Я би про свій цікавий стан нікому не говорила, але приховати не вийшло: чоловік помітив і нудоту, й інші ознаки, здогадався, зрадів, а я опинилася перед дилемою.
Заміжня я трохи більше 12 років. Вийшла заміж у 23 роки. Нічого в нас із чоловіком тоді не було: вчорашні студенти, щойно влаштувалися на роботу. Жити з батьками не хотілося, зняли квартиру.
Між собою в перший рік майже безперестанку сварилися. Як я розумію тепер, багато в чому саме через гроші. Ну плюс ще й притирання характерів. Свекруху свою я не люблю. Вона з тих жінок, які всюди прагнуть всунути свій ніс і про все люблять висловити свою цінну думку, і начхати, що цю думку ніхто не питає.
Моя мама, бачачи в той час моє заміжнє життя, засмучувалася і попереджала:
— Тільки не треба поки що дітей вам, хоч кілька років почекайте, треба стати на ноги, з житлом питання вирішити, а вже потім діти. Як ви живете… може, ви ще й розбіжитеся через кілька місяців.
Я й сама це розуміла: дітей заводити нам нікуди, постійно сваримося, багато працюємо, стосунки з мамою чоловіка – ніякі. І це теж тема для сварок. Ми не розбіглися, поступово якось знайшли порозуміння. Через 3 роки купили квартиру в іпотеку. Квартира двокімнатна. Рідні натякати почали:
— Ну ось, квартира є, тепер треба заводити і ляльку.
Я, чесно кажучи, була тільки «за». Хотілося, бо хотілося мати повноцінну сім’ю. У мене якраз обзавелася малюком найкраща подруга тоді. Я дивилася і заздрила: малюк такий солодкий, вони з чоловіком так зворушливо до нього ставляться. Вирішила з чоловіком на цю тему поговорити.
— Ой, а давай ми ще рочків кілька почекаємо? – почула, – Ну які зараз діти? Квартира тільки куплена, за неї ще платити й платити, якщо ти зараз у декрет сядеш, ми знову опинимося на межі виживання. Ми молоді ще, встигнемо. Ну сама розсуди: нічого ж ми з тобою не бачили, крім роботи. А так хочеться пожити.
Зі своєю мамою з приводу «ляльки» і того, щоб вона не чіплялася з цими ідіотськими запитаннями «ну коли ж», чоловік, треба віддати йому належне, поговорив сам. Вона не заїкалася, своїй я теж усе тоді пояснила.
Через кілька років чоловік роботу змінив, а я підвищення отримала. Стало в матеріальному плані зовсім добре. За квартиру майже розплатилися, машину купили, кожні півроку кудись їздили. Ще через деякий час я повернулася до питання дітей. І знову почула:
— Сонечко, ну які діти? Тільки жити почали. Дивись, ну буде дитина і що? Сядемо вдома на кілька найближчих років. Нічого не побачимо, крім пелюшок з памперсами. Давай ще парочку років без дітей, ага?
Ну без дітей, так без дітей. Я постраждала, але ж що поробиш, якщо законний чоловік поки дітей не хоче?
— З глузду з’їхала? Тобі вже скільки років? – чула від подруги, – А потім захочеш, а поїзд піде! Треба не зволікати, твій чоловік сам поки що не знає, чого хоче, побачить рожеві п’ятки і розтане.
— Ти в нас єдина дитина, ми взагалі з батьком онуків дочекаємося чи ні? – напирала мама, – не хоче зять дітей, шукай іншого зятя, націленого на сім’ю, на дітей. Чи ти хочеш вести дитину в перший клас у тому віці, в якому твої подруги поведуть до школи онуків?
Але я любила чоловіка, люблю і зараз. Мені здавалося, що так буде підло по відношенню до нього. Він просить почекати, а я зне хочу це все робити обманом? Що ми за сім’я тоді? І невідомо, розтанув би чоловік, побачивши рожеві п’ятки, чи ні. Загалом, не зважилася я.
Час минав. І знаєте, що я зрозуміла? Що мені так подобається, що я нічого не хочу змінювати у своєму житті. Кар’єра ладиться, гроші водяться. Захотіла – у відпустку полетіла, захотіла – в театр пішла. Ну не хочеться мені 9 місяців ходити з величезним животом, потім мучитися добу, потім кілька років жити тільки інтересами дитини, потім проблеми розгрібати зі щепленнями, навчанням, підлітковими бунтами.
Свекруха, яка багато років мовчала, почала мамі моїй вторити, що онука чи онуку понянчити хочеться, а ми ніяк. І чоловік почав говорити про те, що можна про дітей подумати.
— Відпустило, – кажу подрузі, – не хочу. Ось прямо подивилася на цю справу іншими очима. Не моє. Заводити дітей, щоб було «як у всіх» я не відчуваю бажання. Мене моє життя влаштовує.
— Егоїстка, – вважає подруга, – а взагалі, це робити треба було по юності, по дурості, по молодості. А зараз ти думати почала і вже не хочеш. Ось що значить, усьому свій час.
І треба ж, саме зараз, коли я абсолютно не хочу і не планую ставати матір’ю, тест показав 2 смужки. Хоча і оберігалися з чоловіком завжди.
— Ось напевно твій чоловік зробив те, на що ти свого часу не наважилася, – засміялася подруга, – тепер нікуди з підводного човна не дінешся. Ой, мовчи, ось побачиш, зʼявиться маля і через рік-другий сама побіжиш ще за одним.
А я не хочу. Я засмутилася, дізнавшись про моє положення. Ось прямо взагалі не хочу, як подумаю, то нудно стає. І в прямому сенсі, і в переносному. Токсикоз із нудотою почався мало не з першого дня затримки, обличчя набрякає.
— Мати, – просяяв чоловік за сніданком, коли я повернулася від унітазу, – та ти носиш дитинку під серцем! Я так радий, ти не уявляєш, як я радий, нарешті в нас буде малюк.
Увечері з квітами прийшов, з тортом, з новими сережками для мене. Руки цілував, коли вручав, до живота обличчям притулився, ставши на коліна. Обом мамам подзвонив і розтріпав дорогою, ті дзвонити і вітати кинулися.
— Батько заплакав навіть від радості, – додала моя мама, – дочекалися! Тепер би тільки не залюбити й не розпестити малятко наше. Стільки років чекали, стільки років.
От уявляєте, як я після такого оголошу про те, що не хочу дітей, що планую зробити переривання? Що не потрібна мені ця дитина і не відчуваю я жодних позитивних емоцій, а тільки люту злість і розчарування?
Я ж уб’ю і свій шлюб, і своїх батьків. Вони всі так чекають. І водночас, я почуваюся просто маткою, яка тепер потрібна всім заради одного: вносити довгоочікувану дитину, до якої я нічого не відчуваю і невідомо, чи відчую.
— Ліжечко пригледів, закачаєшся, у нашої дитини буде все найкраще, – каже щасливий чоловік.
Поділилася сумнівами з ним, м’яко, без одкровень: а чи впораюся, а чому я нічого не відчуваю, а чи треба мені за такого розкладу взагалі бути матір’ю? Обійняв, у маківку поцілував:
— Дурненька, впораєшся. Усі допоможуть. Не знаєш, чи хочеш дитинку? Це закидони гормональні, я читав, у твоєму стані так буває. А якщо не хочеш, то твоє діло благополучно виносити і все. Я й обидві бабусі з дідом є, ми виховаємо.
Мені кричати хочеться, що я не хочу, що не зможу любити непотрібного мені малюка.
Що робити? Часу на рішення майже не залишилося.
