— Добре, коли сусіди щирі, — часто повторював Сергій, коли вся велика родина збиралася за одним столом. — А коли твоя сім’я, вважай, живе разом, то це взагалі — найбільше щастя! І наче окремо, у своєму домі, але ж поряд — два кроки ступити. Завжди можна і в гості забігти, і поговорити по душах, і допомогти одне одному

Олена Миколаївна вже цілий тиждень потайки стежила за новим сусідом, який щойно оселився в будинку поруч.

Їхнє селище під Києвом було невеличким, і кожна новина тут розліталася швидше за вітер.

Та Олена Миколаївна не те щоб страждала від цікавості — вона просто дуже боялася, що пес нового сусіда, Сергія, прорветься зі свого двору до неї.

— У нас тут теж собака, Діна, от ваш пес нею і цікавиться. Ви вже дивіться, будь ласка, щоб він через паркан не перемахнув, — стурбовано просила Олена Миколаївна.

Сергій років зо два тому повернувся зі строкової служби і вже влаштувався працювати на великий завод у столиці. А будинок у селищі йому купили батьки, які вже п’ятий рік були на заробітках десь у Польщі.

Принаймні, так хлопець розповідав Олені Миколаївні.

— Хороші батьки, раз так про сина дбають. Я пам’ятаю, як вони приїжджали хату дивитися і завдаток господарям залишали, — ділилася жінка. — Пам’ятаю їх.

— Так, — кивав Сергій. — Вони якраз у відпустку приїхали і підшукували щось підходяще. Вони й самі мріють на старість у селищі жити, але й квартиру в Києві продавати не хочуть. От і вирішили ще трохи заробити.

Сергій чесно обіцяв пильнувати свого Форса, але на ділі це виявилося не так просто.

Щойно він уранці їхав на роботу, пес, який вільно бігав по подвір’ю, усіма правдами й неправдами намагався перебратися до своєї подруги Діни.

І хоч паркан був височенний, а Олена Миколаївна для певності навіть посадила свою Діну у вольєр, хитрий Форс усе одно примудрявся пролізти не тільки в чужий двір, а й у саму загорожу.

Коли господиня виходила годувати свою улюбленицю, у вольєрі вже сиділи двоє надзвичайно задоволених друзів.

Серце в жінки було добре, тож вона годувала обох. Так і здружилася з Форсом, який був мішанцем вівчарки, та й її Діна теж була звичайної породи.

— От у мене вже й дві собаки, — усміхалася Олена Миколаївна сусідові, коли той повертався з роботи. — Добре хоч, що він до курей байдужий. А то б моїм несучкам швидко кінець настав.

Сергій страшенно ніяковів, перепрошував, забирав свого розбишаку і йшов додому. Але наступного дня все повторювалося. І як Сергій не сварив Форса, той усе одно щодня ходив у гості до подружки.

— Ви вже потерпіть ще трошечки, — знову вибачався Сергій перед сусідкою. — Я вже тут роботу підшукав.

Здається, мене беруть в автомайстерню на трасі, що на виїзді біля заправки. Там і заробити можна нормально, та й діло це я люблю — якраз по спеціальності. І вольєр я своєму хулігану обов’язково зроблю!

Квітень видався напрочуд теплим. Увесь сніг зійшов за один сонячний тиждень, і вже до травня від зимових кучугурів не лишилося й сліду.

Селяни активно наводили лад на своїх ділянках: раділи теплу, влаштовували толоки на вулицях і поралися у дворах.

Олена Миколаївна вже встигла здружитися із Сергієм, хоч і годилася йому в матері — недавно відсвяткувала п’ятдесятирічний ювілей.

У вихідні вони разом прибирали вулицю біля дворів, підрізали кущі бузку, полагодили стареньку лавочку та підправили спільний паркан.

— Скоро мої приїдуть, — ділився планами Сергій. — Хочуть допомогти з ремонтом. У них якраз контракт закінчується, не знаю, чи будуть продовжувати. Тут уже сядемо й поговоримо.

— І моя Ганнуся скоро повертається! Закінчила університет, буде в нашій школі вчителювати, стане моєю колегою. Ох, як же швидко час летить! — теж раділа Олена Миколаївна.

— Буде в нашому кутку трохи веселіше й людніше.

Сергій ще у квітні взявся за ремонт. Йому дуже хотілося до приїзду батьків хоч щось довести до пуття: щоб і їх порадувати, і щоб усім було комфортно ночувати.

Він вечорами, допізна, клеїв нові шпалери, фарбував дощату підлогу після того, як вичистив димар старої груби, розбирав мотлох у критому дворі й почав облаштовувати собі майстерню.

А потім, коли земля достатньо прогрілася, молодий господар, беручи приклад із сусідки, взявся і за город.

— Ти свою майстерню і потім, у дощі та негоду, доробиш. А зараз головне — земля! Треба її засадити й розпланувати, де що ростиме, — по-материнськи радила Олена Миколаївна. — Я тобі допоможу. Не можна час гаяти. До Трійці треба все встигнути вкинути в землю, щоб сезон не пропав і врожай був.

До червня повернулася й донька Аня. Радості матері не було меж! Вона заздалегідь наготувала повний стіл смаколиків і скликала сусідів — відсвяткувати приїзд доньки та отримання диплома.

Народу зібралося чимало — душ п’ятнадцять, разом із ріднею та колегами. Запросили й Сергія, який познайомився з дівчиною просто в день її приїзду.

Аня була напрочуд схожа на матір, чому Сергій спершу дуже дивувався. Після застілля вони вийшли на подвір’я, і хлопець познайомив її зі своїм Форсом, який тепер сидів у новенькому, власноруч збудованому вольєрі.

Сергій зі сміхом розповів історію про собачу дружбу, про наполегливого залицяльника Форса і про те, як Олена Миколаївна опікувалася його улюбленцем.

— У тебе просто чудова мама, така працьовита, — щиро похвалив Сергій. — Ми з нею так легко знайшли спільну мову, здружилися. Я навіть не думав, що в селищі так швидко знайду собі таких дорослих і мудрих друзів.

— Добре, коли сусіди — однодумці, — погодилася Аня. — Я дуже рада, що поруч із нами житимуть порядні та щирі люди. А то ж, знаєш, усяке буває…

Вони взяли своїх собак і пішли гуляти за село, у поля, що тягнулися аж до самого соснового лісу.

— Я тобі покажу наші ягідні та грибні місця, — пообіцяла Аня. — Будемо разом із собаками гуляти. Я так скучила за своєю Дінкою! Тільки влітку й маю час із нею побігати, а всю зиму вона мене з навчання чекала.

Аня оглянула й Сергіїв город, який ще потребував чимало роботи, і пообіцяла допомогти.

— Та я і так перед вашою сім’єю в боргу! Ви і собаку мого терпіли, поки я вольєр не зробив ще, і навіть годували. І з городом твоя мама стільки помагала, навіть насіння своє давала.

Я тільки грядки копав, а вона вже сіяла і редиску, і моркву, і буряки. А тепер скоро вже й полоти треба буде… Навіть не знаю, чи сам упораюся, — зітхнув хлопець.

— Упораєшся, ще й як! Коли буде інтерес — щоб до столу і зелень своя, і ягідка, і картопелька молода, — розсміялася Аня. — Я обіцяю помагати, поки на роботу не вийшла. У серпні вже буду оформлятися, а зараз маю купу часу!

Невдовзі Сергій перейшов на нову роботу в автомайстерню.

Тепер добиратися було зовсім близько, він поверстався додому раніше і щодня помічав, як у його городі хазяйнують сусідки.

Грядки стояли чистенькі, виполоті, а Форс уже радісно метляв хвостом, тільки-но забачивши Аню.

— Він тебе вже визнав за свою, як рідну! — сміявся Сергій.

— Ще б пак! Кісточки та всякі смаколики роблять свою справу. Підкуп — це річ велика й надійна! Та він і маму мою дуже любить. Ми й справді тут уже всі свої, — усміхалася дівчина.

Вечори в них тепер традиційно були зайняті прогулянками із собаками.

Годину, а то й півтори вони йшли ґрунтовою дорогою, слухали спів пташок, дихали вечірньою прохолодою і милувалися тим, як сонце сідає за ліс.

— Здається, у твоїх молодих діло до весілля йде, — багатозначно шепотіли сусідки Олені Миколаївні.

— Усе може бути… Я б тільки раділа. Але то вже їхнє діло, як життя складеться, — ухильно відповідала жінка, ховаючи задоволену усмішку.

Аня була старшою за Сергія на рік. Але його це анітрохи не бентежило. Вона йому страшенно подобалася, і виглядали вони разом просто чудово.

Мужній, кремезний Сергій здавався справжнім богатирем поруч із невисокою, стрункою, блакитноокою та енергійною Ганнусею.

Дівчина встигала абсолютно все: і лад у хаті навести, і борщ зварити, і в городах порядок тримати, і ще й пирогів у вихідний напекти, вставши вдосвіта.

Коли Сергієві батьки повернулися із заробітків, вони просто оніміли від того, як змінився їхній дім: свіженький ремонт, ідеальна чистота, а про город годі й казати!

— Синку, ми багато чого очікували, — вражено шепотіла мати Сергієві, — але щоб у тебе тут уже й така господиня під боком була… Оце так сюрприз!

— І це велике щастя! — підтримав дружину Ігор Дмитрович, Сергіїв батько.

— Якщо дівчина тобі до серця, то навіть не думай — женися! Така хазяйка: і красуня, і з освітою! От дивимося ми на тебе і бачимо — умієш ти вибирати, з ким водитися. Тож як відгуляємо весілля, знову поїдемо в Польщу, на другий строк.

— Та почекайте ви, — знітився Сергій. — Я ще їй пропозиції не робив… Хоча вона, мабуть, здогадується і чекає. Ми вже зізналися одне одному… Але ж треба все обдумати, а то так якось швидко…

— Добре, не квапся, але й дівчину не проґав! — наполягав батько. — А то ж у селі не ти один такий козак. Поведуть з-під носа, якщо гуму тягнутимеш! А вона ж якраз на виданні.

Та Сергій і так уже був закоханий по вуха.

Вони бачилися з Анею і вдень, і ввечері: то за роботою перекинуться словом, то просто відпочинуть разом після обіду.

Їхні батьки вже теж познайомилися. Олена Миколаївна, яка була вдовою, дуже раділа, що в Сергія є міцний, господарський батько, адже без чоловічих рук у селі ох як непросто.

Побралися Сергій та Аня вже в серпні. Відгуляли гарне, душевне весілля. Батьки хлопця згодом знову поїхали на заробітки, залишивши просторий сільський будинок молодим.

— Може, дарма ви знову їдете? — із сумом казав Сергій батькові перед від’їздом. — Нам би всім тут місця вистачило! Он, Олена Миколаївна теж до себе кликала жити. У них же хата велика…

— Ні, синку. Ми ненадовго. Вирішили і собі на хату в селі заробити, — розважливо пояснив батько.

— Поки ми там працюємо, ти тут придивляйся. Як знайдеш щось підходяще — ми одразу гроші перекажемо. І купуй. Поки ми ще в силі, треба попрацювати, а потім уже всі поряд житимемо. А ви нам поки онуків скоріше подаруйте.

Так і залишився Сергій жити у своєму домі з молодою дружиною, просто по сусідству з тещею.

Батьки повернулися рівно за два роки, якраз коли знайшлася для них гарна хата на сусідній вулиці, і коли Аня подарувала чоловікові первістка — Іванка.

— Добре, коли сусіди щирі, — часто повторював Сергій, коли вся велика родина збиралася за одним столом.

— А коли твоя сім’я, вважай, живе разом, то це взагалі — найбільше щастя! І наче окремо, у своєму домі, але ж поряд — два кроки ступити. Завжди можна і в гості забігти, і поговорити по душах, і допомогти одне одному.

— От бачиш, діло кажеш. А ти нас відпускати не хотів! — усміхався батько. — От і склалося все так, як ми мріяли. І міська квартира не пропаде — онукам знадобиться, як учитися до Києва поїдуть.

Ще за три роки в молодій сім’ї з’явилася дівчинка.

«Подвійна радість — наші діточки!» — з гордістю казав Сергій, милуючись малечею.

Аня, як і раніше, дбала і про чоловіка, і про дітей, усюди встигала і сама виглядала так, хоч зараз на обкладинку журналу.

— А як же мені не встигати? — весело відповідала вона цікавим сусідкам. — У мене ж під боком і мама, і свекруха!

Це ж мої найкращі, незамінні помічниці: і бабусі, і няні, і мами в одній особі!

Яка ж тепла і світла історія, правда? Її надіслала до редакції наша читачка, а ми з радістю ділимося нею з вами. Іноді доля сама підкидає нам найкращих людей просто на сусіднє подвір’я, головне — вчасно це розгледіти і не боятися відкрити серце назустріч.

А чи є у вашому житті сусіди, які згодом стали для вас по-справжньому рідними людьми?