Ох, дівчата, відчуваю, полетять у мене зараз капці, але мовчати більше не маю сил! От буває, накипить на душі так, що хоч кричи. Терпець мій увірвався, тож наливайте чаю, сідайте ближче, бо сьогодні я буду жалітися.
Скажу відразу: я не столична штучка і зроду нею не була. Народилася й виросла у Вінниці, тут і живу все життя. Маю свій дім, трохи землі біля нього, люблю цей затишок.
Тобто до «асфальтних снобів» мене точно не запишеш.
Але скільки живу, стільки дивуюся одній рисі, яка чомусь найчастіше зустрічається серед людей з особливим, так би мовити, «хуторянським» складом розуму.
Справа тут зовсім не в місці проживання — чи то село, чи велике місто. Справа в тій самій безпардонності, яку в народі називають «простотою, що гірша за крадіжку».
Знаєте, коли людина пре напролом, не відчуваючи жодних меж? Серед міських таких теж вистачає, але на моєму життєвому шляху найбільше таких «перлин» траплялося саме з тим самим специфічним мисленням.
Не хочу нікого образити, бо в селах повно талановитих, мудрих і делікатних людей. Але дозвольте розповісти вам кілька реальних історій. А ви вже самі розсудіть, чи маю я рацію.
Напевно, у кожного є такі знайомі чи родичі-«комунари». Уявіть картину: весілля. Молодята після довгого, виснажливого дня, ледь тримаючись на ногах, приїжджають додому. На годиннику — пів на десяту вечора.
І біля хвіртки їх радісно зустрічає… сусідка, божа кульбабка!
І прийшла вона не з короваєм чи привітаннями. Їй просто припекло подзвонити своїй кумі.
От прямо життя без цього немає! (Тут зроблю ремарку: це було в ті часи, коли мобілок ще не існувало, а домашній телефон був розкішшю, яку молодята якраз мали).
Парочка, звісно, не надто зраділа. У них на цей вечір були зовсім інші, значно романтичніші плани. Але ж людина просить, пізній вечір, раптом щось сталося? Пустили.
І що ви думаєте? Півтори години ця мила бабуся з ентузіазмом обговорювала по телефону розсаду помідорів, болячки, пенсію і сусідських курей!
Десь ближче до півночі стареньку, мабуть, таки зморив сон. Вона подякувала й пішла.
Ані молодий чоловік у костюмі, ані дружина у весільній сукні та фаті її анітрохи не збентежили. Отака проста душа. Її давно вже немає на світі, але цей візит родина пам’ятає досі!
Або ось вам інший сюжет про безпосередність.
Грався мій онук у дворі з місцевою дівчинкою. Раптом та каже, що дуже пити хоче. Онук — дитина вихована, пішов у дім, щоб винести їй води.
Але дівча не розгубилося! Вона кулею залетіла за ним до хати, миттю зорієнтувалася, де кухня, схопила зі столу перше-ліпше горнятко і випила все, що там було (добре, що то був просто недопитий узвар).
Далі вона так само швидко змела зі столу шматок пирога, який я залишила для свого онука. Хазяйновито окинула оком кімнати і незворушно побігла надвір гратися далі. От хотіли б ви таку подружку для своїх онуків?
Думаєте, це все? Маю ще історію!
Приїхала якось до мене родичка. Хвала небесам, по дуже далекій лінії. Я працюю вдома за комп’ютером — пишу статті на замовлення, спілкуюся з редакторами. Роботи багато, відкрито купу програм, документів, вкладок.
Це моя святая святих!
Я відійшла на кухню буквально на дві хвилини — зробити собі чаю. Повертаюся… і ледь не падаю.
Моя родичка, якій раптом різко закортіло написати повідомлення у Фейсбуці своїй коліжанці, просто закрила хрестиком усі мої робочі програми! Не зберігши ні-чо-го. Вийшла з моєї сторінки і зайшла на свою.
— А що? Мені ж треба було! — кліпала вона очима, абсолютно не розуміючи, чому я стою біля неї червона від гніву і ледь підбираю слова.
Найбільший біль був навіть не у втраченому тексті, а в паролях, які я не пам’ятала напам’ять, бо комп’ютер мій, домашній, і ніхто чужий до нього ніколи не торкається!
Але людині було треба. І весь інший світ для неї в ту мить просто перестав існувати.
А як вам люди-свято? Ті, які свято вірять, що ви цілодобово нічого не робите, а лише сидите біля вікна і чекаєте їхнього візиту.
Вони ніколи не попередять, що їдуть у гості. Звалюються як сніг на голову, і їм абсолютно байдуже, що ви стоїте по лікоть у тісті, збираєтеся до лікаря чи просто хочете побути в тиші. Вони приїхали!
Любіть їх, годуйте, розважайте і танцюйте навколо них із бубном! Натяки та прямі прохання попереджати заздалегідь розбиваються об їхнє щире нерозуміння.
До речі, пригадалася ще одна чудова ілюстрація.
Моя сваха, міська жінка, вийшла на пенсію і переїхала жити в село на Черкащину. Повітря чисте, спокій, усі вітаються. Благодать!
Навесні висадила вона свої перші помідори в теплицю. Доглядала, поливала, пилинки здувала. Прийшов час збирати перший врожай. Бере вона кошик, виходить на подвір’я, а назустріч їй сусід, дід Петро.
— Ганно, — каже він так буденно, — я там у тебе в теплиці помідори вже зібрав, усе нормально!
Сказав — і пішов собі геть.
Сваха ледь не сіла там, де стояла. Забігає в теплицю — чисто! Сусід їх благополучно обірвав і поніс до себе додому. Хто його кликав на таку виручку — загадка природи.
Або інший випадок там само.
Приїхав до неї син, залишив машину біля воріт. Сидять, п’ють каву. Раптом чують — сигналізація розривається. Син вибігає, а інший сусід щосили лупить ногами по колесах його машини.
— Ти чий такий будеш?! — кричить. — Чого тут став?!
Поки син думав, як би то культурніше пояснити дядькові правила паркування, вибігла сваха і все залагодила.
Виявляється, це в них такий місцевий «дозор». Придивляються, щоб чужі не їздили. Нормально, правда?
Ось такі справи, мої хороші. Я людина проста, люблю простір, природу, часто помиляюся і маю свої недоліки. Але я свято поважаю чужий простір і зі своїм статутом у чужий монастир не лізу.
Тож усім, хто час від часу стикається з такими безпосередніми гостями, хочу побажати одного: тримайтеся!
Бережіть свої нерви, записуйте паролі в блокнотик, ховайте ключі, а може, навіть купіть запасний вогнегасник — бо від таких людей можна очікувати чого завгодно!
***
Цю емоційну історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи причесали її для публікації, щоб зберегти той самий живий вогник. Безпардонність справді іноді маскується під щирість, руйнуючи наш затишок. А як ви захищаєте свої особисті кордони, коли у ваш дім без стуку вривається чужа «простота»? Поділіться досвідом, любі читачі.
