— Я в її роки спокійнісінько працювала! Дитину в садочок здала — і гайда на зміну. А вона тепер сидить і плаче: «Кому я треба з малим на руках?»
Ці слова належать моїй сусідці, пані Валентині. Їй 63, колись була інженером-технологом, зараз на пенсії.
Живе на Борщагівці, у звичайнісінькій двокімнатній квартирці, яку ще її мама від заводу отримала. Її донька, Ірина, зараз намагається вийти на роботу після декрету. І не може.
Здавалося б, історія стара як світ. Жінка дала життя немовляті, відсиділа вдома, маля пішло в садок — час працювати. Так було у самої Валентини в далекому 87-му році. Так, на її думку, мало бути й зараз.
Але виявилося, що за ці майже 40 років змінилося все. І річ не лише в цінах чи назвах професій. Змінилося саме ставлення до жінки-матері. Зникла ота впевненість, що ти комусь потрібна як спеціаліст.
У 1987-му Валентині було 24. Жили з чоловіком у Києві, тулилися в маминій кімнатці. Він крутив баранку в автопарку, вона креслила на приладобудівному.
Донька Іринка зʼявилася на світ у 84-му. Три роки Валя відсиділа вдома.
Не скажу, що як сир у маслі купалися. Грошей обмаль, тіснява, за продуктами черги, одяг перешивали по десять разів, візочок купили з рук у сусідки.
Але в неї була одна залізна впевненість: декрет закінчиться — і вона вийде на роботу.
— Я навіть думки не допускала, що мене можуть не взяти! — згадує пані Валентина.
— У мене було моє місце. Я пішла в декрет із заводу і знала: повернуся — і сяду за свій стіл. Може, в інший кабінет, але на свій завод. І нікому навіть на думку б не спало сказати: «Ой, у вас маленька дитина, ви нам не підходите».
Садочок дали недалеко. Не під самісіньким вікном, але хвилин п’ятнадцять пішки.
Групи переповнені, виховательки суворі, діти, ясне діло, хворіли. Але лікарняний був нормою життя.
— Захворіла мала — я йду на лікарняний. Начальниця, звісно, бурчала, але куди ж дінешся. Так жили всі! У всіх були діти, садки, соплі, ангіни й вітрянки. Нікого за це на вулицю не викидали. Ну, могли косо подивитися. Але місце твоє чекало.
Робочий день із восьмої тридцять до п’ятої. Завод аж на Відрадному, їхати хвилин сорок.
А садочок працював до сьомої, тож Валя спокійно встигала забрати малу.
— Вийшла з прохідної, приїхала, забрала Іринку, ще й у гастроном заскочила, якщо щось «викинули». Вдома — суп, прання, прасування, чоловік із роботи… Звичайне життя. Тяжке, але зрозуміле.
Не було оцього відчуття, що ти стала нікому не потрібним непотребом тільки через те, що у тебе зʼявилася дитина.
Ірині зараз 39. Вища освіта, хороший досвід. Десять років пропрацювала офіс-менеджером, потім координатором у фірмі, що постачала обладнання для кав’ярень.
До декрету мала на руки тисяч 25-30 гривень. Для Києва не космос, але з чоловіком у власній квартирі жити можна. Квартира, до речі, та сама, борщагівська — Валентина її на доньку переписала, щоб потім без сварок.
Чоловік Ірини, Сергій, працює в сервісному центрі, приносить додому тисяч 20. Не п’є, спокійний, зірок з неба не хапає, але надійний.
Гроші в дім, малого любить, по господарству допомагає. Але на одну його зарплату втрьох у Києві не розженешся. Навіть без оренди. Продукти просто неймовірно дорого зараз коштують!
— Люди думають: раз своє житло, то й проблем нема, — бідкається пані Валентина. — А ти спробуй проживи на двадцятку втрьох! Комуналка, харчі, ліки, малому черевики, садок, проїзд, телефон… Щось зламалося — і все, хоч плач. Грошей нуль.
Поки Ірина сиділа з малим, її фірма тихо закрилася. Без гучних скандалів, просто згорнули бізнес. Хтось пішов раніше, хтось досидів до останнього.
Ірина спочатку думала, що її це омине. Але повертатися виявилося нікуди.
Дали малому садочок — державний, під домом. Три рочки, здавалося б — іди й працюй! Ірина відкрила сайти з вакансіями.
І тут почалося справжнє пекло.
Спершу Ірина була налаштована оптимістично. Досвід є. Програми знає. Документи, таблиці, клієнти — все це вона лускала як насіння.
Почала розсилати резюме. Зарплати в оголошеннях манять: 25, 30, 35 тисяч.
Але майже скрізь графік із 9 до 18, або з 10 до 19. І офіси — переважно в центрі або на Печерську.
Від Борщагівки туди їхати годину. А як затори чи тривога — то й дві.
А садок працює до шостої. Формально є чергова група до сьомої, але вихователька одразу попередила: «Ви, звісно, можете іноді затримуватися. Але стабільно о пів на сьому забирати не вийде. Ми теж люди і хочемо додому».
От і рахуйте.
Щоб забрати дитину до шостої, Ірина має вийти з роботи максимум о 17:00. А краще — за п’ятнадцять п’ята. Таких вакансій просто немає.
— Я їй кажу: ну попроси на співбесіді, може, підуть назустріч, відпускатимуть на годину раніше, — розказує Валентина.
— А вона мені: «Мамо, ти як з місяця впала! Вони мене ще не взяли, а я вже умови диктую. Та вони просто наступну з черги покличуть!»
Так воно й було.
На першій же співбесіді все йшло як по маслу, поки Іра не обмовилася про трирічну дитину і садочок до шостої.
Ейчарка мило усміхнулася і спитала:
— А хто буде на підхваті, якщо дитинка захворіє?
Ірина чесно сказала: чоловік працює повний день, мама допомагає, але не завжди.
Пані Валентина й справді ще підробляє — двічі на тиждень веде гурток комп’ютерної грамотності для пенсіонерів у районній бібліотеці. Та й здоров’я вже не те, щоб тижнями з хворим онуком сидіти.
Після цих слів розмова миттю охолола. «Ми вам зателефонуємо». Не зателефонували.
На другій співбесіді рубанули прямо:
— Ви ж розумієте, темп у нас шалений. Лікарняні кожні два тижні нам не підходять.
На третій сказали м’якше, але суть та сама:
— Колектив маленький, підмінити нікому. Нам потрібна людина, яка стабільно на робочому місці.
Ірина вийшла на вулицю, сіла на лавочку біля метро і розридалася. Не тому, що відмовили. А тому, що вперше гостро відчула: її найдорожчий синочок став в очах роботодавців її головним «недоліком».
Спершу Валентина доньку не розуміла.
— Я ж їй казала: Іро, ну я ж якось працювала! І ти в садок ходила, і хворіла, і нічого! Всі так жили. Не може такого бути, щоб жінці з дитиною взагалі місця не знайшлося!
А потім сама сіла поруч і відкрила ті вакансії.
Поставили фільтри: Київ, офіс, зарплата від 25 тисяч, графік до 17:00.
Список вакансій зник.
Те, що лишилося — або за 15 тисяч, або на Троєщині, або з таким списком обов’язків, що треба жити на тій роботі: «і офіс вести, і продавати, і каву варити, і соцмережі вести».
За 20 тисяч хотіли людину-оркестр: і секретаря, і кадровика, і первинку вести, ще й за кур’єра збігати.
— Я дивилася і мовчала, — зітхає пані Валентина.
— Бо зрозуміла: я міряла її життя своїм, а вони ж зовсім різні! У мене був державний завод. Садок до вечора. Гарантоване робоче місце. І начальник, який жив у тих самих реаліях. А в неї — дикий ринок. Сьогодні фірма є, завтра луснула. Сьогодні ти цінний кадр, а завтра народила — і ти вже «ризик для компанії».
Найбільше вражає те, що ніхто ж прямо не каже: «Ми вас не беремо, бо ви мати».
Всі говорять красивими словами: про стабільність, команду, інтенсивність процесів.
Але суть Ірина вловлює миттєво.
— Їм потрібен робот без особистого життя, — з гіркотою сказала вона матері.
— Щоб міг до ночі сидіти, у вихідні вийти, лікарняних не брати і в садок не летіти. А я тепер інша. В мене дитина. І я ніби стала бракованим працівником, хоча кваліфікації не втратила.
Сергій спершу тримався бодрячком: «Прорвемося! Не знайдеш одразу — нічого страшного».
Але за три місяці стало ясно: 20 тисяч на трьох — це виживання на межі.
Комуналка взимку кусається. Харчі — дай Боже в 10 тисяч вкластися, і це без ніяких кафешок.
Малому — взуття, комбінезон, ліки, на день народження в садочок скинутися, аналізи в приватній здати, бо в поліклініці запис на місяць уперед.
Хімія, інтернет, телефони. А тут ще пралка потекла, у Сергія куртка по швах розлізлася…
— Вони не те щоб голодують, — каже Валентина.
— Але вони постійно рахують. Кожну копійку! Купити малому нормальні зимові черевики — це консиліум на два дні. Викликати сантехніка — стрес. До лікаря в приватну — тільки як уже зовсім припече. І це у своїй квартирі! А якби ще орендували? Я взагалі не уявляю!
Ірина пробувала шукати віддалену роботу. Але там або копійки платять, або холодні дзвінки, або конкуренція така, що на одне місце сотня охочих.
Пробувала на пів ставки — пропонують 10-12 тисяч. Для сім’ї це, звісно, підмога, але не порятунок. А як малий захворіє і вона випаде хоч на пару днів — роботодавець знову крутитиме носом.
І найприкріше, каже Валентина, що Іра ж не просить золотих гір! Їй просто потрібна нормальна робота до п’ятої вечора із зарплатою, на яку можна жити.
Не Мальдіви, не ресторани. Просто звичайне людське життя. Але в Києві це виявилося майже неможливим.
Зараз Ірина таки погодилася на роботу за 15 тисяч у невеличкій фірмі неподалік від дому. Посада нижча, ніж була.
Грошей — кіт наплакав. Зате до п’ятої, і до садочка можна пішки за пів години добігти.
Вона заспокоює себе, що це тимчасово. Втягнеться, малий підросте, переросте ті болячки, а там, дивись, щось краще знайдеться. Але мати бачить, як їй болить ця несправедливість.
— Десять років стажу, досвід, хороша зарплата… А тепер радіє не тому, що робота цікава, а тому, що «відпускають у садок». От до чого дожилися.
З першої зарплати Ірина скинула матері на картку три тисячі.
— Мамо, це тобі за те, що з Мишком сидиш, — сказала вона.
Валентина відмовлялася, аж плакала, але донька наполягла.
— Я не хочу, щоб ти була моєю безкоштовною нянькою. Ти мені допомагаєш, відриваєш час від себе — я це ціную.
І отут пані Валентину справді прорвало. Бо в цьому вчинку було все: і шалена доньчина втома, і її гордість, і відчайдушне бажання втриматися на плаву в цьому світі, який виявився значно жорстокішим, ніж у її 1987-му.
— Я ж раніше як думала? Що ми жили бідніше, важче, а молодь зараз просто розпещена, — витирає сльози Валентина.
— А тепер дивлюся на свою Іру і розумію: ні. Нам було фізично важче — руками прати, в чергах стояти. А їм зараз нервами важче. Я знала: вийду з декрету — і мій стіл мене чекає. А вона вийшла, і їй вказали на двері: «Маленька дитина? Ми вам зателефонуємо…»
Вона помовчала, зітхнула і додала:
— Я більше ніколи не скажу їй: «Я ж якось справлялася». Бо я справлялася в зовсім іншому світі. А їй треба вижити в цьому.
Від редакції:
Цю болючу історію нам переповіла киянка, і ми залишили її майже без змін, бо в цих словах — крик душі тисяч українських жінок. Іноді життя ставить перед нами такі бар’єри, про які попередні покоління навіть не здогадувалися. Скільки змарнованого потенціалу і жіночих сліз стоїть за сухими відмовами ейчарів…
Цікаво, а як би ви вчинили на місці героїні: погоджувалися б на будь-яку роботу заради графіка чи ризикували б, шукаючи кращого ставлення до матері з дитиною?
