Дзвінок домофона в понеділок зранку трохи здивував. Підняв слухавку:
— Хто там?
— Відчиняй, імениннику! Це з заводського профкому.
Я мимоволі усміхнувся і натиснув кнопку. У суботу мені виповнилося сімдесят. Діти та онуки приходили, гарно відсвяткували, і я вже приготувався повертатися до своєї звичної самотності.
А тут про мене згадали на заводі, де я відпрацював сорок п’ять років — сорок до пенсії і п’ять після.
На порозі стояв сам голова профкому, Михайло Олексійович. Міцно потис руку:
— З ювілеєм, Іване Омеляновичу!
— Проходь, проходь, Михайле! Радий, що не забули!
Ми сіли за стіл. Гість одразу попередив:
— Тільки по одній, Іване. Ти людина вільна, а я на роботі, мені ще до пенсії два роки.
Ми перехилили по чарці, закусили, і голова профкому з усмішкою запитав:
— Ну, як життя? Як здоров’я?
— Здоров’я для моїх років цілком терпиме. Поболює, звісно, то тут, то там, але що вдієш — вік. Одиноко тільки, сам знаєш, уже десять років, як удівець. Раніше хоч внуки забігали, а зараз повиростали: найменшому чотирнадцять, старшій — двадцять три, інститут закінчує, заміж збирається. Рідко бачимося, от і нудьгую.
— Значить, я з подарунком влучив у саму ціль, — підморгнув він.
— З яким подарунком?
— Ось тримай, — він поклав на стіл яскравий листок. — Путівка в санаторій на два тижні. Підлікуєшся, відпочинеш. Там зараз усе по-сучасному, рівень високий!
Так я й опинився в санаторії. Початок грудня, самі розумієте — треба ж заповнити місця взимку, от і відправляють нас, пенсіонерів. Жінок більше, ніж чоловіків, всі симпатичні, доглянуті.
Для мене тепер усі жінки молоді, а симпатичні — бо незаміжні. Хоча, як я думав, на жінки мені вже дивитися пізно, але ж чомусь дивиться!
Все дуже пристойно: двомісні номери, п’ятиразове харчування, навіть кефір на ніч дають. Сусід мій, Станіслав Романович, на шість років молодший за мене.
Поговорити можна, от тільки він вічно на свої болячки скаржиться та про театр розповідає, де колись грав.
Я в театрі не тямлю, тож тільки киваю головою.
У перший день усе здавалося хаотичним, а з другого — пішло за суворим розкладом. Збудили, тиск поміряли — і на ранкову гімнастику.
Там якраз цікавіше: чоловіків семеро, а жінок тринадцять. Я з подивом ловив на собі жіночі погляди, відповідав на усмішки. Самотнім людям так хочеться бодай краплину уваги!
Одна жінка мені навіть сподобалася, хоч вона років на п’ятнадцять молодша.
Після процедур — у басейн. Я в юності плавав чудово, навіть у змаганнях брав участь, хоч пів століття вже й не пірнав.
Але ж як не показати себе перед жінками! Хоча в голові промайнула думка: «Мені вже сімдесят. Є така чоловіча приказка: у шістдесят думаєш — “чи зможу?”, а в сімдесят — “а раптом вийде?”».
Красиво стрибнув у воду і поплив. Приємно розсікати хвилі, коли надворі грудень, а ти — наче влітку.
Санаторій якось одразу припав до душі, я навіть забув, що старий. Апетит з’явився, а під час «тихої години» спав як убитий, навіть бурчання сусіда не чути було.
Після полудня ми пішли на прогулянку. Навколо сосни, ялини, свіже хвойне повітря — краса! Назустріч та сама жінка, що мені припала до серця, з подругою.
Наші погляди зустрілися. Вона усміхнулася, а потім демонстративно відвернулася. І що на мене найшло?
Нахилився, скатав сніжку та й жбурнув у неї.
— Іване, ти що? — здивувався мій сусід Станіслав.
— Станіславе, ти щось там про театр казав?
— Ти, здається, випадково в жінку поцілив. Вони обурюються.
— Сильно? — не озираючись, спитав я.
— Та ні. Здається, навіть усміхаються. Пішли.
Увечері на дошці оголошень з’явилася звістка про танці. А в мене раптом… поперек «прострілило». Ну, звісно: «Менше в басейні з себе супермена вдавай!». Яке вже там танцювати? Посміявся сам із себе.
Вночі снилася та жінка. Прокинувся вдосвіта і не заснув: «Їй років п’ятдесят, а мені сімдесят. Про що я думаю? Поплавав — і спину прихопило. Все, ніякого басейну, буду біля батареї грітися».
Сказано — зроблено.
Наступного дня, коли всі полізли у воду, я сів на лавочку біля гарячої батареї. Сиджу, спостерігаю. Аж бачу — та сама жінка плаває по-собачому, і раптом… пішла на дно!
За секунду я був біля неї. Підхопив, виніс. Вона в моїх руках, маленька, легка. Води мені по шию, стоїмо, я тримаю її за талію, а навколо — тиша, тільки плескіт води. Інструктор оговтався:
— Що трапилося?
Навколо — сміх, усі витріщилися. Я виніс її, допоміг вибратися.
Вона всміхнулася — і в інструктора теж усмішка на обличчі заграла.
В обід я все шукав її очима, аж поки не зустрівся з нею поглядами. Обидва стали їсти спокійно, ніби нічого й не було.
— Стасе, ти як щодо познайомитися з жінками? — спитав я друга.
— Не проти. Але нам з тобою по скільки років?
— Я ж не одружуватися їх кличу. Пішли!
Ми підійшли до них, коли вони виходили з їдальні.
— Наталія, можна просто Наталка, — представилася вона.
— Іван, — відповів я.
— Оля, — поспішно додала її подруга.
— Станіслав, — нарешті озвався сусід.
— І куди ми зараз? — усміхнулася Наталя.
— Зараз на тиху годину, — я вже відчув себе ватажком. — А після — запрошуємо в зимовий ліс, а потім на дискотеку.
— Очікувано! — розсміялися жінки.
У лісі Стас читав вірші, Ольга слухала його, роззявивши рота. Ми з Наталею відійшли далі, я її обійняв і поцілував.
— Молодий чоловіче, а ви не поспішаєте? — запитала вона, коли поцілунок закінчився.
— Поспішаю, — відповів я. — Бо вже давно не молодий. А ти ще встигнеш свого щастя знайти.
— За ці два тижні ти й сам не постарієш, — тихо відповіла вона.
Дискотека тривала до десятої. Танці, романтика, але хотілося чогось більшого.
— І які у нас плани на вечір? — прямо запитала Наталя.
— Розходимося по номерах, — відрізав я, хоч серце вистрибувало. — Ти натякаєш своїй подрузі про подальші плани, а я — своєму другу.
— Ми з тобою однаково думаємо? — уточнила вона.
— Так. Зустрічаємося у вас.
Сусід повернувся пізно.
— Ти де був? — суворо спитав я.
— Та то… ми з Олею…
— Стасе, слухай сюди. Ми люди дорослі. Зараз ти голишся, і ми йдемо в гості.
— На ніч? — він побачив мою усмішку і все зрозумів. — Зрозумів.
Минули два тижні. Весь цей час я намагався бути бадьорим, ніжним, впевненим. Але глибоко в душі оселився смуток.
«Їй п’ятдесят три, вона ще працюватиме, а мені буде сімдесят сім, якщо доживу. Хіба я маю право прив’язувати її до себе? Це було просто чудове санаторне пригода, Іване. Не смій бути егоїстом».
В останню ніч ми довго говорили.
— Наталочко, я старший на сімнадцять років. Коли ти вийдеш на пенсію, я, швидше за все, буду лежачим старим.
Ти хочеш такого життя? Давай залишимося друзями. Дзвонитимемо один одному, ходитимемо в гості без зобов’язань. Ти ще знайдеш своє справжнє щастя.
— Іване, я в тебе закохалася, як дівчинка. Уявляла наше спільне життя… Не таке похмуре, як ти малюєш.
— Наталю, я теж закохався, як хлопчисько. Але я хочу, щоб ти була щаслива. Не ображайся на старого!
Ми ще понад рік зідзвонювалися, інколи бачилися. А потім Наталя подзвонила і повідомила, що виходить заміж за ровесника. Я щиро порадів за неї.
А незабаром у мене народився правнук — життя продовжується, і в цьому його найбільша радість.
***
Цю історію нам надіслав наш дорогий читач Іван К., а ми лише делікатно підготували її до публікації. Іноді доля дарує нам миті справжнього щастя, щоб ми навчилися цінувати тепло рідної душі, навіть якщо ці стосунки — лише яскравий спалах.
А чи вірите ви, що кохання може прийти до нас у будь-якому віці, навіть тоді, коли ми вже не чекаємо змін?
Ранок тільки-тільки розвиднявся над селом. На ґанку ще лежала роса, а від річки тягнуло таким…
— Оце так співчуваю! — Так, слів пристойних просто не підібрати... — А все тому,…
— П’ять років минуло, Наталко, — гірко всміхаюся я. — П’ять довгих років з того…
— Ви б бачили ті закочені до неба очі й чули те театральне, трагічне зітхання!…
— Послухати мою свекруху, то виходить, що нашу Риту ледь не звабили силоміць, ще й…
Я стояла в дверях спальні, дивилася на свого чоловіка, і серце болісно стискалося від жалю.…