Читаю історії тут та захотілося розповісти свою. Точніше, не мою, а життєву історію своєї знайомої. Все почалося в 1988 році. Я закінчив інститут і потрапив на роботу на АЕС в невелике містечко біля неї.
У компанії познайомився із дівчиною Надею. Вона така українка надзвичайної краси. Ми з нею зблизилися, не у фізичному плані (хоча я був не проти). У неї було правило – до шлюбу ніякої близькості. Вона казала: «Я подарую себе тільки чоловікові».
У нас склалися довірчі стосунки, і ми з нею сперечалися. Я їй казав: «Ти дуже гарна жінка, за тобою чоловіки вишикувалися в чергу. Коли ти одружишся зі своїм єдиним, черга нікуди не подінеться, а тобі завжди буде цікаво, а як з іншим? І що краще близькість до шлюбу чи зрада після?».
Вона завжди відповідала: «Вийду заміж, а там побачимо». Потім я поїхав до свого міста. Ми зустрілися випадково, майже через 30 років. Я її одразу впізнав. Таку жінку неможливо не впізнати.
А вона мене спочатку не впізнала. Зайшли до кав’ярні. Розговорилися. У кого як життя склалося. Згадали колишню суперечку.
Вона вдруге одружена. Першого чоловіка дуже любила. Розійшлися через постійні ревнощі чоловіка та її зради. І вона сказала, що я мав рацію – їй завжди було цікаво порівняти і в результаті вона не стрималася.
Зараз одружена вдруге. Доросла дочка та чоловік, який п’є. Жах у тому, що вона — жінка надзвичайної краси, яка має купатися у коханні, але при цьому дуже й дуже самотня.
Краса — це важливо, але її наявності явно недостатньо. Каже, що щастя їй це не принесло.
