Вадим зійшовся з Ритою, коли його дружина втекла з коханцем, кинувши і чоловіка, і двох маленьких дітей. Те, як Вадик любив свою дружину, Ларису, не піддавалося жодній логіці. Вони всі втрьох були знайомі з дитинства. Росли в одному дворі. І якщо Рита завжди мовчки зітхала, дивлячись на Вадика, то він точно так само зітхав за Ларисою. Чому вона зійшла до нього? Усе просто. Її на цей крок підштовхнула мати.
— Ну от що тобі дадуть твої круті хлопці, на мотоциклах, та з гітарами? А Вадик вчиться, професію отримує. Любить тебе знову ж таки – будеш за ним, як за кам’яною стіною.
Лариса до матері прислухалася. Не хотіла повторювати її шлях. Коли в доньки немає батька, і доводиться гарувати, щоб одягнутися-взутися і продуктів на стіл купити.
Вадик не знав, чому Лариса раптом вирішила вийти за нього. Та йому це було й неважливо. Не знав він і того, що після весілля Лариса зрідка продовжувала зустрічатися зі своїм колишнім, Павлом.
— От дурна! – лаялася мати. – Вадик дізнається, кине. І кому ти потрібна будеш?
Лариса відмахувалася. Потім зʼявилася на світ донька Настя. А потім і син Ігор.
— Слава Богу, діти хоч на батька схожі! – хрестилася мати Лариси. – А то я думала, ти зовсім дурна.
Вадик багато працював, а приходячи додому, займався домашніми справами. Про це ніхто не знав – це була їхня внутрішньо-сімейна справа. А то б друзі засміяли, звісно. Але часу дружити у Вадика було все менше. А батьки після його весілля поїхали жити в село. Вадику було байдуже, що він такий верблюд, який звалив на себе непосильну ношу. Головне, кохана була поруч.
Але Лариса пішла від нього. І від дітей.
— Ти їх краще виростиш, Вадько. – сказала вона. – Ну яка з мене мати? А я з Павлом в столицю поїду. Він там місце знайшов, де музику свою грати буде. Спочатку в ресторані, а потім видно буде. Загалом, ти вибач мені, Вадику.
— За що? – хрипло запитав він. – Гаразд, зі мною. Із дітьми так… за що?
— Та годі тобі, вони дрібні ще зовсім! Що вони зрозуміють?
Вірна подруга Рита, з дитинства закохана у Вадима, прийшла допомогти з дітьми. А потім якось сладилося само собою. Стали жити. Рита хотіла і свою дитину, але нічого не виходило.
— Не плач! – втішав Вадик.
— Та я хіба плачу? – здивувалася Рита. – Мені твоїх вистачає. Я їх як своїх люблю.
У Павла з Ларисою в Києві все склалося вдало. Він спочатку грав у ресторані, а потім пройшов прослуховування в групу, і став учасником музичного колективу. А Лариса від нудьги ходила по кастингах, і потрапила в рекламу. Побачивши її в рекламі, один продюсер зацікавився і покликав Ларису в серіал на роль жінки важкої долі. Виявилося, що у неї є талант. Зіграно було добре, щиро.
Вадик натиснув на пульт, вимкнув телевізор.
— Хто б міг подумати! – сказав він, намагаючись угамувати тремтіння в голосі.
Та що ж він ніяк не забуде її, змію цю! Рита повела дітей спати. Десятирічна Настя покрутилася, влаштовуючись зручніше, і сказала, зробивши акцент на «ти»:
— Я тебе люблю. Ти моя мама!
Рита стримала сльози:
— Я тебе теж дуже люблю, дівчинко моя!
Вона й справді змирилася, що своїх немає. І вважала дітей Вадика рідними. З Настею стосунки склалися дуже теплі, а з Ігорем було складніше. Він то зривався і ображав Риту, кажучи про те, що вона – ніхто. А його мама, справжня мама – зірка. А то, отримавши прочухана від сестри, і розсудившись, приходив просити вибачення.
— Рит… не злись. Я не хотів.
Рита обіймала Ігоря і говорила, що не злиться. Звісно, не злиться. Вона розуміла хлопця. Хоч би як Рита старалася, а він знає, що його мати – Лариса. Не може цього забути. Злиться, що відлучений від матері. А Рита для нього – ворог. Жінка, яка зайняла мамине місце.
Згодом Ігор перестав ображати Риту, все пішло своїм ладом. Вадик, який із самого початку життя з новою дружиною відчув різницю, коли приходиш додому, а в тебе порядок, смачна вечеря, і діти доглянуті, був майже задоволений. Вдячний Риті. Намагався відплатити за турботу й увагу. Одне тільки не давало йому спокою – Вадим не міг забути Ларису. Не міг, і все тут. Часто ночами лежав без сну, і думав про неї. Згадував. Йому було б набагато краще, якби в колишньої нічого не склалося. Щоб життя покарало її за те, як вона вчинила з ними. А в Лариски все було добре, і вона стала такою нескінченно далекою, що просто кошмар. Коли ж, ну коли він перестане згадувати її?!
Насті виповнилося шістнадцять. Вони готувалися до випускного з дев’ятого класу. На нервовому ґрунті дівчинка схудла, і сукня, куплена заздалегідь, виявилася вільною.
— Мамо, що ж робити? – сумно запитала Настя, прихопивши тканину, що бовталася на талії.
Ігор, який валявся тут же на дивані і грав у щось гучне в телефоні, звично поморщився, як і завжди, коли Настя називала мачуху мамою. Ледве помітно, інстинктивно, але це відбувалося щоразу. Сам він звик до Рити, змирився з нею, не сварився, але кликав виключно на ім’я.
— Знімай. Я тобі його вшию, та й усе. – сказала Рита. – Ігорю, допоможеш машинку дістати?
— Агась. Зараз, почекай, дограю. Дві хвилини залишилося.
Настя пішла в кімнату знімати сукню, Рита зникла у ванній кімнаті, і тут у двері подзвонили. Ігор вилаявся і пішов відчиняти. На порозі стояла Лариса, обвішана різнокольоровими пакетами.
— Ну нічого собі, ти вимахав! – захопилася вона. – А сестра де? Я з подарунками.
— Мама… – нерішуче сказав він, і тут же заволав. – Мамо! Матуся приїхала! Настюхо, йди швидше сюди.
Настя вийшла в халаті з кімнати, тримаючи в руці сукню для випускного. Рита стояла на порозі вітальні дуже бліда, поклавши руку на груди. Дівчинка побачила її розгубленість і вийшла в коридор.
— Чого ти кричиш? – запитала вона в брата. – Моя мама вдома. А вас хто сюди кликав?
— У-у, як неласкаво ти мене, донечко, зустрічаєш! А я старалася. Пакунки зі столиці перла на собі.
— Могла б і не старатися.
— А що там за мама в тебе? Дай хоч подивлюся.
Лариса, кинувши пакунки в коридорі, і потріпавши сина по маківці, пройшла у квартиру. Побачивши Риту, усміхнулася:
— Ти? Могла б і здогадатися. З дитинства Вадику в рот заглядала. Ну, що? Поговоримо?
— Діти, ідіть до себе. – видавила із себе Рита. – Нам поговорити треба.
— Ігорю, ти подарунки відразу забери в кімнату, я там телефони вам нормальні привезла. Сукню Насті на випускний. Ти ж у дев’ятому?
Дівчинка, не відповівши, розвернулася і пішла в кімнату. Ігор, підхопивши пакети, рушив за нею.
— Ти чого така? Могла б хоч для вигляду зрадіти. Мати старалася…
— Вона мені не мати! – відрізала Настя. – Як ти можеш радіти, як дурник? Вона нас кинула! Тобі взагалі тоді було всього три роки. Три!
Рита з Ларисою пройшли в кухню. Лариса відразу взялася виговорити свої плани:
— Я ненадовго. Ти не думай. У мене в Києві все налагоджено. Життя своє. Але тиждень хочу побути вдома. З дітьми. Сподіваюся, це не проблема?
— Як ти собі це уявляєш? Будемо спати втрьох?
— Я на дивані можу, у вітальні. Слухай, ти б не вихилялася! Я не розлучалася з Вадиком. І прописана тут. Але, думаю, ти й так це знаєш.
Рита подумала про свою квартиру, яку вона зберегла, і навіть в оренду не здавала. Залишатися в одному приміщенні з Ларисою їй не хотілося. Було страшенно страшно за Вадика. Точніше, страшно його втратити. Але вигнати Ларису вона теж не могла. Ні за законом, ніяк. Вона має рацію.
— Діти, я якийсь час побуду в себе. – сказала Рита, входячи до дітей. – Поспілкуйтеся з мамою.
— Можна я з тобою? – тут же запитала Настя.
— Дитинко, я буду тільки за. Але ти впевнена? Адже вона ненадовго приїхала.
— Як? Як ненадовго? – скинувся Ігор, відриваючись від новенького айфона.
Настя взяла свою сукню, яку Рита обіцяла зшити, зібрала деякі речі і пішла до мачухи. Рита видихнула вже на вулиці й зателефонувала Вадиму.
— Так?
— У тебе вдома твоя Лариса. Попросила дати їй можливість із дітьми поспілкуватися. Я піду поки що до себе, а Настя зі мною.
— Звідки вона взялася? – помовчавши, запитав Вадик.
— Із столиці. На тиждень, каже, приїхала.
— Гаразд. Я тоді після роботи теж до тебе.
— Правда? – зраділа Рита.
— Звісно.
Але Вадик не прийшов після роботи. Рита сиділа біля вікна і дивилася в небо, що темніло. Настя підійшла ззаду й обійняла її.
— Мамо, не плач! Вони того не варті.
— Я не плачу. Ти чого?
— Я так не хочу дорослішати! Любов ця вся ваша… почуття. Емоції. Проблеми. Пекло непроглядне! – заявила Настя.
Рита розсміялася.
— Не обов’язково ж має бути так.
— Ти тепер тата кинеш, так? Не пробачиш?
— Я не знаю, донечко. Я нічого не знаю.
І вона все-таки заплакала. Впустивши голову на складені руки. Настя тихенько гладила свою нерідну маму по голові і співчувала їй усім своїм незміцнілим юнацьким серцем.
У квартирі у Вадима був нетиповий та незвичний вечір. Лариса замовила доставку їжі. Ігор уже куштував японську кухню і не перейнявся нею.
— Треба було попередити. – дорікнула Лариса. – Наступного разу піцу замовимо.
— А готувати ти, що, зовсім не вмієш?
— Коли мені готувати, синку? Ну от коли? – вона розгублено потріпала його по голові і запитала у Вадика. – Чим же мені Настю переконати? На подарунки дівка не ведеться.
Вадик, якому роли цілком собі подобалися, сьорбнув келих червоного і закусив вугрем:
— А навіщо, Ларис? З принципу? Ти ж усе одно поїдеш!
— Мамо, а можна з тобою! – подав голос Ігор.
— Синку, я б із радістю! Але в мене божевільне життя. Та й готувати я, бачиш, не вмію.
— А коли ти ще приїдеш?
— Як тільки зможу – обов’язково приїду!
— Ще через одинадцять років. – хмикнув Вадик.
— Ігорю, йди в кімнату. Нам із татом треба поговорити. Завтра піцу замовимо. Іди.
Ігор сидів у кімнаті й думав, що десь він зробив помилку. І піци він не хоче. Точніше, хоче. Тієї, що Рита сама пече. З беконом і помідорами, тонку і хрустку. І взагалі, мачуха якась… тепла й рідна, чи що. А мама виявилася зовсім чужою. Незнайомою. Не збіглася з картинкою, намальованою в голові. Він зателефонував Насті:
— Що робите?
— Нічого особливого. Сукню вшивали. Скоро спати ляжемо. А ти?
— Заберіть мене, га? – заскулив Ігор.
— Давай завтра. Після школи.
— Та тут не дуже мені. Заберіть зараз.
— А не треба було кричати «Мама-матуся». Ось сиди там тепер. Як покарання.
— Що там? – почув Ігор голос Рити.
— Забрати його просить.
— Так нехай виходить. Я зараз за ним підійду. Будинки ж поруч.
— Ура! – тихенько сказав Ігор. – Рита класна.
У кухні Лариса говорила, кокетуючи:
— Я не вірю, що ти не хочеш згадати минуле. Ну, Вадику! Нам же було так добре разом.
— Не хочу. – брехав Вадик, тремтячими руками утримуючи надто активну Ларису подалі від себе. – Ларисо, поводься нормально. Ти начебто до дітей приїхала? Ну і все. А до мене не лізь.
Він би здався і поступився їй, – усе совість Вадика наполягала на цьому, – але тоді він втратить Ритку. Найкращу дружину на всій планеті. Господи, допоможи встояти!
— Тихо! Що за шорох там?
— Немає ніякого шороху… ну, Вадик!
— Та є, я тобі кажу!
Він вийшов і почув щось у коридорі. Увімкнув світло і виявив Ігоря, який взувався в темряві. Поруч стояв пузатий рюкзак.
— І куди? – суворо запитав батько.
— Та там… це… до Рити, коротше.
— Час одинадцять!
— Вона зустріне. Ну, ми вже домовилися, що ти?
Лариса вийшла в коридор і подивилася на сина. Ігор шмигнув носом і відвів очі. Вадик зітхнув, узяв із вішалки куртку і ключі. Взувся.
— Та ви знущаєтеся всі, чи що?! – вигукнула Лариса.
— Вибач. – знизав плечима Вадик і вони з Ігорем вийшли з квартири, зачинивши двері.
Лариса повернулася в кухню, налила собі вина, почала палити. Загасила світло. Дивилася у вікно, як ідуть Вадик із Ритою, а Ігор іде між ними. Дивно… Лариса думала, що хоч він їй зрадів. Даремно вона все це затіяла. Треба було їхати відпочивати на острови, як і планувалося. У неї всього тиждень, а потім знову зйомки. По п’ятнадцять годин. Шість днів на тиждень. Це її життя, і воно влаштовує Ларису.
У Рити вдома всі потихеньку вгамувалися і розійшлися по кімнатах. Вадик почав щось їй говорити, але вона зупинила його:
— Почекай. У мене на нервовому ґрунті гул якийсь у голові. Зараз я заспокоюся трохи, і поговоримо.
— Ну, ти ж нічого не подумала?!
— Подумала.
— Як ти могла?
— Але ж ти не прийшов після роботи, як обіцяв?
— Мені просто треба було її побачити. Не більше.
— Т-с-с. Я зрозуміла. Зараз, дітей перевірю, і повернуся.
У дверях Рита зупинилася і обернулася:
— І що? Жива твоя велика любов до неї? – з іронією запитала вона.
Вадик все усвідомив. Він сьогодні зрозумів одну важливу річ. Виявляється, не завжди велике кохання – це важливо. Іноді воно просто тінь. Тінь минулого. Хто звертає увагу на тіні? Та ніхто! Вони просто є. І вони нічого не значать.
Рита увійшла до дітей. Настя рівно дихала. Вона поцілувала її в щоку і поправила ковдру. Підійшла до Ігоря і здригнулася: очі звикли до темряви, і Рита побачила, як хлопчик дивиться на неї в цій темряві.
— Ти чого? Налякав мене. Спи!
Рита потягнула ковдру до його шиї, Ігор перехопив її руку. Прошепотів:
— Вибач мені. Я думав, що ти не рідна. А виявилося, що це – чортівня все.
— Спи! Пізно вже.
Вона нерішуче нахилилася, чмокнути Ігоря в щоку, і почула.
— Я обов’язково навчуся. Обіцяю.
— Чому?
— Називати тебе мамою.
