Весняний день згасав, як свічка, втрачаючи свої останні промені, а Юрко з Тимохою все сиділи в сінях за столом, і розмова їхня ніяк не переривалася.
— Ось у мене, Тимохо, син, а в тебе донька, – говорив Юрко, злегка піддавшись уперед, начебто сказати хотів щось сокровенне. – Ось ми з тобою все життя, як брати, бо немає ні сестри, ні брата в нас.
— Навіть не сумнівайся, брати ми, нехай не рідні, але по духу, – погоджувався Тимофій. – То що ти там про дітей говорив?
— А те, братику, ось зараз їм по шість років, а пройде років дванадцять – одружимо їх.
— Ну, ти даєш, так далеко загадувати, це ж ще коли буде, це ще вилами по воді, як то кажуть.
— Час швидко пролетить, – кивнув Юрко, – і хотів би я, щоб мій Кирило з твоєю Оксаною одружився.
— Добре, – махнув рукою Тимофій, – головне, щоб сподобалися одне одному і домовилися, а вже ми з тобою завжди підтримаємо.
У цей час шестирічні Кирило з Оксанкою ганялися у дворі за дворнягою на прізвисько Дружок, який тікав від них, висунувши язик. А потім зупинявся, немов дражнив і біг у їхній бік. Дітлахи верещали на весь двір, сміючись і радіючи перегонам з собакою. І не знали вони, про що ж батьки їхні домовляються, і ще довго про цю домовленість нічого не знали.
***
— От ніколи я всерйоз вашу домовленість із Тимофієм не сприймала, – шаткуючи капусту, говорила Лідія, – тож нехай Кирило, кого хоче, того й обирає в дружини.
— А я хіба силоміць його під вінець з Оксанкою тягну?! Нехай вибирає! Тільки до наказу мого нехай прислухається. Оксана – донька мого друга Тимофія, який із дитинства мені як брат… Ми і в школі разом, і в армію разом просилися. І все життя один одному допомагаємо, мені хату допоміг Тимоха збудувати, а я – прибудову і кухню літню. І якщо вже діти в нас ровесники, разом росли, то що ж ти думки не допускаєш, що захоче Кирило Оксану посватати?
— Я думку таку допускаю, але хочу, щоб у сина свобода вибору була. Ти ж зі мною як одружився? Тебе ж ніхто силоміць не тягнув.
— Ну, це само собою, пам’ятаю і мамка за тебе двома руками… ось, до речі, мамка якраз теж вплинула на моє рішення…
— Ти на що натякаєш? – Лідія насторожилася. – Хочеш сказати, що не ти сам, а за тебе вибрали?
— Не чіпляйся до слів! Став би я з тобою жити стільки років, якби не сам. Ти мене почуєш, що я хочу сказати. Я ж не зв’язую його по руках і ногах, я тільки пропоную придивитися до Оксанки.
Кирило, кремезний, підтягнутий хлопчина, з’явився в дверях. Скинув куртку і схопив яблуко, що лежало у вазі.
— А руки хто буде мити? – прикрикнула Лідія.
Кирило відклав яблуко, і винувато посміхнувшись, але, анітрохи не злякавшись материного докору, пішов до умивальника.
— Ну, що синку, відмовляєшся, значить, від моєї справи? Не хочеш пасікою займатися? Але ж я все життя на це поклав.
— Батьку, ну, правда, не хочу, не по мені це.
— Ех, перерветься на мені наша сімейна справа, – із сумом зітхнув батько, – а я все мріяв виставку меду родини Котляренків провести.
— Ну, то ви з матір’ю самі як-небудь, а я, якщо тільки, на підхваті. А так вибач, мені більше з технікою подобається возитися. Ну, який із мене бджоляр?!
— Це точно! Ніякий із тебе бджоляр, Кирилко. Дід твій бджіл тримав, я все життя з медом живу, і тільки рідний син ніс відвертає.
— Ой, та відчепись ти від дитини, – втрутилася Лідія, – ну не хоче на пасіку – його справа, знайде, чим себе зайняти.
— Згоден, його справа. А от щодо дитини ти неправа. Ну, яке він дитя?! Наречений уже, того й дивися, свої діти скоро будуть. Правда, синку? – підморгнувши, запитав господар будинку.
— Ага, точно, тату, ось тільки одружуся, так одразу.
— А ну, гальмуй на цьому своєму словесному повороті! – Юрій схопив табуретку і поставив ближче до сина, який сидів за столом і наминав материні вареники. – Зладилося чи що у вас з Оксанкою?
Кирило відклав виделку і став жувати повільно. – А чому з Оксаною?
—Ну, тому що, в кіно ви начебто разом ходили.
—Ну і що, хіба я після цього одружуватися з нею зобов’язаний? У мене взагалі в місті дівчина є. Олесею звуть.
— От воно як! І мовчить, нічого не говорить.
— Слухай, батьку, ну залиш ти його в спокої з цим сватанням. Ви там по п’яні з Тимохою «одружили» дітей, коли вони ще під стіл пішки ходили, і про вашу розмову знати нічого не знали. А ти тепер допит йому влаштовуєш.
— Відчепись ти, Лідо! Нічого я не влаштовую, я зрозуміти хочу, хто в нього в душі в його роки. Чи кохає кого, чи одружитися з ким хоче…
— Хочу! – упевнено сказав Кирило. – З Олесею хочу одружитися, вона мені подобається, люблю її.
— Ну що ж поробиш, твій вибір, сину. Шкода, звісно, не поріднитися нам із Тимофієм, хоч і мріяли ми спільних онуків няньчити.
— Батьку, ну що це за старорежимні умовності?
— «Старорежимні» – передражнив Юрій сина, – двадцяте століття «старим режимом називає» – ось молодь пішла. Я себе після твоїх слів старим дубом почуваю.
— Та, гаразд, татку, я ж пожартував.
— Та й ти не ображайся, синку, одружуйся, раз вибрав собі, сподіваюся, на все життя вибрав. Ось як ми з матір’ю – у мирі та злагоді. Хоч і не пішов ти моїми стопами бджолярськими і не виконав наказ одружитися з Оксаною, все одно твій вибір поважаю.
***
— Місяць до весілля залишилося, а ще стільки справ, встигнути б усе. – Заздалегідь хвилюючись, Ліда ділилася з чоловіком своїми переживаннями.
Вечоріло, і Лідія увімкнула світло, зашторивши фіранки на вікнах у кухні. Раптом двері відчинилися і на порозі, без попереджувального стуку з’явився Тимофій. Відтоді, як вони мріяли одружити дітей, минуло чотирнадцять років. І обидва товариша набули ще більшої широти в плечах і легкої сивини у волоссі.
Юрій за звичаєм зрадів і тільки хотів запропонувати до столу пройти, як раптом «перечепився» об суворий погляд Тимофія.
— Одружити, значить, нащадка надумали? Сліди замітаєте?
— Ти чого, Тимохо? – запитав Юрій, уперше побачивши друга таким роздратованим. – Присядь, скажи, що сталося.
— Не знай я тебе стільки років, відразу б у морду дав. А краще синку твоєму наваляв би.
— Та що ж сталося? – вигукнула Лідія. – За що ти нас так лаєш?
— У синочка запитай! У моєї доньки подушка від сліз не просихає, а сьогодні вранці на швидкій допомозі її відвезли. На збереження.
Лідія заморгала очима. – Співчуваємо біді вашій, але ми тут до чого?
— Від Кирила вашого Оксана моя дитину чекає, мовчала досі, поки в лікарню не загриміла.
— Тимохо, почекай, розібратися треба, – розгублено звернувся до друга Юрій, – Кирило ніколи не казав, що з Оксаною одружиться, це ми з тобою породичатися мріяли.
— Навіщо тоді Оксанці голову задурив, навіщо дівчину образив, якщо не збирався одружуватися?
— Та з чого ти взяв, що це дитина Кирила? – закричала на весь будинок Лідія.
— Я дочці вірю, не буде вона обманювати.
Юрій зблід і вийшов на середину кімнати. – Помовчи, Лідо, схоже на те, що син наш і справді винен.
— Тож поки ви тут до весілля готуєтеся, донька моя під крапельницею лежить.
***
Юрій ніяк не міг заспокоїтися, і все ходив по кімнаті, хоча Тимофій давно пішов додому. Нарешті стукнула хвіртка, і почулися кроки в сінях. Лідія злякано подивилася на чоловіка, Юрій стиснув кулаки.
— Ти що ж ти робиш? – кинувся він до сина. Кирило ніколи в житті не бачив батька таким розлюченим, і від несподіванки навіть відсахнувся.
— Батьку, ти чого?
— Ти навіщо з Оксаною гуляв, якщо одружуватися не збирався? Кажи, що в тебе з нею було?
— Нічого не було!
— Не бреши мені! – Юрій стукнув кулаком по одвірку. – Говори як на духу, що у вас було?
Кирило явно злякався, погляд був розгубленим, він дивився то на батька, то на матір. – Ну, так… несерйозно все було, – став виправдовуватися Кирило, – потім я Олесю зустрів. І все. З Оксаною перестав зустрічатися.
— А те, що вона дитину від тебе чекає, ти не здогадувався?
— Взагалі перший раз чую, вона нічого не говорила. Ну, правда, підстерегла якось на зупинці, але я поспішав…
— Поспішав він! Ось який, виявляється, у мене син, – і Юрій схопив Кирила за комір сорочки, намагаючись притиснути до стіни.
— Не чіпай, не чіпай його! – закричала Лідія, обличчя її спотворилося через крик. – Не смій чіпати сина!
— Досить його захищати, у дитинстві не чіпав, а зараз заслужив, щоб задати йому добре.
Лідія вчепилася в чоловіка, як кішка, і не відійшла, поки Юрій не відпустив сина. – Не чіпай мого сина! Ти сам винен, придумав йому наречену.
— А з яких пір він твій син? Він такий самий мій, моя кров! – Юрій рвонув воріт власної сорочки, і ґудзик відлетів. Уперше він відчув злість до власної дружини. Дратувало заступництво Лідії, і він розпалювався у своїй злобі дедалі більше.
— Досить вам! – Кирило став між батьками, бажаю зупинити їхню суперечку. Погляд його був винуватим. – Була справа, винен я. Не думав навіть… а як не думати, якщо вона з восьмого класу за мною бігає. Оксану з дитинства знаю, разом гралися, от і догралися, сам не знаю, як вийшло. – Він відійшов від батьків і сів за стіл, опустивши голову. – Я вже не зустрічаюся з нею, думати забув, а тут… ай! – Він з досади махнув рукою.
— Ну, ось, а я що казав? – сказав Юрій. – Як то кажуть, що й треба було довести. – Юрій теж сів за стіл навпроти сина. – Ну і що тепер впиратися? Раз дитина буде – одружуйтеся!
— Почекай ти зі своїм одруженням! – Лідія, підсунувши стілець, сіла поруч із Кирилом. – Що ти його одразу одружитися змушуєш? Розібратися треба… може це дитина зовсім не від Кирила…
— Ну, Тимоха ж казав…
— Та твоєму Тимохі аби доньку прилаштувати… до того ж усі знають, як ви їх «сватали», от і накаркали. – Вона повернулася до сина, намагаючись зазирнути йому в очі. – Синку, якось соромно матері питати про це, але ж тут справа така важлива, це ж дитина, тут напевно треба знати – чи твоє дитя Оксана носить…
— Мамо, ну що я можу сказати… ну було, а більше нічого не знаю.
— Гаразд, тоді я сама погорю з Оксаною. Чуєш, батьку, треба для початку в лікарню передачу відправити. А вже потім, як вийде з лікарні, так і поговорити.
***
Через тиждень, коли Оксанка була вже вдома, Лідія сама шукала зустрічі з нею. Але вийшло так, що зустрілися біля медпункту. І Лідія була не одна, якраз чоловік поруч. Юрій, побачивши дівчину, першим попрямував до неї.
— Доню, почекай, поговорити треба… скажи, хоч як почуваєшся.
— Тепер уже краще, – з образою в голосі відповіла дівчина.
— Оксанко, ми, звісно, тебе з дитинства знаємо, – почала Лідія, – зрозуміло, що добра бажаємо і тобі, і твоїй майбутній дитині…
— Це чому ж тільки моїй? – запитала дівчина, і осудливо глянула на Лідію.
— Та ти вже до слів-то не чіпляйся, – попросила Лідія, – адже йдеться про долю і твою, і про долю Кирила.
— Знаю я, чула, що не хоче Кирило зі мною одружуватися… а я просити не стану. Це все ви, Лідія Олексіївна, це ви проти.
— Зачекай, Оксанко, – заступився Юрій, – звідки ти знаєш, проти чи ні, адже Ліда нічого ще не сказала…
— Вона сумнівається. – Зі ще більшою образою сказала дівчина. І взагалі, дядьку Юро, був би Кирило вашим сином, так не сумнівався б. – І не дивіться на мене так, це не я придумала, це люди сказали.
— Що сказали? – крикнула Лідія, ще до кінця не вірячи, що йдеться про неї і про Кирила.
— Що чули! І взагалі мені додому треба! І запам’ятайте: просити не буду. Але аліменти платити доведеться. У мене, на відміну від вас, Лідія Олексіївна, без обману. – Поправивши шарфик, дівчина пішла від них у бік будинку, залишивши приголомшене подружжя.
— Я не зрозуміла. Це взагалі що було?
— Та не в собі вона, – пробурмотів Юрій, теж намагаючись осмислити сказане.
— Що значить «не в собі»? Вона зараз такий «бруд» на мене сказала…
— Лідо, ходімо додому, – Юрій узяв дружину під руку і майже силою потягнув у бік будинку.
Усю дорогу Лідія обурювалася: – І навіщо мені така невістка? Я ж тільки розібратися хотіла, а вона мені таке в очі… ось це доньку виростив твій друг, названий брат.
— Лідо, Тимоху не чіпай, він, і справді, справжній друг, майже брат…
— А мене можна чіпати?
— Ну, ти ж перша хотіла стосунки з’ясувати… ось і отримала відповідь. І взагалі, Лідо, а з чого такі розмови з’явилися? Може, скажеш мені?
— Юро, та як ти смієш?
— Смію! Кирило, мені, звісно, син у будь-якому разі. Але ж… адже він на мене взагалі не схожий. І бджолами не хоче займатися. А ще ти тоді сказала: «не чіпай мого сина». Тут саме час замислитися…
— Юро, яка «бджола» тебе вкусила? Що ти несеш? Я ж і образитися можу… і вибачення твої не прийму…
— А що такого? Я тільки запитав. Адже ти завжди за нього заступалася, слова сказати не давала. Навіть зараз, коли Кирило визнав, що було в нього з Оксаною, ти на щоб за нього встала, заступаєшся, думки не допускаєш.
— Тааак, Юро, набридло мені це. Я доказів своєї вірності тобі надавати не збираюся, а от ти, видно, зовсім з глузду з’їхав – критичний вік почався, напевно.
І невідомо було, до чого б вони домовилися, якби не з’явилася на порозі мати Юрія – Галина Юхимівна.
— Чого такі похмурі, що не поділили? Прямо на себе не схожі… і до мене не заглядаєте… що сталося? З весіллям Кирилка не так щось?
Юрій мовчав, Лідія заговорила першою. – Та все не так, яке вже тепер весілля…
— Ну чого ви мене лякаєте? Говоріть уже.
— Мати, а ти прям нічого не знаєш? – Повіка в Юрія почала смикатися від нервового напруження. – Усе село вже базікає, що Оксана від нашого Кирила дитину чекає… а ти нічого не знаєш.
— Боже милостивий, значить правда…
— Ох, мамо, та тут днями Тимофій приходив, звинуватив нас у всіх гріхах, – зізналася Лідія, – ну, а ми вирішили саму Оксану спитати… ну, а що одразу вірити… розібратися хотіли… та от розібралися, видно розлучуся я з Юрою…
Юрій не очікував такого повороту і, не приховуючи переляку, подивився на дружину. – Біжиш, значить?
— Я не тікаю, я хочу правду довести. Вже щодо себе правду я знаю…
Галина Юхимівна повільно стягнула кольорову хустину, що одягала восени в прохолодні дні, дивлячись то на сина, то на невістку, не могла зрозуміти, що відбувається. – Та замовкніть ви обидва! – Вона навіть ногою тупнула. – Скільки живете, не бачила такого у вас… яка шельма повз вас пробігла…
Ліда розплакалася. – Мамо, та він мене в невірності звинуватив…
— Лідо, я не звинувачував, я тільки запитав…
— Боже мій, у якій невірності?
— Запитує: чи його це син.
— Який син?
— Ну, Кирило.
Галина Юхимівна, намацавши місце на дивані, присіла, приголомшена почутим. – Юро, чи здоровий ти синку? Як же це… на рідного сина думати…
— Мамо, у мене теж нерви! Мене найкращий друг носом ткнув носом, Кирилом дорікнув… Оксанка від нього в положенні…
— Зачекай про Оксанку. Ти мені про Ліду скажи: чому вона плаче? Що ти їй сказав?
— Та зрозумій ти: я на взводі, нерви самі у вузлики зав’язуються… а тут Оксана ляпнула, що Кирило не схожий на мене, що якби Кирило був моїм рідним сином, то одружився б із нею. – Сказав це Юрій і замовк. І запанувала тиша. Мовчала Лідія, мовчала Галина Юхимівна.
І раптом у цій тиші пролунав голос Галини Юхимівни: – Не схожий, кажеш…
— Ех, синку. Ну, гаразд, піду я. – Вона піднялася, накинула квітчасту хустку на плечі. – Чекайте, скоро буду.
— Що це з нею? – підскочив з місця Юрій, але натрапив на образливий погляд дружини. – Лідко, та мені взагалі начхати… я ж тебе кохаю, а за Кирила я й життя готовий віддати… я тільки брехні не люблю…
— Сядь ти вже! – Закричала Лідія. – Я теж брехні не люблю. Ось тому й хотіла з’ясувати, чи наш це онук…
Юрій зупинився і знову почалася суперечка між подружжям, що затягнулася ще хвилин на двадцять.
— А вийшло, що ти плітки слухаєш, а мені не віриш, – Лідія продовжила наполягати на своєму. – Загалом, розлучаюся я з тобою, Юро. Але спершу давай тест зробимо…
— Яке розлучення, який тест? Ти при своєму розумі?
— Тест на батьківство, я чула, в області вже роблять. За таку справу і гроші готова заплатити… кину тобі цей папірець у твої безсоромні очі і піду…
***
— Хто тут іде? – Галина Юхимівна увійшла, захекавшись від швидкої ходьби, і почула частину розмови. – Ось, синку, глянь, несу тобі альбом… тут ось фотокартка твого батька в молодості. – Вона акуратно дістала фотографію, вже пожовклу від часу, і подала синові. – Ну-ууу, дивись, та уважно дивись… на кого схожий?
— А що там дивитися? Ну, батько… так-а-аа, бачу, з Кирилом схожі…
— «Схожі»! – Передражнила Галина Юхимівна. – Та Кирилко – вилитий дід. Хоча ти й сам знаєш. А тепер подивися на себе і на мене. Ти на кого схожий? На мене схожий. А мій онук Кирило на твого батька схожий, на мого покійного Коленьку.
— Так я не звинувачую, я тільки запитав…
— Ех, Юрко, і як тобі в голову прийшло Ліду підозрювати… ти ж дівкою її взяв…
— Мамо… ну ти… – Юрій і Лідія переглянулися, і обом стало ніяково, що дійшло до таких подробиць.
— Вибачте, діти, що довелося втрутитися, – сказала Галина Юхимівна. – Проси, синку, у дружини вибачення, і не прислухайся до всяких пліток. А щодо Оксани так скажу: видно, наш це онук, значить мій правнук. Було якось: Петрівна мені все шепотіла, що Оксанка Кирила нашого біля клубу чатувала, а потім і разом гуляли. А більше нікого поруч із дівчиськом цим не було, здається мені, що вона й справді без розуму від нашого Кирилка. Та видно обидва без розуму були, що дитина тепер буде. Тож, діти мої, вирішуйте, як нам це пережити. Хлопець теж ходить як загублений. – Вона зазирнула до спальні… – А де Кирило?
— Та в місто поїхав, чекаємо на нього.
***
Кирилу було важко зізнатися Олесі про всю цю ситуацію; він розумів, що їхнє з Олесею весілля під загрозою, та й узагалі їхнє сімейне майбутнє може не здійснитися.
— І ти мені зараз, за місяць до весілля, кажеш, що в тебе буде дитина від іншої дівчини? – запитала Олеся. В очах було не стільки здивування, скільки нерозуміння й обурення. – Може, ти спеціально мені це кажеш, щоб розлучитися?
— Ні! – упевнено відповів Кирило. – Я не можу тобі зараз усього пояснити. Одне тільки хочу сказати: я винен перед тією дівчиною, але я дізнався про дитину буквально днями. Не хочу, щоб наше життя з обману починалося. Я люблю тебе, люблю ще більше. Але й від дитини не хочу відмовлятися. Тож від тебе, Олесю, залежить, залишитися зі мною чи розлучитися.
— Кириле, мені треба з батьками поговорити, та й узагалі прийняти таку новину дуже складно, треба подумати. Одне знаю точно: весілля через місяць не буде. Зрозумій, я не розлучаюся з тобою, просто треба взяти паузу.
— Звичайно, я розумію, – Кирило одразу знітився, погляд потьмянів, помітно було, що важко йому далося це рішення, а слова Олесі ще більше засмутили його.
Навіть додому повертатися не хотілося, знаючи, що і вдома не все гаразд.
Але батьки, на диво, зустріли спокійно. На той час велику роботу виконала бабуся Галина Юхимівна, заспокоївши сина і невістку.
Кирило боявся підняти на батьків очі. А потім, зібравшись, сказав: – Я винен. Ніколи Оксанку всерйоз не сприймав, а отже, не треба було взагалі з нею зустрічатися. Моя це дитина, адже вона ні з ким, крім мене, не дружила, закохана була в мене по самі вуха…
— Ну, припустимо, – сказав Юрій, – ми це вже зрозуміли. Ти скажи, що там у вас з Олесею.
— А нічого. Весілля не буде. І я її розумію. Розумію і люблю. – На обличчі з’явилася гірка усмішка. – Ось так вийшло: покохав по-справжньому, і все розбилося через мене…
— Кирилко, ну може час мине, все заспокоїться, – сказала Лідія.
— Мамо, ну от ти сама б вийшла після такого заміж?
— Якби любила, вийшла б, – відповіла вона.
— Гаразд, для початку треба Оксану та її батьків заспокоїти, – запропонував Кирило, – дитину на себе запишу, грішми допомагати буду, я ж працюю.
— Та й ми будемо допомагати, – сказав Юрій і зітхнув. – Вибач, сину, я ж теж винен. Моя це помилка… з дитинства називав вас нареченим і нареченою, наче нав’язуючи вас одне одному.
— Та, гаразд, батьку, ти тут ні до чого, самому треба було думати. – Він подивився на батьків. – Мамо, тату, від дитини не відмовляюся… але одружитися з Оксаною… ну, не можу, от чесно не можу…
— Та ми й не змушуємо, – сказав батько, – і взагалі давайте спати. А завтра ми з матір’ю сходимо до Тимофія, давно треба поговорити. Як на це дивишся, Лідо?
— Сходимо, чого тягнути, давно пора.
— То може я спочатку сам?
— Ні, синку, ми теж справ наробили.
***
Розмова між двома сім’ями була довгою, щоправда, винуватців розмови при цьому не було – ні Кирила, ні Оксани.
Тамара і Тимофій, батьки дівчини, зізналися, що їхня донька ще підлітком закохалася в Кирила, а батьки підбадьорювали й схвалювали, пригадуючи домовленість з Юрком – одружити дітей. До того ж сім’я Котляренків була їм як рідна, от і хотіли поріднитися ще більше. І здавалося, що так тому й бути. Оксана вірила в цю домовленість, і Кирило майже повірив, поки не зустрів Олесю.
— Гаразд, ми не відмовляємося, дитину Кирило на себе запише, – сказав Юрій, – це так само наш онук буде, як і ваш. Але от одружитися Кирило не хоче. Ні, ну можна, звичайно, тільки що це за сім’я буде…
— Не треба нам ваших подачок, – з образою сказала Тамара, – просити не будемо.
— Томо, та я б і рада була, щоб Кирило одружився з Оксаною, але ж їм сім’я не на благо, а на покарання буде.
— Та можеш не виправдовуватися, донька і сама у вашому синові розчарувалася, і бачу, що життя не буде.
— Ну, слухайте, треба ж якось домовитися, – адже ми тепер тепер все одно не чужі, нас дитина пов’язує, – сказав Юрій, намагаючись знайти розуміння. – Ми теж хочемо допомогти, це ж наш перший онук чи онука…
— Допомагайте! – Спалахнувши від обурення, сказала Тамара. – А спочатку засумнівалися, – і вона подивилася на Ліду.
— Ну, знаєш, Томо, тобі за доньку прикро, а я за сина переживала. І хочу сказати тобі, що твоя Оксана наговорила на мене наклепу.
Тамара, почувши, почервоніла.
— Так це ти? – Ліда зрозуміла, що Тамара знає про це. – Як же так, ми стільки років дружні були…
— Ну, сказала, зі злості сказала, за доньку образилася, а Оксанка почула.
— Ех, Томо, ми й так на взводі, а ти про мою дружину плітки розпускаєш, – сказав Юрій.
— Ну, гаразд, годі, а то ми з цими докорами не домовимося, – Тимофій зупинив суперечку, що ледь розгоралася.
— А чого тут домовлятися? Наш це онук! – Твердо сказав Юрій. – Оксанку з немовлям не кинемо, допомагати будемо.
***
Півроку пролетіли, як один тиждень. Кирило поїхав від батьків у місто, влаштувався на роботу, а в село приїжджав тільки у вихідні. З Олесею іноді передзвонювалися, розмовляючи на абстрактні теми. Уже не було колишніх стосунків, але ці розмови – тонка ниточка, що зв’язує їх.
— Оксані скоро термін підходить, – нагадала Лідія чоловікові, – запитай Тимофія, може треба щось.
— Та вже питав, – ображений він на мене, – важко зітхаючи, відповідав Юрій. – А що я можу зробити? Чи силоміць одружити сина з Оксаною?
— Як недобре вийшло: і з друзями посварилися, і весілля тепер немає, і син поїхав, і ми з тобою як чужі живемо. Ох, відмовилася від нашого сина Олеся, але ж він любить її.
Юрій винувато опустив очі. Потім рішуче встав і підійшов до дружини, вона якраз прибирала посуд, обійняв її рвучко, якось ніяково обійняв і так гаряче зашепотів: – Лідка, ну пробач ти мене, накотило тоді. Знаю ж, не було приводу…
— Юро, і ніколи не буде, ти ж сам знаєш.
— Знаю, Лідко, знаю! Наробив я помилок, з Кирилом так вийшло…
— Ну, це ти даремно, не натягуй на себе всю провину, – відповіла дружина, – це могло трапитися, навіть якби ти й не втручався.
— Могло й так бути. Але там, розумієш, була б тільки його помилка, а тут я підштовхнув… Лідо, кинь ти цю затію з тестом на батьківство, не треба мені нічого доводити.
— Та вже давно кинула, чого людей смішити. І так зрозуміло: Томка в розпачі ляпнула, дізнавшись, що я засумнівалася, а Оксанка почула. Спасибі Галині Юхимівні, твоїй мамі, – Ліда посміхнулася, – вона ж і моя мати, особливо після того, як я своїх батьків поховала. Справжня у нас мама, берегти її треба.
***
Звістку про появу внучки Юра з Лідою дізналися від Тимофія. Він під’їхав на машині до будинку і був якийсь здивований, трохи розгублений.
— Ну, що Юрко, ось і поріднилися, – онука в нас тепер є, – усміхнувшись, сказав він.
Разом сіли за огорожею на лавку, хвилин п’ять просто мовчали, шкодуючи про те, що радість була б іншою, якби їхні діти жили разом.
— Тимохо, ми з Лідою, як і обіцяли, допомагати будемо. Ну а Кирило… він теж не відмовиться, і доньку на себе запише, як обіцяв, у дівчинки батько має бути.
— Та це вже справа п’ята, головне, як тепер Оксанка з дитиною життя своє влаштовуватиме, ось у чому питання.
На виписці Оксану з дівчинкою зустрічали обидва сімейства: її батьки і Кирило з матір’ю і батьком.
Ліда стояла, не наважуючись попросити, щоб дали потримати онуку. Але потім підійшла і Оксана, вловивши її погляд, сама подала дівчинку.
— Оксанко, вибач мені, що сумнівалася в тобі, – сказала Ліда з якоюсь особливою теплотою в душі, ніби теплота ця раптом розлилася в ній, розчинивши всі образи й сумніви.
— Та годі, я не ображаюся, – сказала дівчина, – ви мене теж вибачте, що так сказала тоді. Недобре сказала, адже знала, що це неправда.
— Нічого, все в минулому. – Ліда дивилася на дівчинку і милувалася нею. Їй здавалося, що внучка схожа на Кирила, але вголос не наважилася сказати, щоб нікого не образити.
— Як назвеш? – запитав Юрій.
— Аліна. – Оксана глянула на Кирила.
— А що, мені подобається, – сказав Кирило і взяв дівчинку собі на руки, – гарне ім’я, м’яке таке.
***
Кирило так і не одружився з Оксаною. І батьки молодої мами переживали про майбутнє доньки.
Але виявилося те, про що найбільше переймалися батьки Оксани, вирішилося набагато простіше. Доньці було вісім місяців, коли Оксанка зустріла Сашка. Хлопець закохався в дівчину, і дитина не стала на заваді. Це було щире почуття, серйозне з обох сторін, почуття, коли обидва розуміють, що разом їм буде добре.
Оксана вийшла заміж, коли доньці Аліні виповнився рік. Поки готувалися до свята, Ліда з Юрієм няньчилися з дівчинкою, і від того були щасливі. Єдине, що затьмарювало їх, так це нерозділене кохання Кирила до Олесі. Принаймні, вони так вважали, переживаючи, що дівчина так і не пробачила Кирила.
— Батьку, я тут тобі ремінь привіз, який ти хотів, там пряжка класна, – сказав Кирило, приїхавши вкотре до батьків.
— Ну, давай приміряю, – Юрій навіть розчулився від подарунка.
—- Тату, ти, якщо що, то можеш всипати мені цим ременем, – сказав Кирило тихо, навіть голос його здригнувся.
Юрій заморгав очима, подивившись убік, потім ляснув рукою сина по плечу: – Гаразд, синку, не мужики ми чи що, не впораємося хіба. Усе в нас буде добре, синку! Молодець, що від свого дитяти не бігаєш, допомагаєш, чим можеш.
Ще за кілька місяців Кирило повідомив, що приїде додому зі своєю нареченою. – Ми з Олесею вирішили одружитися, весілля пишного не буде, але вечір зробимо. Ви як, батьки, не проти урочистості?
Ліда з Юркою, не змовляючись, присіли на диван, дивлячись на сина. – Так ми тільки «за», – сказав Юрій, – правда, мамо?
Ліда розплакалася.
— Ну, це ще навіщо? Радість же – син одружується, – почав заспокоювати Юрій.
— Ось я і радію!
***
— Кирило начебто одружується? – запитав Тимофій Юрія.
— Так, Тимофіє, ось так у житті вийшло. Намріяли ми дітей одружити, а в них же своє життя. Одне тільки збулося – поріднилися ми, онука в нас спільна. Ти вже на нас зла не тримай…
— Яке зло, Юро, люди ж ми, можна ж і по-людськи розрулити, тож будемо далі жити.
Уже опустився вечір, і в осінній імлі світилися вікна будинків. Ось уже темніє, і небо розкинуло зоряний намет, а друзі все сидять на лавці біля воріт.
— Помилилися ми, Юрко, у тому й наша вина з тобою є, – зізнався Тимофій.
— Та я й сам зрозумів. Треба, щоб діти самі вирішували, не треба на них тиснути. А тепер уже як вийшло. – Юрій повернувся до Тимофія. – Хоч і поріднилися, а дружба не та вже, шкода, звичайно.
— Як раніше не вийде, але жити треба… чи ти тепер не хочеш мені з дахом допомогти…
— Яким дахом?
— Та дах продірявився, залатати треба.
— Тимохо, та ти що? Та я завжди! – Зрадів Юрій.
— Ну, так і я завжди на допомогу прийду, – відповів Тимофій, – тільки поклич.
І друзі обійнялися. А може в них і очі були на мокрому місці, тільки в темряві не побачиш. І сиділи вони, і говорили по душах. А зоряне небо дивилося на них, на всю цю метушню, серед якої найголовніше – це любов. Адже цю маленьку дівчинку – їхню спільну онуку – вони всі люблять!
