— Ану посунься, Петровичу! Габарити в тебе, прямо як у моєї Галі! Добре тебе годують, одразу видно. Такими темпами скоро у двері не пролізеш. І не дивися так на мене! Господар твій — золота людина, але вже дуже тебе розпестив. Треба міру знати. Бульдог, який сидів біля під’їзду, ображено засопів у відповідь на монолог сусіда й неохоче відступив убік. — Отож-бо й воно… Недарма Анатолій тебе годує! Розумний ти пес

— Ану посунься, Петровичу! Габарити в тебе, прямо як у моєї Галі! Добре тебе годують, одразу видно. Такими темпами скоро у двері не пролізеш. І не дивися так на мене! Господар твій — золота людина, але вже дуже тебе розпестив. Треба міру знати.

Бульдог, який сидів біля під’їзду, ображено засопів у відповідь на монолог сусіда й неохоче відступив убік.

— Отож-бо й воно… Недарма Анатолій тебе годує! Розумний ти пес. А де твій господар, до речі? Маю до нього справу.

Петрович невдоволено забурчав, але відірвав свій важкий зад від асфальту й перевальцем почимчикував до гаража, що стояв у дворі.

Коли господар порався біля своєї «ластівки», пес віддавав перевагу вартуванню біля під’їзду. Дуже вже йому не подобалися ті різкі запахи бензину й мастила.

Гавкати Петрович не звик, бо був добре вихованим собакою, тому просто потягнув господаря за холошу, привертаючи увагу.

— Ти чого, Петровичу? — Анатолій Іванович обернувся, витираючи руки ганчіркою.

— Здоров був, Івановичу! — сусід потиснув руку чоловікові, і пес із почуттям виконаного обов’язку знову почовгав на свій пост.

Весняне сонечко пригрівало вже зовсім лагідно. Петровича розморило, він почав дрімати й клювати носом, аж раптом щось його стривожило.

Сердито гавкнувши на ґаву, яка бочком підбиралася до нього, хитро косячи чорним оком, бульдог заметушився двором, шукаючи господаря.

Його чомусь не було ні біля гаража, ні біля під’їзду, ні на дитячому майданчику, де галасувала малеча.

Петрович, як дорослий і вишколений пес, не став здіймати ґвалт і впадати в істерику. Він покрутився біля гаража, не розуміючи, куди міг подітися його чоловік, і почимчикував до під’їзду.

Собака точно знав, що їхня консьєржка, добра пані Віра, не залишить його тривогу без уваги.

— Що таке, мій хороший? — тітка Віра визирнула зі своєї комірчини, коли бульдог обережно шкрябнув лапою двері. — Господаря загубив? Ну, ходімо пошукаємо, хоч кістки розімну.

Анатолій Іванович знайшовся досить швидко. Поки пес намотував кола надворі, господар разом із сусідом відбирали в підвалі дошки для нових лавочок, які планували змайструвати біля дитячого майданчика.

— Що ж ти, Толику, собаку так лякаєш? — з теплою усмішкою запитала тітка Віра, дивлячись, як Петрович кружляє навколо господаря, радісно виляючи куцим хвостиком і тихенько поскімлюючи від захвату.

— Та він так солодко хропів на сонечку, що мені шкода було будити. Думав, управлюся швиденько, — виправдовувався Анатолій.

Потріпавши Петровича по лобастій голові, чоловік лагідно усміхнувся. Цього бульдога йому подарувала донька перед своїм переїздом із чоловіком аж на Закарпаття.

— Так тобі не буде самотньо, татусю! Ми тепер не зможемо так часто бачитися. Я буду страшенно сумувати! А ти глянеш на цього пухкого бутуза — і відразу згадаєш про мене.

Донька Анатолія Івановича, Маринка, обіймала сонного песика, якому ніяк не могли підібрати ім’я, і плакала в три струмки.

Їй до щему в серці не хотілося залишати батька самого, але її чоловік отримав вигідний підряд на будівництво, а самій дівчині запропонували гарну посаду в новій лікарні.

Вона розуміла, що час будувати власне гніздечко, але розлучатися з татом було неймовірно важко.

Вони жили вдвох із тих самих пір, як п’ятирічна Маринка одного ранку, прокинувшись і не знайшовши на кухні мами, злякано розплакалася. Та так гірко, що аж сусіди збіглися.

Молода, вродлива Маринчина мама, яка зроду не скаржилася на здоров’я, сиділа у кріслі у вітальні рівно-рівно, ніби когось чекала. От тільки серце її вже не билося. Сусідка, торкнувшись її руки, злякано відсахнулася, розуміючи, що допомогти тут уже нічим.

Викликали «швидку», відвели заплакану дитину, яка відчайдушно пручалася, до дитячої кімнати, і подзвонили Анатолію на роботу.

— Серце… — тільки й зміг вимовити він сусідам, коли лікарі підтвердили непоправне.

Так вони з донькою залишилися удвох.

Спочатку якось давали собі раду. Допомагали сусідки, рятував дитсадок. Але дівчинка, яка страшенно сумувала за мамою, почала часто хворіти. Довелося шукати няню.

Перша виявилася жінкою суворою і безкомпромісною. За найменшу провину вона карала дитину, суворо заборонивши розповідати батькові про свої «педагогічні» методи виховання.

Маринка спочатку мовчала, а потім не витримала й зі сльозами розказала татові все: і про потиличники, і про те, як улюблений ведмедик, мамин подарунок, двічі летів шкереберть із балкона, відбуваючи покарання за свою маленьку господиню.

Зовсім викинути іграшку няня не наважувалася, бо без неї дитина просто відмовлялася спати, але відправити клишоногого «провітритися» заради науки — це запросто.

Звісно, цю горе-виховательку Анатолій вигнав тієї ж хвилини, щойно дізнався, що коїться в домі без нього. Їй на зміну прийшла інша.

Друга няня була жінкою м’якою, добросердою, але до неможливості розсіяною. Дізнався про це Анатолій не відразу, а лише тоді, коли жіночка примудрилася загубити Маринку на центральному базарі, куди вони пішли по свіжі фрукти.

Доньку чоловік знайшов у відділку поліції, куди її привели жалісливі продавчині. Маринка сиділа на столі чергового, наминала велике яблуко й дзвінко реготала з жартів молодого патрульного.

Додому вона спочатку йти відмовилася, заявивши, що тут їй значно веселіше, ніж із нянею.

Більше експериментувати з доглядальницями Анатолій не став. Поміркувавши, він покликав із села свого дядька — Матвія Петровича.

Той вікував парубком, нудьгував і проводив дні в компанії курей, кізки та трохи общипаного півня.

На пропозицію племінника взяти на себе турботу про дитину, дідусь Матвій задумливо похитав головою, погладив вуса і кивнув:

— Діло кажеш. Дитині краще в родині рости, серед своїх. Тут ти маєш рацію.

Маринка спочатку татову ідею не оцінила.

— Він страшний! — пручалася вона, ховаючись за батькову спину й не бажаючи йти на контакт із двоюрідним дідом, якого раніше в очі не бачила.

Але дід Матвій швидко знайшов ключик до дитячого серця: хитро підморгнув і витягнув із широкої кишені… маленьке каченятко.

Жовтенька пухнаста кулька на тонких ніжках пікала так кумедно, що дівчинка аж рота роззявила, зробила крок назустріч дідусеві й геть забула про свої вередування.

— А можна помацати? — обережно торкнулася Маринка пальчиком м’якої голівки.

— Треба! Склади долоньки човником. Отак! — дідусь обережно переклав каченя в дитячі рученята. — Ми його з тобою підгодуємо, підростимо, а тоді в село відправимо.

— Навіщо? — Маринка з цікавістю розглядала каченя, яке пригрілося в її долоньках.

— Щоб йому сумно не було. Це зараз воно мале. А виросте — компанія знадобиться. От як тобі. Тебе ми до школи відправимо, до діток, а каченя — до інших каченяток. Так воно по-божому буде. Домовилися?

— Еге ж! — Маринка навіть не думала сперечатися.

Каченятко згодом вимахало в красивого поважного качура, і дід Матвій наполіг, щоб Маринка поїхала зі своїм улюбленцем на літо в село.

— Літо в селі — то золота пора! Гайда, Маринко, збирайся!

— Діду, ти ж зі мною ради не даси! — дзвінко сміялася дівчинка, дивлячись, як тато спаковує в стареньку валізу її платтячка й сандалики.

— Не тарахкай, дзиґо! Я ще ого-го який сильний. А як сам не впораюся, то в мене там така гвардія, що ти тільки рота розкриєш!

— Яка ще гвардія, дідусю?

— Тітка Марія, бабця Катерина і тітка Люба. Вже вони з однією комахою якось упораються!

Те літо назавжди закарбувалося в пам’яті дівчинки.

Високі, по самий пояс, запашні трави на луках, ліс, що шепотів їй на вушко свої прадавні казки, лагідні руки сільської «гвардії», які дарували стільки тепла, що дитина бодай на якийсь час забувала про ту важку тугу, яка не давала їй спати ночами.

Якось вона почула, як дідусь Матвій гомонів із її татом:

— Матір уже рідше кличе уві сні, не плаче ночами. Спить, як янголятко. Але пам’ятати — пам’ятає. Тут ти не сумнівайся, серденько в неї вірне!

Щоранку Маринка підхоплювалася під дзвінкий галас свого пернатого друга, нашвидкуруч вмивалася водою з криниці й мчала на подвір’я до тітки Марії, яка тримала корову.

Там на неї вже чекав великий кухоль теплого парного молока й грубий шмат свіжоспеченого домашнього хліба. І смачнішого сніданку для неї не існувало.

Прохолодна вода бистрої річечки приймала у свої обійми бешкетну дівчину, колисала її на хвилях і дарувала довгі хвилини тихих посиденьок поруч із дідусем, з вудочкою в руках під розлогою вербою.

А вечорами цвіркун-невидимка виспівував свої колискові, поки Маринка рахувала зорі, щоразу збиваючись і починаючи спочатку.

— Діду, а де зірочка моєї мами? — запитала якось мала.

— А ондечки! — не роздумуючи, тицьнув пальцем у небо старий. — Найкрасивіша і найяскравіша. Твоя матуся звідти на тебе дивиться і тішиться.

— А чому вона тішиться?

— Тому, якою ти розумничкою і красунею ростеш! Тому, як тата слухаєшся і мені старенькому допомагаєш! Як же їй не радіти, коли в неї така доня-золото?!

Маринка тихенько зітхала. Вона думала про те, що було б набагато краще, якби мама могла радіти за неї, сидячи поруч на ґанку.

Але дідусеві слова давали розраду. Навіть через роки вона чітко пам’ятала кожне його слово, і теплі дошки того ґанку, і величезне, безкрає небо над головою.

Дідуся Матвія не стало, коли дівчина перейшла до восьмого класу. Він так само, як і її мама, присів перепочити на хвилинку — та й відійшов у засвіти. Пішов спокійно, абсолютно впевнений у тому, що у своєму житті зробив усе правильно і по-людськи.

На той час Маринка вже твердо вирішила стати лікаркою. Навчання давалося їй легко. А от рішення поїхати й залишити батька самого далося неймовірно важко.

— І все-таки, як назвемо малого, татусю? — Маринка цьомала в мокрий носик песика, який кумедно кректав.

— Петровичем, — буркнув у відповідь Анатолій Іванович, який ніяк не міг змиритися з думкою, що доведеться розлучитися з рідною кровинкою надовго. — Буде мене пасти, як тебе колись дід Матвій Петрович доглядав.

Отак у його домі з’явилося живе, тепле нагадування про любов. А донька хоч трохи заспокоїлася: розуміла, що батько більше не один, і клопоту з собакою вистачить, аби рідше піддаватися самотності.

Петрович виявився песиком кмітливим. Швидко навчився не гавкати без діла, проситися на вулицю і жаліти господаря, коли тому на душі шкребли коти.

Сусіди любили бульдога за його поступливу вдачу та охайність, хоча трохи й ображалися на Анатолія Івановича, бо той суворо забороняв підгодовувати улюбленця.

— Вам тільки волю дай — то за мною буде не пес бігати, а діжка на ніжках! Не голодує цей хитрун. А що очі в нього такі сумні, так це тому, що в театрі йому ролі не дісталося. Ото на вас і тренується! Не вірте цьому погляду, він вами маніпулює! — жартував чоловік.

Звісно, якийсь смаколик собаці від сусідів усе одно перепадав, але тільки під пильним наглядом господаря.

Сам Анатолій Іванович жив скромно, маючи повагу до себе й до людей навколо. Допомагав сусідам чим міг, сумував за донькою і жив від дзвінка до дзвінка, чекаючи на зустріч.

Його розклад роками лишався незмінним. Щоранку, за будь-якої погоди, він вирушав до сусіднього скверу на прогулянку.

Петрович, тюпаючи слідом, заздалегідь приречено зітхав, бо знав: поблажок не буде нікому. Обов’язкова пробіжка, розминка на турніку й похід по свіжий хліб до сніданку.

Такого порядку чоловік тримався свято, і всі сусіди про це знали.

Саме тому, коли одного ранку в під’їзді пролунало дивне глухе виття, люди відразу насторожилися.
Першою на сполох забила тітка Віра.

— Здається, Петрович виє… — стурбовано сказала вона сусідові, який поспішав на роботу, похапцем замикаючи двері.

— Та бути такого не може! Цей пес ніколи не виє! — твердо заперечив чоловік і кинувся слідом за жінкою до ліфта.

На сходовому майданчику вони зіткнулися зі ще однією сусідкою, яка вже щосили гатила кулаком у двері квартири Анатолія Івановича.

— Біда сталася! Петрович дарма вити не буде! Віро, дзвони в поліцію і рятувальникам!

— Навіщо? Я маю запасні ключі! — тітка Віра тремтячими руками дістала з кишені важку в’язку.

Собака, який нетерпляче підстрибував біля порога, вхопив Віру за край спідниці й потягнув углиб квартири.

— Іду, хороший мій, іду! — жінка кинулася за бульдогом, уже розуміючи, що справа кепська. — Хутчіш викликайте «швидку»!

Анатолій Іванович лежав на підлозі в кухні, незграбно завалившись на бік між плитою та столом. Тітка Віра зойкнула, але миттю опанувала себе.

— Петровичу, пусти мене, золотко! Треба ж допомогти твоєму господарю! — вона обережно відсторонила пса і нахилилася. — Слава Богу, дихає!

Медики приїхали напрочуд швидко і забрали чоловіка до лікарні.

А для Петровича настали чорні дні. Він чекав. Сидів незворушно навпроти дверей, які лише зрідка відчинялися, пропускаючи тітку Віру. Вона приходила, щоб вигуляти осиротілого пса.

— Пішли, мій хороший, на двір, — лагідно кликала жінка, і бульдог покірно чимчикував за нею, розуміючи, що так треба. Він робив свої справи і знову повертався на варту в коридор.

— Ти б хоч поїв трохи! — тітка Віра гладила його по спині, вмовляючи бодай зазирнути в миску, але пес був непохитним.

Він тільки пив воду, та й то зрідка. Від їжі відмовлявся навідріз, чекаючи тієї миті, коли господар переступить поріг і можна буде надолужити згаяне разом.

А господар усе не повертався…

Зате примчала Маринка. І на відміну від тітки Віри, церемонитися з собакою вона не стала.

Миттю згадавши науку дідуся Матвія, який терпіти не міг вередувань, вона поставила миску з кашею під самісінький ніс собаці й суворо скомандувала:

— Їж давай! Тобі сили потрібні! А то зголоднієш так, що й господаря свого не дочекаєшся!

Петрович прислухався до знайомих ноток у голосі, схилив важку голову набік, кумедно посопів і заходився акуратно їсти.

Він якимось своїм собачим чуттям зрозумів, що ця жіночка не відчепиться, поки не побачить порожню миску.

А вже наступного ранку пес переконався, що яблучко від яблуньки недалеко падає. Маринка найперше потягла його до скверу, де змусила відбігати щоденну норму, а потім лагідно почухала за вухами:

— Молодчинка! Тато тобою пишатиметься, коли повернеться.

Бульдог тихенько заскімлив, тицьнувшись вологим носом у дівочі долоні, і вона ніжно заспокоїла його:

— Чого ти так хвилюєшся, дурненький? Тато в нас як кремінь! Дуже сильний! Він обов’язково виборсається, от побачиш.

І знову Петрович чекав. Але тепер у його серці зажевріла надія. Зрештою, якщо його щоранку ганяли сквером і змушували стрибати по тих ненависних драбинках на майданчику — значить, життя триває, і все йде за планом.
І надія його не підвела!

Одного теплого вечора двері відчинилися, і собака ледь не збожеволів від щастя, побачивши на порозі господаря.

Вмить розгубивши всю свою бульдожу поважність і повільність, Петрович зірвався з місця, підстрибуючи, мов мале щеня. Він так голосно заскавучав від радості, що Анатолій Іванович аж шикнув на нього:

— Та тихше ти, розбишако! Знову весь під’їзд збіжиться! А нам же добрих людей і пригостити нічим…

— Нехай приходять, таточку! — усміхнулася Маринка. — У мене якраз пиріг з яблуками в духовці рум’яниться.

Пес, ретельно вилизуючи господареві руки і дрібно поскімлюючи, ще не знав, що скоро тиша назавжди покине ці стіни. Її замінить дзвінкий дитячий сміх і той приємний гармидер, що буває лише у великих родинах.

У Маринки з’являться дітки, і вони з чоловіком переберуться жити до батька, слушно розсудивши, що великим гуртом і жити тепліше.

У малечі буде найкращий у світі дідусь і пухкенький, суворий чотирилапий вусатий нянь, який ні на крок не підпустить до візочка чужих.

— Ти диви! — сміятиметься тітка Віра, дивлячись, як відповідально Петрович несе свою службу. — А був же такий ледащо, що всі тільки дивувалися. Недарма в народі кажуть: щоб чоловік горів життям, йому потрібне діло. От і наш Петрович тепер при ділі!

— І не тільки Петрович! — радісно підморгне у відповідь Маринка і звично скомандує синочкам та собаці: — Ану ж бо, хлопці! Кроком руш до скверу! Зарядка чекає!

Цю щемливу й дуже життєву історію надіслала нам читачка, а ми з радістю ділимося нею, лиш трішки відредагувавши для нашої рубрики. Адже правду каже народна мудрість: і людині, і тваринці для справжнього щастя життєво необхідно мати того, про кого хочеться дбати. А у вашому домі живе такий вірний пухнастий оберіг, який завжди віддано чекає і розуміє вас без жодного слова?