Пишу тут від болю та самотності, швидше, щоб просто виговоритися. Невже всі старі люди, якщо вони не мають великої спадщини, самотні при живих дітях?
Живу у сусідній зі столицею областю, у невеликому селищі у своєму будинку. Давно вже вийшла на пенсію і здебільшого живу з городу.
У столиці живе син, одружився років 14 тому, онуці 10 років. До мене приїжджав рідко, але матеріально підтримував.
З невісткою спілкувалися рідко, вітали одне одного зі святами, давали раду про здоров’я і так по рідним темам. Донедавна вважала, що мені з нею дуже пощастило, завжди чемна, спокійна, сина мого любить.
У онуки на початку літа був день народження, вирішила з’їздити до них, як ні як ювілей справа важлива. Та й розмова була до них не телефонна.
Запропонувала їм продати мій будинок з ділянкою і купити ближче до них однокімнатну квартиру, сказала, що важко мені одній у своїй хаті без чоловіка, у місті простіше.
Розумію, що навряд чи вистачить грошей з продажу, будинок не дуже який, але на перший внесок вистачить з головою, а там вирішуйте самі хочете на сина мого квартиру оформляйте або на онучку відразу.
Син руками замахав, навіщо продавати, у них зайвих квартир вистачає, попросимо орендарів виїхати до осені та заберемо тебе мама. У них і справді три квартири, дві здають.
А невістка так погано посміхнулася і спокійно каже: «по-перше, квартир зайвих не буває, а по-друге, квартири є не в них, а в неї». І додала, чи хоче мій син кредит на житло і маму на повний пансіон?
Будь ласка. Але тоді житимуть вони з роздільним бюджетом.
І що їй свекруха в кроковій доступності, до якої син їздитиме не кілька разів на рік, а бігати що вихідні, не потрібна. Не чекала я такого, спробувала сказали, що не можна бути такою жорстокою та черствою, завжди ж були у нас з нею добрі стосунки.
Син за мене заступився, то невістка тільки плечима знизала, мовляв, хто вона така, щоб забороняти дитині жити з матір’ю? Хочеш? Речі зібрати? А син і замовк.
Коли на вокзал мене проводжав, вибачився і сказав, що не зможе потягнути сім’ю та кредит на житло для мене, тому живи мама, де жила.
Я сказала: «Сину, та хіба ж в грошах справа! Жінка тебе ні в що не ставить, житлом тебе дорікає, вона твою матір знати не бажає, у вас дочка росте, ким вона виросте при такій матері, діти вони ж все бачать!».
Син губи підтиснув і так похмуро на мене подивився, сказав: «Мамо, що ти зараз мені пропонуєш? Дочку забрати і поїхати з нею до тебе до села, чи жити втрьох в одній кредитній квартирі?».
Тут і я розлютилася (даремно звичайно, але накипіло), сказала: «а що ти мені пропонуєш? Їхати назад у село і померти з голоду, чи що б голодну смерть не зустріти на городі пластом лягти, чи чекати поки що у нашого старенького будинку дах на мене впаде?».
Так недовго лишилося! Як його батько помер, то ремонтом ніхто й не займається, сина не допитаєшся, а людей найняти немає грошей. Син хмикнув і каже: “А вірно дружина сказала, що ти до грошей розмову ведеш, так і сказала б прямо, щоб давав більше, раз не вистачає, не відмовили б”.
Я тільки рукою і махнула, причому тут гроші, не потрібні вони мені. Мені людської участі хотілося.
Син гроші надсилати перестав, на дзвінки не відповідає. Ось як так можна?
