Той дзвінок розділив моє життя на «до» і «після». Я саме ставила на плиту турку з ранковою кавою, коли в слухавці пролунав чужий, до болю самовпевнений жіночий голос.
— У мене з вашим чоловіком скоро з’явиться дитинка. Хлопчик, спадкоємець. Як він і мріяв. А ви ж так і не змогли дати йому радість батьківства. Тому відійдіть по-доброму. Не заважайте нашому щастю.
Здавалося б, треба кричати, бити посуд, але в мене просто опустилися руки.
Я не звикла рубати з плеча. Дочекалася чоловіка, зазирнула йому в очі, а він навіть не став відпиратися. Лише винувато відвів погляд.
— А як усе гарно починалося… — прошепотіла я. — І що ми тепер будемо робити?
Розлучення оформили швидко, без зайвого бруду. Я так само блискавично зібрала речі й знайшла нове житло — затишну орендовану квартиру в старому районі міста.
Усе сталося настільки стрімко, що я навіть не встигла оплакати свої зруйновані надії.
Думала: от зараз залишуся сама у чужих стінах, зариюся лицем у подушку і нарешті дам волю сльозам. Нарешті поскиглю подругам по телефону про свою жіночу долю.
Але поплакати тієї ночі мені не судилося.
Стомлена переїздом, я провалилася в сон, щойно торкнулася ліжка. А посеред ночі різко розплющила очі. Хтось голосно й хрипко сміявся.
Спросоння я навіть не збагнула, що діється. Кімната була та сама, мої нерозібрані коробки стояли в кутку.
Але в повітрі висіла якась каламутна димка.
— Що за… Хто тут? — я тихо підвелася на ліктях.
Димка поволі розсіялася, і моє серце впало кудись у п’яти. У моїй зачиненій квартирі були люди.
Хтось сидів просто на підлозі, хтось хитався біля вікна. Вони гомоніли, сперечалися. Я чітко чула уривки фраз:
— …Я мати, мені краще знати! Віддала її, значить, так було треба…
— …І що, малій твоїй там краще, без тебе?..
— …А я не буду спину гнути на ту державу, хай самі мені платять…
— …Оце людина, оце сила волі…
Я втиснулася спиною в стіну. Ці тіні мене не помічали. Вони існували ніби у своєму вимірі, але просто в моїй кімнаті!
Набряклі обличчя, неохайний одяг, важкий дух перегару — я бачила таких людей хіба що в кримінальних серіалах про тих, хто опустився на самісіньке дно.
— …Що ти мелеш?..
— …За собою слідкуй…
На кухні хтось почав бринькати на гітарі. У ванній з гуркотом лилася вода.
Злякавшись, що зараз ми затопимо сусідів, я на ватних ногах сповзла з ліжка. Затамувавши подих, боком прослизнула повз напівпрозорі фігури.
У скронях гупало так, що закладало вуха. Одне-єдине питання билося в голові: що коїться?!
Я зазирнула до ванної. Там, схилившись над унітазом, стояла ще одна жіноча постать. Звук води був, а от сама вода з крана не текла. Сухо.
Раптом у коридорі хтось дико закричав, потім зайшовся істеричним сміхом і знову зірвався на крик. Це стало останньою краплею.
В чому була — в домашній піжамі, — я схопила сумочку і вилетіла з квартири геть.
До ранку я просиділа у своїй машині під під’їздом, цокаючи зубами. Коли розвиднілося, зібралася з духом і пішла назад.
Та й соромно було перед людьми світити піжамою на подвір’ї.
На сходах я зіткнулася зі старшою жіночкою, що жила поверхом вище.
— Доброго ранку, — видавила я з себе, намагаючись швидше прослизнути до своїх дверей.
— Доброго, — сухо відрізала сусідка. — Не думала я, що нові квартиранти будуть так само чудити, як і старі.
Я різко зупинилася:
— Перепрошую? Що ви сказали? Я тут лише орендую… Вранці згадала, що забула дещо в машині, тому й вибігла так… А що ви мали на увазі про старих сусідів?
Я ще не хотіла нікому розказувати про нічну чортівню, але відчувала: ця жінка щось знає.
— А ти у хазяйки своєї спитай. Вона тобі розкаже, — сусідка, підібгавши губи, зміряла мене поглядом. — Хоча, може, знову буде матір свою вигороджувати.
Вона почовгала сходами вгору, а я зайшла у квартиру. Тиша. Ані сліду вчорашнього нічного збіговиська.
— «Матір вигороджувати»… — пробурмотіла я. — А чи не та це жінка, що вночі кричала про доньку, яку віддала комусь? Боже, а як усе добре починалося з цією квартирою!
Дочекавшись пристойної години, я набрала Аліну — приємну дівчину, яка здала мені це житло.
— Аліно, доброго ранку. Я без зайвих вступів. Хто жив тут до мене? Бо цієї ночі коїлося щось незбагненне.
Я виклала їй усе: і про голоси, і про компанію, і про ранкову зустріч із сусідкою, Надією Львівною.
Аліна важко зітхнула в слухавку:
— Дивно, що Надія Львівна не вивалила вам усю нашу сімейну драму просто на сходах. Делікатністю вона ніколи не відрізнялася…
— То що сталося? Ви можете мені пояснити?
— Там жила моя мама, — голос Аліни затремтів. — Вона мала великі проблеми з оковитою. Через це мене виростила бабуся. А мама… вона опускалася все нижче. Постійні гулянки, скарги сусідів. А потім…
Хтось із її компаньйонів під час чергової пиятики зачепив газовий вентиль. Всі вони там і залишилися… Сусіди тільки під ранок відчули запах газу й викликали службу.
Я слухала і відчувала, як холоне спина. Як можна здавати житло після такого?
І головне — мовчати! Так, ціна була трохи нижчою, але ж це просто знущання!
— Ви тільки не подумайте! — поспішно додала Аліна. — Я священника кликала, все освятили. Кілька років квартира просто стояла пусткою. А потім я взяла кредит, зробила свіжий ремонт. Там світло і чисто! Немає ніякої поганої енергетики!
— Ви при своєму розумі, Аліно?! — мене нарешті прорвало. — Яка енергетика, коли в мене вночі привиди гуляють?! Як мені тепер тут жити? Я з’їжджаю! І якщо ви порядна людина, то повернете мені гроші та заставу!
— А де докази? — раптом обурилася дівчина. — Може, це ви шахрайка? Поспілкувалися зі старою сусідкою, наслухалися пліток і вирішили ціну збити? Або просто передумали!
— Не вірите? Приїжджайте сьогодні. Переночуєте у своїй чистій квартирі й на власні очі побачите, що тут робиться. Я вас на машині заберу з вокзалу, посиджу з вами, а потім відвезу. Але я свої гроші хочу назад!
Аліна погодилася. Ближче до півночі ми сиділи на кухні.
— Я прокинулася десь після дванадцятої, — попередила я, наливаючи нам чай. — Тож почекаємо. Головне пам’ятайте: вони нас не бачать. Ми для них — наче повітря. Тож можете одразу не тікати, удвох не так страшно.
О пів на першу я напружилася. Здалеку, ніби крізь вату, пробилася приглушена музика. Аліна зблідла — вона теж її почула.
Голоси ставали гучнішими, і за кілька хвилин ми опинилися в самому центрі потойбічної пиятики. Фігури проступали в повітрі, як старі, потерті фотокартки.
Аліна затулила рот рукою.
Вона почула голос матері й мимоволі зробила крок назустріч привиду. Щось тихо шепотіла, але крізь цей ґвалт розібрати слова було неможливо.
Врешті-решт вона схопила мене за рукав і потягнула до виходу. Ми вискочили на сходи.
— Мені нічого додати… — схлипувала Аліна. — Ви маєте рацію. Я поверну вам усі гроші. Навіть якщо ці марева не можуть зашкодити фізично, жити в такому галасі неможливо… Тільки от цікаво, інші сусіди цей шум чують?
Ніби у відповідь, на верхньому поверсі клацнув замок, і на майданчик визирнула Надія Львівна.
— А як усе добре починалося! Тиша і благодать… Ну що ви тут розшумілися? — невдоволено буркнула сусідка. — Мало мені було того, що раніше робилося, так тепер і ви посеред ночі бубоните? Хазяйка квартири і…
— Надіє Львівно, вам наша музика заважає? — серйозно перепитала Аліна.
— Яка ще музика? Тихо було, як у вусі! А потім ви в під’їзд виперлися і давай ляси точити. Акустика ж тут яка!
Йдіть у хату і там говоріть, не треба мені під дверима цього вашого «бу-бу-бу»!
Вона сердито гримнула дверима.
— Ось вам і відповідь. Музику чути тільки всередині, — приречено зітхнула Аліна. — Вона зводить з розуму лише тих, хто там перебуває. Сама я тут не ночувала, приїжджала тільки вдень…
— Ходімо. Я відвезу вас додому, — відрізала я. — Завтра ж з’їду. Другу ніч уже не сплю.
Наступного ж дня я перевезла речі у нове тимчасове житло. Ключі віддала Надії Львівні, як ми й домовилися з Аліною — стара хоч і сварлива, але чужого не візьме. Гроші дівчина мені чесно переказала.
Я сиділа на новій кухні, обіймаючи долонями гчашку чаю.
У голові паморочилося від усього цього калейдоскопу: зрада, розлучення, переїзд, нічний клуб для маргінальних привидів…
Я навіть забула, з чого почалися мої поневіряння!
Цей стрес просто вибив із мене всі сльози та жаль за колишнім чоловіком.
— Ну і добре, — я рішуче труснула головою. — Значить, не судилося мені себе жаліти. Треба жити далі, справ попереду багато.
А тим часом Аліна приїхала до сусідки за ключами.
— Ну що, не прижилася та молодиця у твоїй хаті? — з удаваною цікавістю спитала Надія Львівна.
Аліна, не маючи з ким поділитися, розповіла старій усе як є.
— Отакої… — протягнула сусідка. — І що ж ти тепер робитимеш?
— Не знаю. Священника знову покличу. Якщо не допоможе — що робити? Квартира є, комуналку платити треба, а кредит за ремонт мене просто душить.
— То продай, — знизала плечима Надія Львівна.
— Та як продати?! Це ж нечесно — підсунути людям таке! А якщо правду сказати, хто її купить? Грошей на якихось знахарок у мене немає. Я ж і працюю, і вчуся! — Аліна вже ледь не плакала.
— Знаєш, дівчинко… — Надія Львівна важко зітхнула. — Я можу купити. Ремонт там хороший. Квартирка, звісно, з сюрпризом, тому ти мені в ціні трішки поступися. А я вже сама знайду якусь відьму, вона мені все вичистить.
Аліна завмерла. Пропозиція була справжнім рятівним колом. Після повернення грошей мені вона залишилася взагалі без копійки.
— А чому ж ви раніше не запропонували, поки я в борги через той ремонт не влізла?
— Та грошей не було, моя хороша. Мій колишній чоловік сильно хворів. Людина він був важка, але ми домовилися: я його доглядаю, а він мені хату в селі відписує. От я її недавно й продала.
Тож тепер можу квартирку прикупити. Ти не плач, своє ти отримаєш. Зможеш в іншому районі щось узяти під здачу. Ти ж молода, в тебе стільки сил! А мені вже своє, ближче до дому спокійніше буде.
Ударили по руках. Аліна, щаслива, що збулася проклятого тягаря, побігла шукати нове житло для інвестицій.
А Надія Львівна, щойно отримавши документи, спокійно зайшла у свою нову квартиру.
— Ну от і краса. Усе вийшло, — промуркотіла вона, дістаючи із сумки якісь засушені трави та мішечки.
Стара готувалася зняти морок. Той самий морок, який сама ж і наклала на цю квартиру кілька тижнів тому.
Особливе заклинання створювало лише ілюзію — гучну, лячну, з відтворенням останніх годин життя тих бідолах.
Жодних духів вона не тривожила. Це був просто міраж, який виживав зі світу квартирантів і доводив до відчаю молоду власницю.
— Ой, пощастило ж мені з колишнім… — хіхікнула стара, розкладаючи своє приладдя. — І хату отримала, і з такою чудовою сільською жінкою познайомилася, що мене цих штучок навчила. Треба буде трохи назбирати грошенят із оренди й ще десь таке провернути. Таких нещасних квартир у нашому місті — хоч греблю гати!
Вона посміхнулася, щиро радіючи своїй підприємливості.
Про карму чи кару за такі витівки вона не думала.
Головне, що її улюбленим онукам дістанеться хороша спадщина. А хіба не цього бажає кожна любляча бабуся?
Цю історію ми отримали від однієї з наших постійних читачок, і, зізнатися, вона залишила по собі неоднозначний післясмак. Іноді життя підкидає нам такі випробування, де найбільше варто боятися не містичних примар минулого, а цілком реальних людей поруч.
Хто б міг подумати, що за маскою турботливої літньої сусідки може ховатися такий холодний, цинічний розрахунок.
Цікаво, чи повертається з часом бумерангом отаке “добро”, зроблене заради блага власної родини?
