Моя молодша сестра Марія, вийшла заміж зовсім молоденькою, їй ледь виповнилося 18 років.
Зі своїм чоловіком вони разом навчалися в школі, всі 11 років дружили, тож нареченим і нареченою їх дражнили мало не з третього класу. Нам усім здавався їхній шлюб логічним, нехай вони й були такими юними. Стала Марійка жити разом із Дмитром, свекруха мала у власності 2 квартири, однією вона поступилася молодим:
— Живіть, раз одружилися, тільки з дітьми не поспішайте, – сказала свекруха сестрі та своєму синові, – треба спочатку здобути освіту.
Мама чоловіка Марії була цілком адекватною жінкою, допомагала молоді, у життя сина не лізла, невістку приймала.
А вони вчилися, потім на роботу пішли обидва, а в 24 роки стали батьками. У Марійки з Дмитром зʼявився син, копія тата.
— Як під копірку робили, – жартувала свекруха, показуючи як докази дитячі фото свого сина.
Я з чоловіком і дітьми жила в іншому місті, наша з сестрою мама мешкала в крихітній однокімнатній квартирі, часто хворіла, тож із малюком сестрі щосили допомагала свекруха.
— Сама собі заздрю, – твердила сестра, – дівчатка про свекрух чого тільки не розповідають, а моя, немов мама друга. І поради слушні, і зайвих настанов немає, і з Данилом посидіти – в радість.
А коли маленькому Даньці виповнилося півтора року, у родині сестри сталося горе: потрапив в аварію і пішов з життя її чоловік Дмитро. Ми думали, що сестру ми теж втратимо, так сильно вона переживала розлуку з коханим і єдиним чоловіком у своєму житті. Свекруха, яка втратила єдиного сина, трималася з останніх сил, щоб змусити Марію жити, займатися дитиною.
— Я буду сидіти з Данилком, – сказала вона, – а ти йди працюй, а то зійдеш з розуму.
Марійка потихеньку почала вчитися жити без Дмитра, їхній син ріс. Квартира, в якій вони жили з дитиною, належала свекрусі, вона весь час повторювала, що залишить усе єдиному онукові.
Так минуло 7 років, а потім у сестри з’явився залицяльник, колега з роботи. Потихеньку він почав проводжати сестру, допомагати їй у побуті, возити за покупками. Сергій і на мене справив найсприятливіше враження, і з Данилом зумів подружитися.
Ось тільки свекруха Марії цього не одобрила:
— Ти зрадила пам’ять свого чоловіка, – звинуватила вона сестру, – як ти могла, Дмитрик тебе так любив, а ти? Чоловʼягу завела, Данько ось-ось твого прихвосня татом називати почне. І де? У моїй власній квартирі!
Марія сказала, що зійдеться з Сергієм і вони з’їдуть на оренду, бо Сергій був приїжджим. Але й це не влаштувало матір її покійного чоловіка.
— Сама котись, хоч до чорта на роги, – сказала свекруха, – а Данила ти не отримаєш. Забула мого сина? Ну що ж. Віддай свого сина мені і йди, будуй своє життя.
Сестра ридає. Ні, вона не готова заживо себе ховати, їй тільки 33 роки, віддавати сина на виховання бабусі вона теж не хоче.
— Розумієш, – каже сестра, – мені її шкода, обірву зараз, скажу, що мій син – моя справа, так у свекрухи взагалі нікого не залишиться. Але й так жити не можна, вона почала Данька налаштовувати проти мене і Сергія.
— Ось буде у твоєї матері і ще дитинка, – каже бабуся, – і забуде про тебе, як про тата твого забула. І нікому ти потрібен не будеш, тож скажи мамі, що ти бажаєш жити з бабусею.
Сергій пропонує Марії поїхати в інше місто, але сестра проти.
— Я не можу позбавити свекруху останньої рідної людини, її онука.
Мама моя намагалася говорити зі свахою.
— Ліда, сина твого не повернеш, а донька моя жива, вона ж вдовувала 7 років, думаєш легко це? Ти вдовою залишилася, тобі було 40, а їй 25. Ну зрозумій ти, живим – про живе, ніхто не зраджує і не забуває Дмитра, але й Марії в труну не лягти.
Нічого Ліда слухати не бажає. Ось так і живемо.
Що порадите?
