— Моя мама взагалі якийсь цирк влаштувала. Переконує мене, ображається чомусь. Як почула новину — одразу почала докоряти тим, що з першим онуком нам помагала, — скаржилася Олені тітці по батькові.
— Ой, ну це Ніна вже перегнула, — зітхнула жінка, яку звали Світланою. — Ви ж самі живете, синочок ваш уже підріс, іпотеку майже виплатили. Чи вже виплатили? О, то я вас вітаю!
Я так думаю, ви маєте повне право самі вирішувати, скільки дітей вам мати. Вам же їх годувати і на ноги ставити. Ні, Оленко, я вважаю, що це чудова ідея — завести другу дитину.
Ви ж не з дурного розуму це робите. Відсидиш декрет, вийдеш на роботу, продасте цю квартиру, купите більшу…
Саме такі плани і були в Олени та її чоловіка. У шлюбі вони вже десять років. Жінці зараз тридцять шість, старшому сину — п’ять.
Власне кажучи, часу на роздуми про другу дитину залишалося не так вже й багато. Кілька років вони не наважувалися на поповнення, бо збирали гроші на власне житло.
І от — двокімнатну квартиру куплено, іпотеку виплачено до копійки. Навіть невеличку фінансову «подушку» вдалося відкласти. Зваживши всі «за» і «проти», пара прийняла важливе рішення.
Зараз Олена на третьому місяці, і нещодавно вони оголосили про це родині. Звісно ж, усі зраділи, почали вітати з майбутнім поповненням. Усі… крім мами Олени.
— Якщо чесно, я взагалі такої реакції від неї не чекала, — зізналася жінка тітці. — Ну добре, якби вона просто висловила свою думку і на тому все. Але вона мене просто неприємно вразила!
— І нащо воно вам треба?! — мама Олени відразу взяла підвищений тон. — Ви ж тільки-но по-людськи жити почали, а тут — новий декрет! Розумні люди з вашими доходами про другу дитину навіть думати бояться!
— Мамо, нормальні в нас доходи. Ми ні в кого нічого не просимо, квартиру самі купили, старшого сина самі ростимо…
— Ага, самі! — в’їдливо перебила мама. — А про те, як я з онуком помагала, ти вже забула?
— Та нічого я не забула! І дуже тобі вдячна. Але ж я думала, що тобі самій в радість до нас приходити і з онуком бавитися. Ти ж сама приїжджала і просила: «Дай мені візочок, я піду з ним погуляю!», —Олена була геть збита з пантелику.
— Правильно! Я приїжджала, бо знала, як це важко — бути матір’ю. Мені хотілося тобі допомогти, це мій обов’язок. Але не сподівайся, з другою дитиною борсайся сама, раз така розумна! — продовжувала мама свій наступ.
— Олено, ти ж ніби мудра жінка. Скажи, нащо це все? І головне — ти мені так пізно сказала спеціально, щоб я тебе не відмовила?
— Та що тут такого страшного, мамо?!
— А те! Ти була у родині одна-єдина, я не наважувалися на друге дитя, щоб забезпечити тобі нормальне дитинство. Щоб після мене тобі не довелося ні з ким спадок ділити. Щоб я не мусила обирати: кому купити чоботи — старшій чи молодшому?
Щоб мій час належав тільки тобі, щоб ти не ревнувала і не почувалася обділеною! Щоб я могла тебе на випускний гідно зібрати і не ділила найкращий шматочок на дві крихти! А ти зараз свідомо вирішила погіршити життя своєму синові! — перераховувала мама.
Але ж ситуації у мами та Олени — як небо і земля. Батько Олени пішов із сім’ї, коли їй ще й семи років не було. Більше мати заміж так і не вийшла.
Колишній чоловік аліментів майже не платив, тож мама справді тягнула дитину з останніх сил, рахуючи кожну копійку.
Куди там було думати про дітей ще?
Добре хоч, що квартира від батьків дісталася, та сестра колишнього чоловіка — та сама тітка Світлана — завжди допомагала племінниці, бо не схвалювала вчинок брата.
— Мамо, ти ж була сама, не заміжня. Тому я і залишилася одна, — спробувала м’яко заперечити Олена. Але у відповідь отримала аргумент, який мати одразу приєднала до своєї позиції.
— Правильно! Я більше не вийшла заміж, хоча й могла! — з переможними нотками в голосі заявила вона. — І все заради того, щоб ти в мене була одна-єдина! Щоб не приводити в дім до рідної доньки чужого дядька!
— Змішала грішне з праведним, — зітхала Олена в розмові з тіткою.
— Тільки настрій мені зіпсувала. Я ж з чоловіком живу, від рідного чоловіка народжую! А вона порівнює дві абсолютно різні долі, звинувачує, кричить… Образилася і вже тиждень слухавку не бере.
Світлана, слухаючи племінницю, згадала свою історію. Їх з братом (батьком Оленки) у матері теж було двоє. Брат залишив сім’ю, одружився вдруге. Від другої дружини має сина — зведеного брата Олени.
Вони живуть в іншому місті, у бабусі (матері Світлани) бували рідко, а онук — майже ніколи. Батькова мати Олену взагалі не визнавала, вважаючи, що донька від колишньої невістки — це «відрізана скиба».
А от Світлана, як хрещена Олени, завжди ставилася до цього серйозно. Що б там не було між нею та Ніною (матір’ю Олени), вона свою похресницю ніколи не забувала.
У Світлани теж не все було гладко. Вона вдруге вийшла заміж, від обох чоловіків має по сину. І коли вона, будучи в другому шлюбі дізналася, що чекає дитину, її власна мати теж влаштувала грандіозний скандал:
— Ти що, кожному своєму мужику народжувати збираєшся?! — кричала тоді мати на Світлану.
— Навіщо воно тобі треба? У тебе вже є дитина! А як розлучитеся, ти їх обох прогодуєш? На мене не розраховуй, мені одного онука з головою вистачить! У мене он ще від сина онук є (про Олену бабуся традиційно забувала).
Світлана народила.
І, як у воду дивилася мати, з другим чоловіком теж не склалося. Двох хлопчаків (двоюрідних братів Олени) вона піднімала сама.
Мати згодом, звісно, пом’якшала, але час від часу все одно нагадувала: мовляв, тобі так важко саме через те, що ти мене тоді не послухала.
— А був би один — вистачало б тобі грошей, ходила б сама, як лялечка, і старший онук мій ні в чому б не мав потреби! — казала вона.
Тепер уже матері Світлани (і бабусі Олени) немає на світі. Вона померла два роки тому. І знаєте, хто доглядав за нею в останні, найважчі роки?
Той самий «небажаний» другий син Світлани.
Бо старший онук живе далеко, має свою сім’ю, та й не був він ніколи надто близьким із бабусею. А от молодший…
— Він їй і город копав, і прилітав за першим покликом, і по лікарнях возив, — з теплотою згадує Світлана.
— Доглядав, як за дитиною: «Бабусю, що тобі купити? Бабусю, приїхати? Що зробити треба — кажи, все зроблю! Бабусю, гроші є, чи перекинути?». І це все не за хату, не за якісь там блага. Він просто щиро її любив. Моя мама ж спадок взагалі на мене спочатку переписала.
Світлана пригадує, як з часом її молодший (якому зараз 28 років) став найулюбленішим онуком своєї суворої бабусі.
Вона так його і називала: «Котик мій улюблений, лагідний!».
— А як кричала на мене колись, Боже ж ти мій! — посміхається Світлана. — Тож народжуй, племіннице, і нікого не слухай. Життя довге, все ще може так перекрутитися, що й не впізнаєш.
До речі, бабусина хата в селі таки дісталася молодшому синові Світлани. Старенька змінила заповіт в останній момент.
Тепер це дача двоюрідного брата Олени, куди вона часто приїжджає в гості. Бо, як не дивно, саме з цим, «другим» сином тітки Світлани, в Олени склалися найдушевніші, найтепліші стосунки. Гарний у неї вийшов другий син.
***
Від редакції:
Материнська любов часом буває такою сліпою, що перетворюється на егоїзм. Намагаючись захистити доньку від своїх же помилок і страхів, ми забуваємо головне: її життя — це не чернетка нашого. Діти народжуються не для того, щоб виправдовувати чиїсь очікування або компенсувати чиїсь втрачені можливості.
І хто знає, можливо, саме та дитина, поява якої викликала найбільше суперечок, колись стане найбільшою втіхою для всієї родини?
А як вважаєте ви — чи мають батьки право втручатися в такі інтимні рішення своїх дорослих дітей, прикриваючись турботою про старших онуків?
