З Михайлом ми разом уже сім років. Він старший за мене на сімнадцять років, і за цей час я звикла до його серйозності, мудрості та певної стриманості.
Мишко – директор фірми, і щороку на день народження компанії вони всією командою виїжджають на корпоратив десь у лісову зону, не дуже далеко від Києва. Зазвичай це будинок відпочинку, де є боулінг, басейн, і різні розваги. Триває це два дні та дві ночі.
Першого року, коли ми тільки одружилися, я запитала Михайла, чи можу поїхати з ним на цей корпоратив. Він лише посміхнувся й відповів:
– Оксано, це не прийнято. Дружини на такі заходи не їздять, тільки звичайні співробітники.
Я тоді нічого не запідозрила. Наступного року ситуація повторилася. Ми вже чекали на нашу дитину, але Михайло знову сказав, що це не місце для сімейних пар.
Я прийняла це як належне, хоча в душі було трохи неспокійно. Коли з’явилася наша донечка, з’явилася можливість залишати її з бабусею і дідусем на ці два дні, але навіть тоді Михайло сказав, що це буде незручно.
Минув час, і я випадково познайомилася з дружиною його компаньйона, Лесею. Якось під час розмови вона каже:
– Ой, Оксано, я вже стільки наїздилася на ці їхні корпоративи, аж набридло! Як би не кохала Михайла, але ці поїздки – справжня мука.
Я спочатку подумала, що вона жартує, але виявилося, що ні. Леся їздить з чоловіком щороку, і не тільки вона, а й інші дружини співробітників.
Я була шокована. Виявилося, що всі ці роки Михайло просто не хотів брати мене з собою. Що це було? Жадібність до свободи чи щось більше?
А потім з’ясувалося ще дещо. У його компанії працює жінка, яка колись, задовго до нашого знайомства, була його коханкою.
І вона також їздить на всі ці корпоративи. Мене охопили сумніви, хоча я розуміла, що Михайло любить мене, і ми з ним щасливі. Але щось не давало спокою.
І от через п’ять років, коли я вже не просила, не наполягала, Михайло сам запропонував узяти мене на корпоратив. Я погодилася, хоча в душі було неспокійно.
Коли ми приїхали, я побачила її – ту саму жінку. Вона була там, і її поведінка мене збентежила.
Вона нервувала, уникала зустрічей зі мною, наче щось приховувала. Це було дивно і незрозуміло.
Після того вечора я не могла заспокоїтися. Постійно думала: а що, якщо всі ці роки між ними щось було?
Може, на тих корпоративах вони продовжували свої старі стосунки? Може, тому вона так нервувала, що цього разу я була поруч? Я намагалася говорити про це з Михайлом, але він лише відмахнувся:
– Оксано, це все твої вигадки. Нічого там не було і немає.
Але в серці залишився сумнів. Якби ж то можна було все забути, викинути ці думки з голови, але вони вперто повертаються. І я не знаю, що робити з цим почуттям недовіри, що поселилося в мені.
