У нас із братом різниця майже в 11 років. Я молодша. Поки я навчалася у школі, він закінчував інститут. У цей момент не стало бабусі і батьки вирішили віддати її квартиру братові. Оформили все як слід.
Я вчилася, потім вступила до вишу, було бюджетне місце. Весь цей час жила з батьками. Далі – робота.
Познайомилась із майбутнім чоловіком, почали винаймати квартиру. Брат за цей час одружився, з’явилася донька.
Потім він продав квартиру та купив будинок. Потроху почав добудовувати його. Потім у них із дружиною з’явилося ще двоє дітей.
Весь цей час у нас із братом були дружні, але не близькі стосунки. Все-таки різниця велика, інтереси різні та погляди на життя теж.
Але ми ніколи не лаялися, завжди одне одного запрошували на всі свята, іноді ходили в гості. Він зі своєю великою родиною, а я зі своєю (з чоловіком).
Батьки дуже багато допомагали йому. Дітей часто брали до себе, забирали із садка, водили на заняття, грошима та подарунками теж.
Мене це злило, але я мовчала. Брату взагалі у всьому допомагали.
І навчання йому сплатили, і квартиру подарували. Мені ж довелося найбільше домагатися всього самій, і від цього я відчувала постійну несправедливість.
Наче його люблять більше, ніж мене. Саме йому та його сім’ї йшла вся увага, а на мене часу ніколи не було.
Ми з чоловіком довго збирали на початковий внесок, відмовляючи собі у всьому. Але трапилося так, що довелося усі накопичені гроші віддати на лікування.
У чоловіка були проблеми зі здоров’ям. Ліки, операція, що підтримує лікування і грошей немає.
Прикро, але здоров’я та життя чоловіка важливіші. Йому довелося піти з прибуткової роботи, заробляє менше, але ми все одно потихеньку знову відкладаємо.
Нещодавно я дізналася, що чекаю дитину. Це було незаплановано. Та й лікарі часто казали, що шансів на дитину в нас мало. Є проблеми із здоров’ям.
Тож дитину ми вирішили залишити. Підрахували прибутки, якщо купимо все не нове, то цілком можна буде жити.
Важко, але не надголодь. Батьки цій новині зовсім не зраділи. Вони на пенсії, купили будиночок у селі, у них сад та город.
Дітей брата вони забирають щоліта і ті живуть у них місяцями. А мені сказали, що ще одного не потягнуть і допомагати мені не стануть.
Хоча я й не просила, але все одно прикро.
Квартира теж мені не дісталася, хоча вони мали їх дві. Дві великі просторі квартири.
Але вони їх продали. Купили будинок та допомогли братові добудувати свій. А я лишилася без усього. На орендованій квартирі.
На мої запитання чому так відповідають, що просто так вийшло. У брата сім’я велика, йому потрібніше.
Я ніколи по-справжньому не помічала, що батьки люблять когось із нас більше, сварки та нерозуміння були з нами обома. Просто братові пощастило більше. Він з’явився раніше.
Ми зараз навіть не спілкуємось практично. Я підозрюю, що дружина налаштувала його проти мене із чоловіком.
Я їй ніколи не подобалася і якось чула, як вона назвала мене з чоловіком злиднями. Сказала, що нам не місце у їхньому будинку.
Почуваюся жахливо. Вибиваюся з сил, працюю понаднормово, як і чоловік, а результату не бачу.
А брат живе, радіє, їздить шикарною машиною. Звичайно, він і сам непогано заробляє, але йому дали непоганий старт у житті, і допомагають.
А я? Як же моя сім’я та моя дитина? Я ніколи нічого не попросила б у батьків, звикла розраховувати на себе у всьому.
Але й йому тоді вже не допомагали б. Навіщо було народжувати трьох дітей, якщо немає можливості самим із ними впоратися?
