Нещодавно одна приятелька надіслала мені фотографію своєї вечері. На красивій скатертині стояла розкішна тарілка з вишукано приготованим м’ясом. Поруч лежали столові прибори, у вазі стояли свіжі квіти, а в келиху – прохолодне вино.
— Гей, ти точно вечеряєш одна? – написала я їй, додавши підморгуючий смайлик.
Вона здивувалася. Якщо є можливість, чому б не побалувати себе смачною вечерею? Адже вона собі не чужа.
Згадалося, як одного разу я побачила рекламу фільму, на який дуже захотілося піти. А ось чоловік іти ніяк не хотів, я пішла одна. Це був денний сеанс, тому людей у кінозалі було небагато. Але з їхньої реакції було видно, що фільм їм не подобається. У режисера було дуже специфічне почуття гумору. Спочатку люди почали шепотітися, а потім іти, але мені було все одно. Я раптом зловила себе на думці, що сиджу в абсолютно порожньому залі, одна. Що я регочу в голос, покрикую від сміху, насолоджуюся моментом. І мені та-а-ак добре…!
А ось ще що згадала. Я знала одну дівчину, у якої були проблеми з обличчям. Не хочу вдаватися в подробиці, але це настільки впадало в очі, що в дівчини не було хлопця. І друзів у неї теж не було. І ось вона сиділа вечорами одна після роботи і з сумом зітхала про нездійсненне. Мріяла про подорож у теплій дружній компанії. Але ж на це потрібні гроші, для цього потрібна компанія… А в дівчини тільки її косметичний дефект і п’ять тисяч “зайвих” гривнів.
Дівчина спочатку посумувала, а потім плюнула на все і вирішила рвонути в дешевий автобусний тур у сусіднє місто. І їй це дуже сподобалося. Потім вона цілеспрямовано зібрала грошей і поїхала ще і ще. Поступово з нею здружилися кілька людей – фанатів таких поїздок. Тепер вони – справжня команда.
Зараз вона стала досвідченою мандрівницею. Востаннє я бачила в соціальній мережі, як вона розповідала щось натхненно, а навколо неї зібрався гурток зі слухачів. Вони дивилися на неї із захопленням, не звертаючи уваги на її недолік.
Мені здається, головна проблема самотності не в тому, що поруч немає когось. А в тому, що простір навколо себе, що фізичний, що емоційний, треба вміти наповнювати. Наповнювати не смутком, щербатими чашками, вимушеним домосідством, несмачною їжею наскоком, нецікавими передачами, непотрібними розмовами, а наповнювати тим, що тобі смачно, приємно, смішно, радісно й цікаво. А якщо цього немає під рукою, значить, це треба шукати.
Шукати, чим наповнити свій простір – це, до речі, теж навичка, якої сучасних дітей не вчать. Не встигнуть вони вирости з пелюшок, як їх починають розважати примусово, забивають щогодини гуртками, “розвивалками” або, якщо батьки ледачі й інертні, інтернетом. Сучасна дитина, у якої батьки забрали кожну крихту вільного часу, підмінивши його амбіціями батьків, часто не знає, що у звичайній кімнаті 12 квадратних метрів можуть уміщатися десятки просторів і світів.
Нещодавно ми з мамою розбирали скриню зі старими речами, і я виявила там штори. Це були найбанальніші радянські штори, з якимись огидними флоксами. Я дуже здивувалася, бо все дитинство була впевнена, що візерунок на шторах зображує чарівний парк і любляче сімейство кенгуру. Щовечора я придумувала собі про них казку на ніч, ми стільки пережили разом, і ось на-тебе, виявляється, що вони – всього лише флокси.
І знаєте, ще що? Хороший наповнювач власного життя прекрасний не тільки тим, що він може самостійно наповнити свою квартиру смачною вечерею, своє життя – радістю, а свою голову – цікавими сюжетами, надіями й передчуттям.
Хорошому наповнювачу власного життя є що привнести і в чуже життя, якщо поруч з’являється близька людина. І немає потреби відчайдушно хапатися за штани (спідниці) різноманітних “не тих” і терпіти їхні неподобства, викрутаси й аб’юз, аби, не дай боже, не лишитися на задушливій, нудній самоті…
