Життєві історії
Ризиковано, звісно, не дочекавшись темряви, йти до Зіньки — з сусідських вікон усе видно як на долоні. А з іншого боку, чого боятися? Не ночувати ж прийшов, а
— Знову котлети! Вдруге за місяць! Ти що, думаєш, мене як того пса на ланцюгу можна одним і тим самим годувати? — Сашко гидливо, двома пальцями, відсунув від
— Мамо, що це за манера така — вриватися до нас ні світ ні зоря?! Ти хоч із кимось порадилася, коли ту дачу купувала? Ні! Ти ж просто
— Аліно! Я в спортзал збираюся, підеш зі мною? — гукнув Олег до дружини. — Ні, мені ще вечерю треба готувати! — визирнувши з ванної кімнати, відмахнулася вона.
В одному невеличкому триповерховому будинку жило кілька сімей. Будинок той був старенький, навіть мав статус якоїсь там місцевої історичної пам’ятки. Та, як воно часто буває з тими пам’ятками,
Тринадцятирічний Матвій важко зітхнув, відкинув ковдру і неохоче виліз із теплого ліжка. Коли він вичовгав зі своєї кімнати, вся родина вже була в зборі, наче по тривозі. Мама
Маринка завжди свято вірила, що в розлученні батьків винна виключно мама. Ну а хто ж іще? Це вона вічно ходила похмура, буркотлива, їй завжди все було не так,
— Сашку, мені треба донечці підгузки купити, — тихо, майже пошепки, обізвалася Лера, боязко зиркаючи на чоловікову спину. — Вони вже зовсім на денці, буквально кілька штучок лишилося.
— Далеко зібралася? Якщо до магазину, то скажи, що треба, і я сходжу куплю, або доставку замовимо, — Павло застав дружину, яка саме взувалася в темному передпокої. —
Світлана поєднала свою долю з Андрієм, коли їй виповнилося тридцять п’ять, а йому — тридцять вісім. Обидва вже мали за плечима чималий досвід сімейного життя, набили власних ґуль