
— Скільки грошей треба? — Запитала бабуся Ольга. — Я все оплачу. У мене є гроші.

— Сто тисяч! Потягнете? — Чоловік закашлявся. — Це дуже терміново. Його життя залежить тільки від Вас!
— Сто! — Ахнула бабуся. — Гривень?

— Вирішуйте швидше. Вашому онукові дуже погано. Він у критичному стані. Зволікання смерті подібне! У Вас є такі гроші?
— Я не знаю, — схвильовано пробурмотіла бабуся Ольга, — У мене є шість тисяч якихось зелених, не наших. Цього вистачить чи мало? А більше в мене немає. Та й зателефонувати нікому. Я зараз зовсім одна.

— Вистачить! Зараз до Вас зайде кур’єр, а Ви підготуйте гроші. Розписку він напише. Так швидше буде.

— Ой, синку, — сказала старенька, — Лихо! Я не можу швидко. Що ж мені робити? Я не довіряю банкам. Знаєте, під час дефолту всі гроші мої пропали. От і не довіряю. І вдома тримати боюся. Раптом пограбують.

— А скільки часу Вам треба? Поки Ви збираєте, онук померти може.
— Лихо! Ой, Лихо! — Заплакала бабуся Ольга. — На дачі я їх закопала. Так надійніше. А зараз не сезон. Автобуси на дачу не їздять. Як я туди доберуся? Зараз дзвонити сусідам по дачі буду. Може хтось і відвезе.

Повисла пауза. Чоловік мовчав.

— Синку, ти там? — Не витримала старенька. — Як там мій онук? Живий ще? Може, Ви почнете робити операцію, а я як викопаю гроші, відразу до Вас. Я, чесне слово, постараюся швидше. Навіть якщо сусіди відмовлять, таксі візьму. Але до вечора гроші обов’язково привезу.

— Бабусю, — чоловік зітхнув, — Ну що мені з Вами робити? Ви людина літня, шкода мені Вас і Вашого онука. Молодий хлопець, а помре через те що не встигли вчасно оплатити. Життя воно важливіше.

— Важливіше! Важливіше! — Закивала бабуся і розревілася. — Ось, я дурна стара. Навіщо так далеко заховала. Що ж робити? Допоможи, синку. Мені звернутися ні до кого. Як представлю Сергійка. Лежить мій хлопчик. Життя з нього по крапельці йде. Ой, щось погано мені. Напевно, швидку викликати доведеться.

— Бабусю, тримайтеся, — захвилювався чоловік, — Це, звісно, не прийнято, але шкода мені Вас. Допоможу. Зараз сам із кур’єром заїду і відвеземо на дачу. Як викопаємо, одразу зателефоную й операцію вони почнуть. А потім, усі разом, у лікарню поїдемо. Добре?

— Дякую, синку! Здоров’я тобі за добре серце. Молитися за тебе буду. Ти не зволікай, швидше приїжджай!

За хвилин п’ятнадцять, двоє хлопців під’їхали до бабусі.

— Ви сумочки мої не забудьте, — кивнула бабуся Ольга, — Все одно їх на дачу відвезти треба.

Усю дорогу в машині бабуся витирала сльози.

— Дякую вам, люди добрі. Виручили мене! Пам’ятатиму вашу доброту. Синку, ти швидше їхати не можеш? Там Сергійко, онучок мій, помирає. Швидше треба!

— Не засмучуйтеся так, — не витримав хлопець, — Зараз зателефоную! — Він узяв телефон і набрав номер. — Ми їдемо по гроші. Готуйтеся до операції. Як гроші в мене будуть, наберу і ви починайте.

— Ой, дякую, синку, — втирала сльози бабуся Ольга, — А можна мені почути Сергійка. Раптом це останні слова його будуть?

— Навряд чи говорити зможе, — знизав плечима хлопець, — Але спробую.

У слухавці хтось промчав.

— Сергію, хлопчику мій, — з новою силою розревілася старенька, — Ти тримайся, дорогий мій. Скоро, вже скоро. Усе добре буде. А мамі я поки що не буду повідомляти. Коли зроблять операцію, тоді й зателефоную. Не бійся, все добре буде, сонечко ти моє. Бабуся тобі допоможе.

На дачі бабуся Ольга дістала дві лопати, оглянула город і задумалася.

— Бабусю, де копати?

— Ой, синки, щось я перехвилювалася. Стара я. Зовсім пам’яті немає. — Тремтячою рукою вона махнула в бік паркану. — Десь там. Неглибоко. Сантиметрів п’ятдесят — сімдесят. Здається тут.

Бабуся підійшла до паркану і розкреслила палицею місце. Сама присіла на ґаночок. Хлопці дружно взялися за роботу.

— Бабусю, там немає нічого. — Хлопець недовірливо втупився в стареньку.

— Як немає? Коробочка залізна з-під цукерок, мої улюблені, з кокосом та горішком в середині. Трояндочка на ній намальована. У пакетик поліетиленовий, щоб не заіржавіла, загорнута. Ви добре копали?

— Добре! Добре! — Кивнув хлопець. — Це точно тут. Ти згадуй. Час іде! Онук помирає!

— Може, правіше на метри два? — Задумалася старенька. — Щось із пам’яттю. Перехвилювалася. Ой, точно! Не тут! — Бабуся розревілася. — Що це я, дурна стара, зовсім розум втратила. Ось тут. Точно тут. — Вона вказала на інше місце.
Телефон задзвонив раптово. Бабуся Ольга глянула на екран. Хлопці напружилися.

— Надійко, — відповіла старенька, — Ніколи мені. На дачі я. Потім зателефонуємо і поговоримо, — вона відключилася і глянула на хлопців, — Подружка. Нудно їй. Стара. Поговорити ні з ким.

Хлопці переглянулися і взялися за роботу.

— Бабусю, і тут немає, — роздратувався один із хлопців, — Ти нам голову не морочиш?

— Господь із Вами! — Бабуся Оля витріщила очі. — Ви щось погано копаєте. Через вас мій Сергійко померти може.

— Вона схопилася за серце. — Ой, погано мені! Копайте краще. Там Сергійко помирає. Гроші в землі. А через вашу лінь, онука втрачу. А ну телефонуйте, нехай операцію починають робити!

— Так, немає там нічого! — Вигукнув хлопець. — Може, знову переплутала щось?
Старенька задумалася. Губи її щось шепотіли.

— Хлопчики, дорогі мої, — вигукнула бабуся Ольга, — Вибачте мені! Я ж влітку переховала гроші. Зовсім забула! Ви вже не кидайте мене, вибачте, дурну стару. Сергійко мій помирає. Тут зовсім з глузду з’їхати можна. А гроші я до сараю переховала. Зовсім пам’ять втратила. — Старенька розревілася.

— Стільки часу втратили! Стільки часу! Ось тут копати треба. Точно, тут! Вибачте мені! Копайте швидше! Сергія рятувати треба!

Хлопці пошепотілися і поглянули на стареньку. Вона, притиснувши руки до грудей, трохи розгойдувалася з боку в бік, лила сльози і голосила: — «Сергію, хлопчику мій! Сергію!»

— І тут нічого немає! — Хлопець злісно глянув на стареньку і грізно прошипів — Ти нам голову не морочиш, стара відьмо?
— Що тут відбувається? — Двоє чоловіків стояли біля хвіртки. — Хто ви такі?

— Мишко! — Усміхнулася бабуся Ольга і витерла сльози. — Шахраї це. Гроші в мене вимагають. Я їх попросила на дачу мене відвести і ямки викопати. Яблуньки нові хочу посадити. Вони люб’язно погодилися. Хороші ямки вийшли. Старалися хлопці. Ти їх у поліцію проводи, а то вони, напевно, не знають дороги. А заяву я напишу.

— А Сергій? — Пробурмотів один із хлопців.
— Не знаю я ніякого Сергія. — Бабуся знизала плечима. — Внучка в мене. Ви щось наплутали.

— Я так і подумав, — усміхнувся Михайло, — Ви як Надійкою мене назвали, одразу зрозумів, сталося щось. Поліцію викликав. Зараз під’їдуть.

Бабуся Оля присіла на ґанок і посміхнулася.

«Які гарні ямки вийшли.» — Раділа старенька.
— «Шкода, що Мішко рано приїхав. Мені ще там під парканом потрібна була одна ямка»….

You cannot copy content of this page