Про свого зведеного брата Наташа дізналася, коли нотаріус зачитав батьківський заповіт. Так, основна частка належить Наташі, але дача – якомусь Пономаренко Віктору.
Дитина була позашлюбом, якій батько дав своє прізвище та по батькові, офіційно її усиновивши. Це стало подвійним ударом для Наташі – і таємниця батька, який пішов на той світ, і втрата дачі.
Добре, що мама не дожила до цього моменту, вона б прокляла батька за такий заповіт, хоч і палко його кохала. Бідна мама, вона навіть не здогадувалася, що її чоловік був зрадником.
Незважаючи на те, що цього Віктора на оголошенні заповіту не було, Наташа вирішила його розшукати, і це було нескладно. Все одно він рано чи пізно дізнається, але треба було припинити його спроби заволодіти дачею. Та хто він такий?
Він може тієї дачі взагалі не бачив і ще претендує на неї! Чесно кажучи, і сама Наташа разом із мамою рідко бували на цій дачі, а батько любив на пенсії там бувати, причому дуже часто.
Добротний будиночок, яблуневий сад, город, пес Барбос у будці, якого годували сусіди, якщо батько не міг приїхати.
Наташа приїхала за адресою Віктора, подзвонила у двері. Відкрив бородатий чоловік років сорока, може трохи менше, через бороду незрозуміло.
– Ви, чи що, Віктором будете? – сухо запитала вона.
Чоловік кивнув, запропонував увійти і посміхнувся:
– А ви Наташа, правильно?
– Звідки ви мене знаєте?
– Тато фотографії показував – ваші та вашої родини.
Наталю навіть нервово пересмикнуло – якийсь пройдисвіт називає її батька татом.
– Та звідки ви взялися? Я вас навіть не знаю! Ви його позашлюбний син? Але вас навіть на похороні не було, сину!
– Я був. Ви мене не бачили, я подалі стояв. І гроші передав на похорон через тітку Зіну.
– Ви знали батькову сестру? І вона вас знала?
Віктор кивнув.
– Ну треба ж, скільки навколо зрадників. І про дачу ви знаєте?
– Що він мені її у спадок залишив? Так, мені тато говорив, що він склав заповіт і я буду спадкоємцем дачі.
– Так от знай, братику, нічого в тебе не вийде! Я буду судитися. Наталя пішла і відразу ж попрямувала до тітки Зіни. Хотілося поговорити з нею особисто, а не телефоном.
– Тьотя Зіна, ви все знали і нам не сказали?
– Батько просив не говорити, а я ж все-таки його сестра, – зітхнула тітка Зіна. – Даремно ти так, варто було б потоваришувати зі своїм братом, він хороший і ні в чому не винен.
Ну що поробиш – життя таке, тато покохав на стороні і вашу сім’ю втратити боявся. Але як покарання – ніби бумеранг – і на родині Віктора цей гріх позначився — він майже всіх втратив.
– О, я навіть не сумніваюся, яблучко від яблуньки недалеко падає! Як із таким жити – виглядає якось неохайно, удома безлад. Як із таким жити?
– Він вдома працює, ось і здається, що безлад.
– Ще й нероба: на роботу не треба рано вставати, краще в дім усе притягне, хороший брат! Ну тітонько, такого я від тебе не очікувала!
Наступного дня Наташа поїхала на дачу – поміняти замок, зять Саша привіз її на машині, ось він замок і міняв. У цей час з’явився Віктор із пакетом у руці і з дівчинкою років дванадцяти.
– О, ще не встигли вступити у спадок, а вже тут як тут! – обурилася Наташа. – Я вас попередила, я судитися буду! Саша, не пускай їх у будинок!
Але Віктор із дівчинкою попрямували не до будинку, а до будки з Барбосом. Віктор дістав із сумки якісь залишки їжі і почав годувати пса.
Барбос радісно зустрів, скиглив, стрибав і виляв хвостом. Так, значить цей брат частенько тут бував. Якісь жалюгідні вони, що дівчинка, що Віктор, навіть незрозуміло чому. Вони ніби не звертали уваги на Наташу.
– Я судитися буду, – якимось невпевненим голосом повторила Наталя.
– А навіщо судитися? – тихо запитав Віктор. – Нехай дача буде вашою. Тільки дозвольте нам Барбоса забрати, а то складно постійно їздити, та й часу мало.
– Так, тату, давай заберемо собаку, – попросила дівчинка. – Будемо втрьох жити, так веселіше.
Наташа дозволила забрати Барбоса, і батько з дочкою пішли. Стільки відразу виникло запитань: чому втрьох? Чому відмовилися від спадщини? Відповіді могла дати тільки тітка Зіна.
– Ох, Наталочко, доля його побила і незрозуміло за що. За те, що його мамка завела роман із одруженим чоловіком? Що кохала його? Ну так для дітей це ж не гріх, що вони незаконнонародженими з’являються.
А він хороший хлопчик, з дитинства був слухняним і спокійним. Мати його сирота, жила в маленькій квартирці, працювала буфетницею. Вітя відучився, одружився, дочка народилася, продали квартиру, стали будувати будинок у селищі.
Довго будувалися. Твій батько їм не міг допомагати, твоя мама ж фінанси контролювала, та й Вітя говорив — я ж дорослий чоловік, навіщо мені від батька гроші брати?
Щоб довести будинок до пристойного стану, Вітя став їздити на заробітки. І ось чотири роки тому приїхав на згарище — мати з дружиною на тому світі, доньку Катю врятували, вона спала в дальній кімнаті. Тоді ще Вітю хватив удар, він у лікарні лежав із серцем, зараз постійно на пігулках.
Ось тому й удома працює, з донькою завжди поруч. Попелище він продав, купив собі однокімнатну квартиру, ось так і живуть.
Наташа згадала квартиру Віктора. Ну так, усілякі електронні деталі, гвинтики-шпунтики створювали у квартирі безлад, але бруду там не було. Якось до болю в серці стало шкода Вітю з донькою.
Як вона могла взагалі заїкатися про суд? У сім’ї в неї все добре, грошей вистачає, вони з чоловіком забезпечені, дочка з онуками теж, у всіх є квартири, машини, а кому потрібна була ця дача?
Ніхто з городом возитися не хоче, у відпустку до моря, ну навіщо їй судитися за дачу? Щоб вона гнила і розвалювалася?
Ну, припустімо, можна відсудити і продати, але це просто з принципу, щоб зробити боляче ні в чому невинній людині, рідному братові, який і так пережив багато горя. І тільки заради цього? Та совість же замучить!
– Привіт, Вітя, – Наталя знову з’явилася на порозі квартири Віктора. – Я ключі тобі від дачі привезла. Вибач мені, ніби стан афекту. Усе так несподівано сталося.
– Та нічого, я розумію, проходь, – Віктор усміхнувся. – Будемо дружити.
Пили чай, багато про що розмовляли, поруч крутився веселий Барбос. Віктор справді виявився дуже доброю і гарною людиною, а Катя — дуже ласкава дівчинка, слухняна.
Незабаром Барбос повернувся на своє місце у будку, а на дачі господарює Віктор. Він вирощує овочі та привозить їх сестрі, з якою склалися дуже теплі стосунки. Вони тепер одне в одного єдині рідні по крові, не рахуючи нащадків і тітки Зіни.
