– Зовсім наш дід старий став, сам уже не справляється…– сказав якось Віктор дружині. – Доведеться забирати його до нас.
– Куди до нас діда? У нас у самих тісно, не провернутися! – невдоволено сказала Наталя.
– Не потрібно перебільшувати! У нас майже завжди пустує кімната для гостей. – Сказав Віктор. – Одна спальня наша, одна доньки, одна все одно пустує.
– Нічого вона не пустує! По-перше, ми там всі разом збираємося, телевізор дивимося, а по-друге, гості приїдуть, куди їх? До себе в спальню? – продовжувала заперечувати дружина. – Або мої батьки чи брати-сестри?
– Люба, ну що поробиш, не залишати ж безпорадного старого сам на сам зі своєю неміччю? – запитав Віктор. – Зараз мій батько потребує піклування, а потім твої батьки теж не молодшають, хіба мало як вийде, можливо когось із них теж доведеться доглядати.
Наталя невдоволено підібгала губи. Вона розуміла, що це рано чи пізно станеться, але все одно була дуже незадоволена тим, що цей момент нарешті настав.
– Ну не засмучуйся, у будь-якій ситуації є плюси. Пустимо у квартиру батька квартирантів, додаткові гроші будуть. Та й пенсія в нього хороша, скільки там старому треба? – казав Віктор, щоб у дружини змінився гнів на милість.
Наталя помовчала, подумала і сказала:
– Гаразд, що вже тепер поробиш… Привозь.
– Ураааа! Дідусь із нами буде жити! – зраділа маленька Ксенія.
На вихідних Віктор з’їздив до батька і забрав його з речами. Дід Дмитро і сам дуже переживав, що ось так доводиться обмежувати дітей, але самому зовсім важко стало.
– Привіт, дідусю! – раділа Ксюша. – Тепер разом будемо жити!
Ксюша дбайливо відвела дідуся за ручку на кухню.
– Підемо обідати з тобою. – сказала вона.
Наталя посадила діда на кухні, сама пішла застелити диван і розкласти речі батька.
– Мамо, давай я тобі допоможу, — радісно метушилася маленька Ксенія.
– Ну підемо, підемо, – сказала Наталя.
За хвилину вона покликала чоловіка в спальню діда.
– Вітю. – тихо сказала вона. – А де та стара постільна, що я тобі на ганчірки для гаража віддавала?
– Так вона ж зовсім зношена… – сказав Віктор.
– Чого це зношене? Я її тобі як від серця відірвала! Давай-но мені його назад, я диван застелю. Навіщо старому нове? – сказала Наталя.
– Де ти його поклав? Чи в гараж уже забрав?
– Не встиг. У коробці на балконі стоїть. – сказав Віктор.
Жив дідусь у квартирі, особливого клопоту не завдавав, багато з онукою проводив часу. Одного разу, коли Наталя прибирала в кімнаті в діда, Ксенія сиділа на стільчику і бовтала ніжками…
Наталя знімаючи постільну сказала вголос:
– Напевно пора все ж викинути…
– Мамо, не треба викидати! Гарна ж ще. Ти в комору поклади, а коли ви з татом станете старенькими, я вам постелю. Навіщо вам нове?
