Дітки, а коли ж ми вже правнуків дочекаємося?». А що я маю відповісти? З тим самим відвертим цинізмом, з яким чоловік планує наше майбутнє житло, сказати: «Та от як підете в засвіти і квартири нам свої залишите, тоді й будуть у нас дітки! А раніше — вибачайте, ніяк!». Хіба це нормально

— Олено, ну це несерйозно взагалі! Ти пропонуєш влізти у страшну кабалу, рахувати кожну копійку, в усьому собі відмовляти — і заради чого? Та почекай ти кілька років — і все в нас буде! — вкотре переконує чоловік.

Молода жінка вже збилася з ліку, скільки разів вона намагалася навести свої аргументи.

Але всі її доводи щоразу розбиваються об непохитні слова коханого: «Іпотеку брати не хочу і не буду. Треба просто почекати, поки бабусі віддадуть Богу душу».

— Чесно кажучи, — зітхає Олена, жаліючись найближчій подрузі, — чекати, поки хтось піде на той світ, — це звучить так дико, що мене аж тіпає. Ну як так можна?! От якби ми взяли своє житло зараз, то коли чоловік отримає спадок, можна було б просто закрити кредит грошима від оренди.

А що ми маємо тепер? Ми вже чотири роки в шлюбі, а все сидимо і чогось чекаємо… Я навіть дитину боюся планувати, бо невідомо, скільки ще років ми отак прокукурікаємо в цій крихітній однокімнатній квартирці.

Знаєш, я вже почала замислюватися: а чи треба мені взагалі чогось чекати?

Олені тридцять. Заміж вона вийшла в двадцять шість, чоловік на рік молодший. У дівчини є своя власна маленька студія — подарунок батьків на двадцятип’ятиріччя.

Саме в ній молоде подружжя тулиться вже четвертий рік.

Як каже сама Олена: «Живемо, ніби якісь бідні студенти в гуртожитку».

— Бо це тісно, незручно! Речі складати абсолютно нікуди. Якщо мені треба ввечері попрацювати за ноутбуком, а чоловік уже збирається спати — це справжній жах! Йому заважає світло від монітора, а на кухню я піти не можу, бо її в нас просто немає!

Це ж студія! — дратується жінка. — Те саме зранку: коли я маю можливість поспати трохи довше, а він збирається на роботу — гуркоче посудом, готує сніданок, вмикає всюди світло.

Ні, студія — це чудовий варіант для однієї людини, молодої й неодруженої. Але ж не для сім’ї!

Олена мріє про повноцінну двокімнатну квартиру: з окремою кухнею, щоб пахло кавою, а не смаженою цибулею на все житло, із затишною спальнею, вітальнею та балконом.

Вона щиро вважає, що за ці чотири роки вони з чоловіком могли б спокійно відкласти гроші на перший внесок, здати її студію в оренду, уже б дочекалися дитинку і потихеньку виплачували б той кредит.

— А хто тобі заважає вже зараз мати дитину? — знизує плечима чоловік під час чергової гострої суперечки.

— Люди он усе життя по орендованих квартирах поневіряються. Або з батьками і родичами одне в одного на головах сидять! У багатьох і того немає, що маємо ми. Маленькій дитині все одно найкраще в одній кімнаті з мамою й татом.

— Але ж у нас не кімната! У нас усього двадцять чотири квадрати загальної площі, якщо ти раптом забув! — гарячкує Олена.

— Ну покажи мені, куди тут втулити меблі для немовляти? Де поставити комод, пеленальний столик, ліжечко? А візочок куди подіти? А речі, яких для малечі завжди треба ціла купа?!

— Пеленальний столик? А нащо він здався? — кривиться чоловік. — Он на нашому дивані можна спокійно перевдягати. Ти сама придумуєш проблеми там, де їх немає. Ліжечко якось влізе. А речі… просто не треба натягувати в хату купу зайвого мотлоху, от і все!

Я не хочу економити і щомісяця труситися, чи вистачить нам на життя. А головне — я просто не бачу в цьому потреби! У нас і так усе буде, треба тільки трошки почекати.

Але Олена залишається при своїй думці й ретельно оберігається. А ще… ще вона почала зовсім іншими очима дивитися на свого обранця. Його слова здаються їй дикими, черствими і вкрай цинічними.

— Я ж не дурна, розумію, що це життя, і що «всі там будемо». Але як же страшно це звучить: «треба трошки почекати»… Йому б ще прийти до обох бабусь і таймер їм перед носом поставити:

«Ну що, дорогенькі, засиділися ви на цьому світі, чи не час уже й честь знати?». Так виходить?

Бабусь у чоловіка дві. І обидві — напрочуд молоді й енергійні жінки. Вони дали життя своїм дітям рано, коли їм ще й двадцяти не виповнилося, а бабусями стали у сорок п’ять.

Зараз їм обом ледь за сімдесят. Обидві жваві, веселі й з нетерпінням чекають правнуків від єдиного онука. І, що важливо, обидві вже давно живуть самі у власних просторих та повноцінних двокімнатних квартирах.

— Давай навіть відкинемо те, що спадок чоловіка — це його спадок, а не мій, — міркує Олена.

— Але ти тільки уяви ситуацію! Вони нас постійно питають: «Дітки, а коли ж ми вже правнуків дочекаємося?». А що я маю відповісти? З тим самим відвертим цинізмом, з яким чоловік планує наше майбутнє житло, сказати: «Та от як підете в засвіти і квартири нам свої залишите, тоді й будуть у нас дітки! А раніше — вибачайте, ніяк!». Хіба це нормально?!

— Звісно, ні, — підтримує подруга. — Я б теж у таку тісну студію дитину не принесла. А потім… життя ж така штука, що все може перегратися! Заповіту, як я розумію, ще ніхто не писав.

А раптом, коли прийде час, батьки чоловіка просто передумають віддавати синові квартири своїх матерів? Зараз усі думають, як на пенсії виживати. Може, залишать житло собі, щоб здавати в оренду, і що ви тоді робитимете?

Проте чоловік Олени свято переконаний, що такого сценарію точно не буде.

А брати ще одну квартиру в іпотеку, як пропонує дружина, — це безглуздя.

Зайві витрати, шалені переплати банку за відсотками… І взагалі, його позиція залізна: або чекай, жінко, або народжуй уже зараз у тому, що є. Бо ж є де жити, ще й краще, ніж у деяких!

— А я не хочу мірятися з тими, у кого взагалі нічого за душею немає! І героїчно долати штучно створені труднощі я теж не хочу! — Олена аж кипить від образи.

— Та й скільки мені тих труднощів долати? П’ятнадцять років? Двадцять? Бабуся чоловіка по татовій лінії на йогу ходить, а по маминій — скандинавською ходьбою захоплюється! Вони чудові, милі жінки. А виходить так, що я маю щодня подумки бажати їм швидкої смерті?!

Мама Олени теж категорично не розуміє позиції зятя.

Її просто вивертає від того, як рідний онук може так буденно і прагматично говорити про близьких людей, які все дитинство носили його на руках.

— Доню, для мене його слова — це прямий доказ того, що в нього геть відсутня людяність і співчуття. Або він просто дуже черства людина. Якщо він так спокійно чекає смерті рідних бабусь, то що він колись скаже про тебе чи про дитину? — сумно хитає головою матір.

І Олена якось непомітно для самої себе почала замислюватися: а може, їм із чоловіком просто не по дорозі? Геть різні в них життєві цінності та пріоритети.

Вона б сама вже давно склала копійку до копійки, взяла б двокімнатну квартиру, а свою студію пустила б квартирантам. Або взагалі б продала її і закрила частину кредиту.

Або… або знайшла б іншого чоловіка. Того, хто сам будує своє життя, а не чекає, як стерв’ятник, коли близькі люди підуть у засвіти, щоб залишити йому квадратні метри.

Цю непросту і доволі болісну історію надіслала нам наша читачка, і ми просто не могли залишити її без уваги. Як же часто буває, що квартирні питання не лише псують стосунки між людьми, а й оголюють їхню справжню, часом дуже непривабливу сутність.

А як би ви вчинили на місці молодої дружини — продовжували б чекати, сподіваючись на краще, чи обрали б свій, незалежний шлях?