— Добридень, жіночко, а чи не знаєте Ви, автобус вже пішов? -запитав чоловʼяга, який підбіг до зупинки, важко дихаючи після вимушеного марафону.
Саме чоловʼяга, якому на вигляд вже добре за п’ятдесят, у куртці та легких спортивних штанцях на кшталт домашніх, на плечі висіла пошарпана сумка. Обличчя простацьке, з вусами. Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, тому відвернулася, не відповівши.
— Жінко, Вам що, важко сказати? Автобус останній пішов чи ні? Ви ж автобус чекаєте? – мужик віддихався і кинув важку сумку на лавку поруч із Ларисою Андріївною.
— Нічого і нікого я не чекаю, – роздратовано відповіла вона. Потім подумала, що час пізній, хто знає, що це за мужик, і відповіла м’якше:
— Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, але я не звернула уваги.
— Ну все! – чоловʼяга плюхнувся на лавку так, що Лариса Андріївна злякалася, що лавка зараз розвалиться, і схопилася. – А Ви теж запізнилися? – не вгамовувався він.
От же ж причепився!
Лариса Андріївна поправила свій плащ і вирішила йти додому, бо було пізно вже.
Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось душно й самотньо, ніколи з нею такого раніше не було.
Усе життя Лариса Андріївна прожила одна і була дуже щаслива. Подруги заміж повиходили, дітьми обзавелися, а їй зовсім цього не хотілося. Як згадає – мати в селі жила, була купа дітлахів, працювала як підірвана, ще й за дітьми неабиякий догляд потрібен. Потім трьох в інтернат віддала, а Лариса – старша, в місто втекла. Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера і все життя в центральному ресторані міста відпрацювала. Спочатку вона була просто бухгалтером, потім до самої пенсії головним бухгалтером. Весілля, ювілеї, нудно не було. зарплатня гарна, їжа смачна, квартиру купила, на відпочинок їздила, та іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.
Але рік тому новий господар ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і його багато чого не влаштовує. Її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна не збиралася.
Спочатку вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують, – їй не подобається, а те, що подобається, – там потрібні молоді. Плюнула, ну й добре. Фінансова “подушка безпеки” в неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без жалю.
Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильника, їздила на екскурсії і навіть ходила в парк на заняття скандинавською ходьбою.
Але раптом їй усе це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавочку біля автобусної зупинки.
Машини їхали, гуділи, блимали, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, немов її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має абсолютно ніякого значення!
І нікому воно не потрібне, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!
І раптом цей чоловік!
— А що, Вам теж ночувати ніде, га, жінко? Я якось тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював – запізнився, але ж тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ти це… пані, сідай, не бійся, не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса салямі, а я зараз термос дістану, і ми чайку гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємося.
Мужик ні з того ні з сього перейшов на «ти» і сунув бутерброд у руку Ларисі Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, та й в обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно як! Вона давно не купувала ковбасу – на дієті сидіти намагалася, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм!
Чоловік весело засміявся.
— Ну що, смачно, га? Тримай, ось я чай налив, дивись гарячий, не обпечися. Тебе як звати?
— Лариса Андріївна, – з набитим ротом відповіла вона, і мужик радісно кивнув.
— Лариса, значить! А я – дядько Дмитро, ой, тобто просто Дмитро я, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні доба – три. І нічого, нормально, мати, щоправда, у мене хворіє, стара стала, ось на ліки їй і працюю, може поживе ще. А сім’я була, та спливла, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом – живу і живу! – він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.
— А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш я тобі на таксі дам? Мені ж дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф надто дорого. А тобі вистачить, – Дмитро дивився на неї й усміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі в неї був друг, Микола, вона була вічно голодна, а він приносив у школу бутерброди й годував її. І так само дивився, як це мужик, по-доброму, трохи глузливо, вона зараз себе раптом молодим дівчиськом відчула, немов і не було цього життя, не було ресторану, і це не її відправили на пенсію.
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм і раптом сказала, сама від себе навіть не очікувала!
— Ходімо до мене, дядьку Дмитре, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і пішли, тільки поводься скромно, а не то рука у мене важка, не дивись, що не молода!
Чоловік сторопів, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну.
— А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала?
— Нічого я не чекала, нічого мені чекати більше, ти йдеш чи ні? – Лариса Андріївна повернулася і попрямувала до будинку. Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку.
— А як же? Та незручно! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці відразу поїду. Спасибі, а то ж холодно, – Дмитро Іванович ішов за Ларисою, здивовано мотаючи головою.
Вранці Лариса прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати – Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті.
— У тебе, Лариса, бачок тече, ось полагодив, може, навіть на сніданок заробив? – він випростався і посміхнувся, а вона здивувалася. Стоїть перед нею чужий мужик у майці, волосся сиве наполовину, вологе – видно, щойно вмився. А їй радісно і тепло на душі, незрозуміло від чого.
— Ну що, йдемо снідати, дядько Дмитро, і справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш? – Лариса посміхнулася. — У мене, між іншим, пралка теж погано працює, підтікає. І ще …
Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до наступної своєї робочої зміни. Зателефонував матері, у тієї все гаразд виявилося, і залишився.
Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, доба через три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому жульєни та страви ресторанні. Дмитро цілує їй руки.
— Ларисочко, адже я зрозумів, це ти на мене чекала, я ж не випадково запізнився, ось доля! Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе одну залишити. Усе життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як же мені пощастило!
До матінки його вони часто їздять, їй хоч уже під вісімдесят, а вона ще спритна, бойова. Лариса перед нею себе зовсім дівчиськом почуває.
А за сина як рада Марія Пилипівна. Нарешті і в її Дмитрика є щастя, та є заради кого жити.
