— Звідки вона тут взялася? Може сусідам залишили?
— А тоді навіщо тут кинули? Чому додому не занесли? Так-а-аа, завдання з зірочкою, – сказав свій улюблений вислів Михайло Петрович, потираючи підборіддя. Його дружина Любов Іванівна навіть одягла окуляри, щоб розгледіти лісову красуню, що була зв’язана, перехоплена тонкою мотузкою, щоб не «розкрилися» до певного часу її пахучі, колючі гілки.
— Може все-таки нам? – обережно запитала дружина.
— Та ну, Любо, хто б нам її приніс? Якщо тільки твій таємний шанувальник, – Михайло Петрович вирішив пожартувати.
— Перестань, не до жартів, ялинка ж якраз біля наших дверей стоїть. Може, хто приходив, удома нас не застав, от і залишив.
— А ми просили? Ні, не просили. Та й нікому ялинку нам нести. До того ж котрий рік штучну ставимо. Ні, Люба, це точно не наша. Але от питання: чия?
— Треба в сусідів запитати, – запропонувала дружина.
Одразу зателефонували в усі квартири на майданчику. У Зінченків ялинка вже стояла, діти з вереском бігали навколо неї. У старенької Ніни Георгіївни стояла маленька, майже крихітна, а щодо великої, два з гаком метри заввишки, вона нічого не знала.
Піднялися поверхом вище, потім ще на поверх, спустилися вниз, і так до самого першого поверху. Весь під’їзд відмовився від ялинки.
— Які все-таки в нашому під’їзді люди совісні, усі чесно зізналися, що ялинка їм не належить. – Зробив висновок Михайло Петрович. Знаєш, Люба, а нехай вона стоїть біля нашої квартири. Той, хто її тут залишив, той її й забере.
— Так через два дні новий рік!
— Ну і що? Принаймні, хоча б доба ще в запасі, щоб ялинку забрати і прикрасити.
Через добу ялинка, як і раніше, стояла в кутку майданчика на тому самому місці.
— Михайле, ну шкода мені її, така гарна, справжня, засохне вона тут… а раптом хтось під’їздом помилився, а хтось, може, шукає… давай у сусідні під’їзди сходимо, запитаємо, треба ж з’ясувати.
— Ну, ти, Любо, прямо детектив новорічний, – Михайло Петрович подав дружині тепле пальто, сам одягнув пуховик і відчинив двері.
— Ялинку хоч візьми, щоб люди відразу бачили, – попросила дружина.
— От же на старості років, як Дід Мороз, із ялинкою ношуся, – бурчав Михайло, підхопивши деревце.
— Вибачте, ми з третього під’їзду, виявили біля дверей ялинку, а ми не просили і не замовляли, у нас уже стоїть ялинка… ви подивіться, може це вам принесли, та під’їздом помилилися.
Багатодітна мама замахала руками: – Що ви! У нас он під саму стелю ялинка, вже нарядили, другу не треба.
— Ой, а ми взагалі не ставимо, тільки трохи прикрас вішаємо, щоб кіт не дістав. У нас котик, він цю ялинку в перший же вечір звалить, – зі сміхом відповіли на п’ятому поверсі подружня пара середніх років.
— Так-так, це дуже цікаво, – відповіла дівчина з п’ятого під’їзду, поправивши окуляри. – Не чула, щоб ялинку підкидали. Ви точно впевнені, що це не ваша?
— Точно! У нас уже є, вже вбрана. Якщо у вас немає, то ми вам подаруємо.
Дівчина зітхнула. – Ялинка гарна. Але в мене вже є. До речі, теж штучна. Єдине, чим можу допомогти – опитати інших сусідів. – Вона простягнула руку і представилася: – Валерія. Можна просто Лера.
— Лерочка, дякую, дізнайся, раптом хто ялинку загубив. Шкода, якщо нікому не потрібна.
— Я оголошення на під’їздах розклею.
Минула ще доба. Оголошення результатів не дало.
Тридцять першого Любов Іванівна поралася на кухні, Михайло Іванович зібрався в гараж, де стояли банки з огірочками й помідорами. Дружина подивилася у вікно, погляд зупинився на п’ятачку в центрі двору. Згадала, як вирішували, що з ним робити: пісочницю поставити чи клумбу розбити. Але так і залишилося те місце пустувати.
— Михайле, може нам цю ялинку у дворі поставити? – Невпевнено запитала вона. – Усе одно ніхто вже не прийде по неї, за кілька годин новий рік.
Михайло підійшов до вікна. – А що, підставка в мене в гаражі десь є, металева. Якщо знайду, то поставимо. А поки розв’яжу ялинку, нехай гілки розправить.
***
— Хто б знав, що іграшок мало буде. Усе, що було вдома, усе пішло, – Любов Іванівна з жалем дивилася на лісову красуню.
— Ось це ви чудово придумали, – ще здалеку вигукнула Лера, – я спершу не впізнала вас, думаю, хто там із ялинкою возиться.
— Та ось, застосування їй знайшли, – Михайло Петрович вказав на встановлену ялинку. – Тільки іграшок не вистачає.
— Іграшок? Зараз перевірю, що там у мене залишилося. Я миттю!
Слідом вийшли діти сусідів Зінченків і принесли свої іграшки. Стару гірлянду з картонних картинок винесла Ніна Георгіївна. Вийшли сусіди, у яких був кіт, і внесли свій вклад в прикрасу.
Незабаром зібралося з десяток людей. Хтось потиснув Михайлу руку, хтось дякував Любові Іванівні.
— Та це випадково вийшло, ялинка ж не наша, досі не знаємо, чия.
Але для сусідів, які очікують настання Нового року, це було вже не важливо. Усі вітали, і, здавалося, стали якось ближчими одне до одного.
— Не дзвонила? – Запитав Михайло Петрович.
— Ні, – із сумом у голосі відповіла Любов Іванівна. – Я вже й сама набирала, не відповіла.
— Добре! Ось це подарунок усьому нашому будинку! – Активна Лера схвально оглядала ялинку.
— Ой, хтось дзвонить, – Любов Іванівна дістала телефон. – Вибач, Лерочка, відповісти треба… – Вони відійшли з Михайлом убік.
— Ганнуся, здрастуй, мила! – Крізь шум крикнула Любов Іванівна. – Так-так, ми вдома, чекаємо твого дзвінка. І тато поруч. Що кажеш? – Виступи були? – А-а-а, зрозуміло, ти ж хореограф, у тебе танцювальний колектив, перед святом ніколи було. Ну як твоє здоров’я? Ну, слава Богу. І в нас усе добре. Ялинку? Яку ялинку? – Обличчя Любові Іванівни змінилося.
— Дай, я поговорю, – Михайло хотів забрати телефон.
— Тут тато трубку вириває.
— Алло, Анюто, про яку ялинку говориш? – Він притиснув телефон до вуха, намагаючись не пропустити жодного слова. – Оце так! А ми й не знали. Так це ти нам ялинку прислала? А-а-а, зрозумів, замовила ялинку і нам її доставили. Ні-ні, просто залишили біля дверей без записки, ми не могли зрозуміти, звідки ялинка. Зараз трубку Любі передам.
— Та все добре, уже вбрали. – Люба розплакалася. – Яка ти розумниця, пам’ятаєш, виявляється, як тато в дитинстві завжди приносив додому велику ялинку… як же рада, що ти пам’ятаєш. Зрозуміла-зрозуміла, ти вирішила нам сюрприз зробити: ялинку замовила. Дякую, люба. Скажи, як там мама? Ну й добре. Ой, Ганнусю, з наступаючим тебе! Будь здорова! І приїжджай до нас! Ага, і ми теж. І не забувай, ми з татом хочемо, щоб ти була щаслива! Та що ти?! Ой, як я рада! До побачення, люба! Чекаємо на тебе! Приїжджай, як зможеш.
Розмова вже була закінчена, а вона все дивилася на телефон, перебуваючи в якомусь тумані від бажаного дзвінка.
Багато років тому вони з Михайлом удочерили дівчинку. Любили як рідну, водили на гуртки, лікували, коли хворіла, сиділи по черзі на репетиціях, щоб привезти додому з танцювальної студії. А коли Ані виповнилося вісімнадцять, вона загорілася ідеєю, знайти рідну маму: «Мені цікаво дізнатися, яка вона».
І Люба з Михайлом пішли доньці назустріч, допомогли розшукати матір. Аня побачила молоду жінку з розкішним довгим рудим волоссям, з яскравою косметикою, модно вдягнену… вона щиро повірила, що обставини, які склалися, змусили її відмовитися від дитини… серце дівчини мимоволі потягнулося до неї. Люба і Михайло були набагато старші за цю жінку, Аню вони удочерили, коли обом було вже під сорок.
«Я тільки з’їжджу в гості до мами і повернуся», – обіцяла Аня.
І вона повернулася. Але тільки для того, щоб забрати необхідні речі. «Я буду приїжджати». Але минуло десять років, а вона так і не змогла подолати пʼятсот кілометрів. Вона й не дзвонила перший час. І лише пізніше стала дзвонити. А останні два роки дзвонила часто, і знову звала їх мамою і татом, ділилася своїми успіхами.
А вони чекали. Щодня чекали, заглушивши в собі почуття образи й ревнощів. Тому що любили її. Аня – їхня єдина дитина.
І ця ялинка, яку недбайливий кур’єр не підписав, кому призначена (бувають і такі помилки), засвітилася по-особливому. Значить пам’ятає Аня їхні новорічні свята, пам’ятає хороше, і від цього тепло на душі в будь-який мороз.
— Ну що, наша детективна історія так і залишилася нерозкритою, – Лера знову підійшла до Люби та Михайла.
Прийомні батьки Ані переглянулися й одразу зрозуміли одне одного: не будуть вони розкривати таємницю появи ялинки. Тому що це їхня таємниця, їхнє життя, їхня доля.
— А це вже неважливо, – розсміялася Любов Іванівна. – Головне – люди радіють, сусіди вийшли на вулицю. Значить, буде свято як і раніше!
