Нова класна керівничка їхньої Аріни одразу не припала до душі Федору та Мілі. І байдуже, що сама дівчинка захоплено щебетала, як усі в класі люблять Інну Володимирівну. Чим там захоплюватися?
По-перше, вік — жінці було добряче за п’ятдесят. Усі ж знають: у такі роки вчителі вже вигоряють, стають байдужими, а діти їх лише дратують.
Та й яка прірва у світогляді! За віком ця вчителька ближча до бабусь, аніж до батьків учнів. Інше покоління, інші цінності. Як вона взагалі може розуміти сучасних дітей? Чого свічка може навчити електричну лампочку?
Ні, серйозно, іноді доходило до смішного. Вчителька вимагала, щоб діти в навчальному чаті обов’язково віталися, і лише після цього ставили свої запитання. Віталися!
Ну ясно ж, що людина геть не розуміється на цифровому етикеті. Усі ці молодіжні скорочення типу «спс» (спасибі), «зрз» (зараз) чи «бдлск» (будь ласка) вона сприймала як неповагу.
Хоча насправді це просто економія часу! Але ж ні, вона цього не розуміла.
Федір і Міла щиро не збагнули цих застарілих формул: «Доброго дня». Навіщо? Це ж не офіційний документ, а просто шкільний чат у Вайбері! А ще оце її «Скажіть, будь ласка». Так-так!
Інна Володимирівна повчала дітей, що саме так треба звертатися до вчителя. Жах якийсь. Поки привітаєшся, поки всі ці розшаркування зробиш — уже й забудеш, про що хотів спитати.
Вона, до речі, і на батьківських зборах спробувала натякнути: мовляв, шановні батьки, мені було б дуже приємно, якби ви не забували зі мною вітатися в месенджерах, бо я ж завжди з вами вітаюся.
Ще б пак вона не віталася! Їй же за це гроші платять! Вона на роботі, а батькам нащо свій дорогоцінний час витрачати на всі ці «добрий день» і «дякую»?
Одне слово, приводів для обурення у Федора з Мілою більшало щодня. Вони вже навіть у батьківському чаті (тому, що без вчительки) обережно закидали вудочку: чи всіх влаштовує Інна Володимирівна?
Може, час іти до директорки й просити для п’ятого класу когось більш адекватного?
На їхній превеликий подив, решта батьків вважала, що їм неабияк пощастило. Мовляв, класна чудово розуміє дітей, завжди на їхньому боці, не боїться сперечатися з іншими вчителями, якщо дитина має рацію.
А ще за короткий час — лише за першу чверть — вона зуміла підібрати «ключик» чи не до кожного учня, розпитати про їхні захоплення, радощі й печалі. І діти до неї тягнуться!
Розповідають про свої тренування, змагання, пройдені рівні в іграх, а Інна Володимирівна завжди знайде хвилинку, щоб уважно вислухати, привітати з перемогою або втішити після програшу.
Та що й казати: вона навіть позашкільні заходи — походи в музеї, театри, на екскурсії — спочатку обговорює з учнями, щоб не тягнути їх туди, де їм буде відверто нудно. Хіба це погано?
Федір і Міла тимчасово притихли: йти проти всього класу було б помилкою. Ну що поробиш?
Не всі ж так добре розбираються в людях, як вони.
Нічого-нічого. Скоро всі побачать справжнє обличчя цієї вчительки. От тоді й можна буде писати колективну скаргу директорці.
Проте вже за тиждень після осінніх канікул стався випадок, який настільки обурив батьків Аріни, що вони вирішили: час іти на відкритий конфлікт.
Навіть якщо доведеться робити це самим. Бо терпіти таке неподобство неможливо!
…Аріну запросили на день народження. Її подружка з музичної школи, дівчинка з дуже заможної родини, збирала гостей у своєму заміському будинку.
Планувалася грандіозна програма: аніматори, квест і навіть фаєр-шоу. Звісно ж, гостей покликали раніше — на дванадцяту дня.
Аріна одразу заявила: ТАКЕ вона пропускати не збирається. Батьки без вагань погодилися.
Тим більше, що того дня в школі намічався якийсь черговий нудний захід — концерт до річниці визволення міста, де Аріна мала читати пафосний вірш.
— Напишеш у чаті, що ми записані до лікаря, — повчала Міла доньку, паралельно тицяючи в екран смартфона, щоб оформити пропуск уроків в електронному щоденнику.
— Зараз я тобі ще й записку від руки напишу, про всяк випадок.
— А якщо не відпустить? — завагалася дівчинка.
— Хай тільки спробує! Не має права!
Міла мала рацію. Після недовгої нотації («Аріно, ти могла б попередити заздалегідь, так не робиться. Ти підводиш увесь клас, ніхто за пів дня твій вірш не вивчить, нам доведеться все міняти в останню мить»), Інна Володимирівна дівчинку, звісно ж, відпустила.
День народження в елітному котеджному містечку пройшов на ура, про що Аріна наступного ж дня хвалькувато розповіла однокласникам.
А класна якимось незбагненним чином про це дізналася.
Зачинившись із Аріною в порожньому кабінеті на великій перерві, вона так суворо відчитала дівчинку, що та розревілася. І одразу ж написала мамі.
Міла в супроводі Федора примчала до школи наступного ж ранку.
— Що ви собі дозволяєте?! — накинулася вона на вчительку прямо в коридорі, не добираючи слів. — Ви взагалі хто? Вчителька літератури? От і вчіть своїх книжок!
— Ви не маєте права так принижувати дитину! — підхопив Федір, насупивши брови.
— І взагалі не маєте права влазити в такі речі! Дитину виховують батьки! Ми — законні представники, а не ви! Що там у вас за програмою? «Садок вишневий коло хати»?
От і вчіть із дітьми віршики, а у виховний процес не лізьте! Вам не за це держава гроші платить!
На їхнє превелике здивування, Інна Володимирівна не стала сперечатися чи виправдовуватися.
Вона лише спокійно подивилася на розлючених батьків і тихо відповіла:
— Пробачте. Я вас почула. Візьму до відома. Більше такого не повториться.
…Наближався Новий рік, а з ним — і найочікуваніше шкільне свято. Його чекали всі: від першачків до старшокласників.
І не лише через особливу, магічну атмосферу, і не тому, що тут не було жодного офіціозу та пафосу — тільки бажання відірватися й повеселитися.
Діти чекали цього концерту, бо за багаторічною шкільною традицією вчителі дозволяли учням самим вирішувати, які номери ставити. Голос дорослих був лише дорадчим.
І діти викладалися на всі сто: сценарії писалися й вивчалися без примусу, музичні номери репетирували щоперерви, організатора свята ледь не розривали на частини — всім хотілося блиснути на сцені.
— Я буду співати соло! — радісно сповістила Аріна батьків за тиждень до свята. — Мені сказали, що в мене виходить найкраще за всіх. Я ж у «музикалку» ходжу! Коротше, мені потрібна найкрасивіша сукня!
Міла, звісно, поохкала — на новорічні свята вони планували поїхати в Карпати, а це задоволення не з дешевих.
Але гроші на таку важливу подію знайшла.
І от, буквально за день до концерту, коли сукня вже висіла в шафі, а щасливі батьки відпросилися з роботи, щоб прийти на бенефіс доньки, Аріна повернулася зі школи в сльозах.
— Вони сказали, що вирішили переробити наш номер! — ридала дівчинка. — Я тепер взагалі не беру участі! В останню мить усе скасували! Сказали, що пісні взагалі не буде! Ну чому так?!
— А класна що каже? — обурилася Міла.
— А що класна? Каже, що діти самі так вирішили, а їй байдуже, головне, щоб від класу був хоч якийсь номер.
— Що ви собі дозволяєте?! — розлючений Федір миттю набрав номер Інни Володимирівни.
— Чому діти роблять, що їм заманеться?! Чому ви не здатні пояснити їм, що так не робиться? Дитина налаштувалася, ми купили дорогущу сукню, з роботи відпросилися, а ви в останній момент усе скасовуєте?!
Що значить — «діти вирішили»? А ви там на що?! Де ваша виховна функція?!
— А я не вихователька, — спокійно, з ледь помітною іронією в голосі відповіла Інна Володимирівна.
— Мені за це гроші не платять. Моє завдання — забезпечити номер від класу. Ну, ще можу вірші з дітьми вивчити. Про «садок вишневий». А виховувати дітей повинні батьки. Хіба не так ви мені пояснювали?
***
Цю показову життєву історію розповіла нам одна з наших читачок, яка працює в школі. Іноді ми, батьки, так завзято відстоюємо власні кордони та «права», що забуваємо: повага та виховання — це вулиця з двостороннім рухом.
Чи не траплялося вам бачити, як люди стають заручниками власних же переконань?
