Не знаю, що зі мною буде, коли я залишусь зовсім одна, у родичів та друзів свої сім’ї та проблеми, усі живуть своїм життям,  і ніхто нікому не потрібний, та я й не ходжу нікуди, адже скрізь усі по парах, а я завжди одна

Мені вже 48 років. У мене зовсім не склалася доля, нема ні чоловіка, ні дітей. Я не створила своєї сім’ї і в мене немає навіть коханця. Не те, щоб у мене свого часу не було чоолвіків, просто ніхто не подобався так, щоб вийти за нього заміж.

Та й, якщо чесно, ніхто й не кликав. Хотілося почуттів, а їх не було. Взяти дитину з дитбудинку – це не про мене. Мені потрібна тільки моя рідна дитина, але вік уже не дозволяє. Ще хотілося народжувати у повній сім’ї, якій так і не судилося з’явитися.

До того ж, я інвалід 2-ї групи. Зараз не працюю. Здоров’я теж стає гіршим. Живу з мамою. Вона також інвалід. Отак разом і живемо. Я її дуже люблю. Вона моя єдина рідна людина. Вона зараз хворіє, і я дуже переживаю за неї. Молюся про її здоров’я та довголіття.

Не знаю, що зі мною буде, коли я залишусь зовсім одна. У родичів та друзів свої сім’ї та проблеми. Усі живуть своїм життям,  і ніхто нікому не потрібний. Та я й не ходжу нікуди, адже скрізь усі по парах, а я завжди одна. Хто так само самотній, напишіть мені, як ся маєте. Я вже ні на що не сподіваюся і нічого не чекаю.