— Ой, а пригостити мені вас нічим, – розводить руками свекруха в суботу, – хіба що чайник поставлю, та бутерброди з вершковим маслом зроблю.
— Мамо, – каже мій чоловік Вадим, – ми в принципі не голодні, ми так просто прийшли, посидіти з тобою, побачитися.
— Ну прийшли, так прийшли, – усміхається Світлана Іванівна, – і на тому дякую, нечасті гості! Як ти, мій маленький? – Звертається вже до онука, – Підріс, бачу, що підріс. Не хворієш? От і молодець!
Ми з чоловіком у Світлани Іванівни реально не часті гості, та й коли нам по гостях розʼїжджати? У нас робота, син 4-х років, борги, підробітки. І вона у нас рідко буває, інакше б знала, що Єгора тільки в п’ятницю виписали з чергового лікарняного.
Раніше Світлана Іванівна у нас бувала частенько: завжди під вечір і завжди без попередження:
— Поруч була, вирішила зайти, – виникала свекруха на порозі моєї дошлюбної однокімнатної квартирки в перші місяці мого заміжнього життя, – білизну прасуєш? А крохмалила? Ні? Ну як так можна, ось господині пішли! Безрукі, ледачі.
Або:
— Посуд миєш? А що ти його відразу на сушарку ставиш? А витирати? Як же, і виделочки треба між зубцями протирати обов’язково.
Зрештою я обурилася і чоловікові сказала, що живемо ми окремо, від мами не залежимо, що веду господарство, як хочу і як вважаю за потрібне. І нічого до нас без попередження заявлятися.
Чоловік зі Світланою Іванівною, мабуть, поговорив, та півроку зовсім до нас не заходила, тільки привіти мені передавала телефоном, знову вона почала в нас бувати, тільки коли зʼявився Єгор, двічі на місяць, із попереднім дзвінком.
— Чому ти овочеве пюре моєму онукові даєш на обід? Треба на вечерю? намагалася було гнути колишню лінію мама чоловіка, – і памперси ці… вже вдень можна і без них укладати. А пляшечки треба кип’ятити 20 хвилин.
Я вдавала, що не чую, а незабаром і ходити Світлана Іванівна до нас перестала: молодша донька свекрухи вийшла заміж, квартира в її чоловіка була однокімнатна, але свекруха люб’язно поступилася молодій сім’ї своєю двокімнатною квартирою, переїхавши у квартиру зятя.
Від моєї квартири тепер мама жила далеченько, а потім у сестри чоловіка зʼявилася донька, та й ми з чоловіком ще далі від Світлани Іванівни взяли в кредит квартиру побільше.
Живемо, мою здали, доплачувати за нову доводиться, але це неминучість, я засіла за роботу на віддаленні вечорами, тим паче, що я з Єгором частіше на лікарняних сиджу, ніж працюю. Чоловік теж у вихідні взявся з чоловіками машини ремонтувати. Крутимося. А тут – вільний вихідний і Єгор одужав.
— Давай погуляти з’їздимо, – запропонував чоловік, – у торговий центр зайдемо, та й до мами завітаємо до моєї, давненько не бачилися.
Каюся, я вагалася до останнього: зайти, не зайти, тому й телефонувати не стали Світлані Іванівні. Та й так, вона до нас скільки разів без попередження з’являлася?
І ось, сидимо, п’ємо чай із бутербродами з маслом.
— Я зараз, – підірвався чоловік, – у мене дим скінчився, збігаю, а ви сидіть.
Не було Вадима хвилин 30, а потім прийшов, та з покупками: зефір, цукерки, тістечка, сир хороший, виноград.
— Ой, навіщо витрачався, – сплеснула руками свекруха, – не треба було, ну тоді самі їжте.
Я на кухню пішла, сир нарізати, виноград помити. Вадим шиконув, купив усього багато. Я залишки сиру і пакет із виноградом вирішила в холодильник прибрати. Відкрила, а там…
Салатик у кришталі, нарізочка під плівкою, тортик, цукерки, рибка червона в тарталеточках.
Свекруха, яка увійшла в цей момент у кухню, почервоніла, як рак, а тут і Вадик з-за її плеча холодильник оглянув і аж присвиснув:
— Нічого собі, розкіш яка!
— Я доньку в гості чекаю з чоловіком і з онукою, – зніяковіло почала свекруха, а потім продовжила, набираючись упевненості та виразки в голосі, – вони мене про візит заздалегідь попередили, а ви ні. І що? Ви б зараз усе з’їли, а доньку із зятем я буду хлібом із маслом годувати?
Ми нічого Світлані Іванівні не сказали, у принципі вона має рацію: нас у гості не кликали, ми про візит не попередили. Але брехати навіщо? І потім, нас годувати хлібом із маслом – це нормально?
