Стоячи на балконі, Наталя з жалем дивилася на свою свекруху, яка сиділа в темряві на лавці біля під’їзду: покликати, не покликати? Якщо спробувати покликати, то Марія Матвіївна підніме обличчя й заперечно похитає головою – мовляв, ще трохи посиджу.
Свекруха виходила подихати свіжим повітрям тільки тоді, коли лавка була абсолютно вільною: їй були незрозумілі міські розмови її ровесниць – про ЖКГ, про дорожнечу продуктів тощо. Вона все життя прожила в селі і ось уже два роки змушена жити у сина з невісткою.
— Зовсім мама здала, – зітхнула Наталка, звертаючись до свого чоловіка. – Пора вже виконати її бажання.
— Поки що ще трохи почекаємо, не все ще готово, щоб її переселити! – відповів чоловік.
Два роки тому в Марії Матвіївни згорів будинок, один фундамент залишився. Крім хати згоріло все – сарай із курником і курками, невеличка тепличка. У цей час вона була на базарі і торгувала огірочками та помідорчиками зі свого городу. Чи то проводка замкнула, чи то якийсь електроприлад Марія Матвіївна забула вимкнути, але полум’я розгорілося швидко, завдяки сильному вітру, і бідна жінка приїхала вже на згарище. Земляки ще довго зі здриганням згадували, як вона бігала чорним подвір’ям, вимазана сажею і кричала від горя. Жила вона одна, крім курей ніхто не постраждав, але будинок для неї був основним багатством.
Після того, як Мар’я Матвіївна перенесла приступ, син Іван та невістка Наталя забрали її до себе додому в місто, в квартиру. Довгий час жінка лежала наполовину паралізована, але потім стала потроху ходити.
— Мамо, полежіть ще трохи, вам шкідливо так багато ходити, – просила її Наталка.
— Ні, зараз я розходжуся, а потім поїду до себе в село, – відповідала свекруха.
Усі вирішили тоді, що Марія Матвіївна збожеволіла. Може вона не пам’ятає, що сталося? Усі стали акуратно в неї вивідувати.
— Ви думаєте, я збожеволіла? – з усмішкою запитувала свекруха у Наталки. – Та ні ж, я все пам’ятаю, що будинок згорів, що в лікарні я лежала. Я так думаю – поживу в сусідки, у Поліни, вона теж самотня, я їй і по господарству допоможу, і пенсію накопичу, буду знову будуватися потихеньку. Я ж знаю, що ви теж живете небагато, і ось – внучка росте, а я її кімнату займаю. Зайва я тут.
Нікому не хотілося казати, що її сусідка і подруга баба Поліна зовсім недавно пішла з життя, і її дім уже ділить уся рідня, погрожуючи подати один на одного до суду. Усі боялися погіршення здоровʼя бабусі, дізнавшись таку новину.
Поліна була для неї найближчою людиною, і не тільки душевно, а ще й тому, що найближче жила. А ще, в Марії Матвіївни була улюблена молодша сестра Ганна, але вона вже давно жила за кордоном в Фінляндії, клімат там зовсім іншій звичайно, але вона звикла, приїздила раз у 5 років. І було у бабусі Марії два сина, Іван і молодший Дмитро. Дмитро також, як і сестра жив за кордоном, працював на кораблях, ходив в рейси.
Найбільше Марію Матвіївну обтяжувало те, що живе вона в кімнаті онуки-студентки, яка навіть не може подружок у свою кімнату покликати. Чомусь їй здавалося, що дівчатка обов’язково мають збиратися в когось удома.
— Бабусю, вже не той час, зараз ми всі спілкуємося через інтернет! – пояснювала внучка Люда бабусі.
— Ну що це за спілкування? – дивувалася бабуся. – Навіть чаю разом не попити.
Крім того, що вона соромить онуку, Марія Матвіївна не хотіла заважати синові з невісткою, вона бачила, як небагато вони живуть. Намагалася не бути їм тягарем і допомагати в прибиранні та в готуванні, але так як це робить невістка, у неї не виходило – і ходить бабуся насилу, і ліва рука погано слухається. Коли дізналася вона про бабу Поліну, то довго плакала, а потім заявила:
— Діти мої, не ображайтеся, але я твердо вирішила: влаштуйте мене в будинок для людей похилого віку. Іванко, у тебе є довіреність, я тобі її ще в лікарні написала, ти можеш вирішувати за мене всі ці питання. Будь ласка, я дуже хочу, там хоч поспілкуватися буде з ким. А якщо дорого туди влаштуватися по грошах, то продай мою ділянку. Можливо, і дешево вона коштуватиме, але хоч скількись!
Обуренню Наталки, Івана та та онуки Люди не було меж, але поступово бабуся привчала їх до цієї думки. Іван, начебто, і зайнявся документами для будинку літніх людей, і сказав, що землю продав, але там така тяганина з облаштуванням – бюрократія моторошна. Дав грошей директору, але той усе одно мнеться, чекає, коли черга підійде. Але ось уже скільки часу минуло, скоро осінь, уже хочеться переїхати, дітей і онуку в спокої залишити.
Коли Марія Матвіївна після своєї вечірньої прогулянки прийшла додому, вона заявила прямо з порога:
— Іванку, якщо ти в понеділок не повезеш мене в будинок для людей похилого віку, я як-небудь поїду сама, так і знай! Я сама прийду до директора, так і скажу: давайте мені ліжко, гроші ви вже отримали, держава зобов’язана мене забезпечити!
Усі вихідні Іван десь пропадав. З’явився в неділю пізно ввечері, про щось нервово пошепотівся з Наталкою і сказав матері збиратися – він про все домовився з директором будинку для людей похилого віку, завтра їй буде ліжко і навіть, начебто, своя кімната.
На ранок виїхали на стареньких жигулях Івана. Марія Матвіївна ніяк не розуміла – чому син веде машину дорогою до її села, якщо треба їхати зовсім в інший бік.
— Мамо, там дорогу перекопали, тепер тільки в об’їзд треба їхати! – відповів син.
Ну гаразд! Ось уже знайомі сусідні села і ось уже село, де раніше жила Марія Матвіївна. Старенька мимоволі заплющила очі – їй не хотілося бачити рідні вулички і ту продану ділянку, на якій вона жила два роки тому. Заплющивши очі, вона відчула, що машина пригальмувала і в’їжджає в якісь ворота. Довелося розплющити очі. Машина в’їжджала на її ж ділянку з новим будинком, а біля воріт стояла й усміхалася її сестра – Ганна, яку вона не бачила десь як раз років 5.
Здавалося, що Марія Матвіївна непритомніє, все в очах попливло.
Коли стареньку привели до тями, і вона розцілувалася зі своєю сестрою, їй довелося пояснити все, навіть те, як вона мало не зіпсувала весь сюрприз.
— Мамо, ніхто землю продавати не збирався, а будувати новий будинок ми вирішили відразу! – пояснив їй Іван. – Тобі нічого казати не хотіли, ми просто взяли кредит, та й Дмитро вислав хорошу суму грошей, тут такий благоустрій був і будівництво – ого-го! Тепер у тебе три кімнати, велика кухня з верандою, піролізний котел, душ, туалет. Точніше в тебе і в тітки Ані – вона вже півроку тут, виїхала з Фінляндії назавжди, внутрішнім ремонтом займалася, теж чекала на зустріч із тобою, але терпіла – усе ж таки сюрприз! Але якби ти потерпіла ще два тижні, сарай був би добудований повністю з курником, але ти ж не хотіла чекати! І Дмитро приїхав би через два тижні, а ти взяла і всі плани збила!
Марія Іванівна і плакала, і сміялася, обіймала по черзі сестру, сина, невістку, онуку і не знала, як кому віддячити. Ну, хто ж знав, що такий сюрприз готується?
Ну чого ж вони мовчали – мало з розуму не зійшла від щастя! Яка ж радість, коли є такі рідні люди!
