Коли Микита сказав батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи. Мама та тато Микити були з тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що йому потрібно створювати свою родину.
Та й літ йому вже чимало: скоро двадцять п’ять. Усвідомлений вік вступу у серйозні відносини.
Жив Микита із батьками. Але не тому, що був маминим синком чи не вистачало грошей на орендоване житло.
Просто він збирав на свою квартиру, не хотів зв’язуватися з іпотекою. А батьки його підтримували.
Вони мають квартиру велику, всім місця вистачить. До того ж вони не лізли в життя одне одного.
Ніколи не вимагали від сина звіту, де він був і чомусь так пізно повернувся.
Та й Микита не нахабнів. Не вимагав, щоб йому готували їжу чи прали речі.
Загалом життя було комфортним для всіх, так ще й гроші вдавалося накопичити. А тут дівчина. Перша, з якою він вирішив познайомити батьків.
– А що приготувати до столу? – Запитала мама. – Що твоя Олена любить?
– Мамо, особливо нічого не готуй. Вона за фігурою стежить, – хмикнув Микита.
– Смажене не їсть, жирне теж, не п’є.
– Що ж, це похвально, – усміхнулася мама. – Гаразд, зроблю щось дієтичне.
Олена їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина.
Щоправда, вона справді майже нічого не їла, і маму Микиту трохи засмутило, що Олена відмовилася спробувати легкий десерт, який мама приготувала.
Сказала, що цукор – це зло, і всім про це варто замислюватись. А ще вона ненароком помітила, що варто поміняти оббивку біля дивана.
– У вас непоганий ремонт, але ось видно, що котик диван подер. Це не так дорого, я можу дати вам контакти.
Звісно, нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мати Микити і не замислювалася, що це якась проблема. Диван не був здертий, лише злегка подряпаний.
Коли їхній кіт Персик був маленьким, кілька разів до нього підходив із певною метою. Але незабаром зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, то цих подряпин і не видно.
Але коли Олена пішла, мама Микити раз у раз дивилася на цей диван. І ця пара подертих смуг тепер страшно впадала їй у вічі.
Але в іншому Олена була мила і привітна. Вона чемно поводилася, подякувала за гостинність, і батьки Микити вирішили, що нічого страшного в тому, що вона сказала, немає. Вона ж із найкращих спонукань.
А питання з харчуванням і справді занадто особисте. Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.
Кілька місяців Микита зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів була в них у гостях, але без застілля.
А тут Микита наважився на розмову з батьками.
– Мамо, тату, я хочу з’їхатися з Оленою. Я її кохаю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.
Батьки переглянулись. Їм здавалося, що все відбувається надто швидко.
З іншого боку, це не їхня справа, лише дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатися далі.
– Я розумію, що вам, швидше за все, буде некомфортно, якщо я приведу сюди Олену. Та й неправильно це. Тому я візьму іпотеку на квартиру. У мене є половина суми, тому платіж буде невеликий.
– Що ж, якщо ти так хочеш, – знизала мама плечима.
– Так, хочу. Але квартирі, яку я знайшов, потрібний невеликий ремонт. Ми можемо пожити з Оленою у вас, доки ремонт не завершиться? Це місяць, не більше.
– Звичайно, синку, живіть, – знизала мама плечима. Вона щиро вважала, що нічого страшного в цьому нема. Та й Олена їм подобалася.
Невдовзі дівчина переїхала до батьків Микити. Зустріли вони її добре, сказали, щоб вона не соромилася і почувала себе, як удома.
Але це лише чергова фраза, яку вимовляють, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла її буквально. І це стало великою проблемою.
Через пару днів, коли мама Микити зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти олію.
– Оленко, ти не бачила, де олія? – Запитала вона у майбутньої невістки.
– А я її викинула, – поплескала вона очима.
– Навіщо?
– Я подумала, що буде краще, якщо ми почнемо харчуватися правильно. І, якщо чесно, мене завжди нудить від запаху смаженого.
Мама Микити зітхнула. У чомусь вона, може, й має рацію, але вони звикли жити по-іншому. Наприклад, тато Микити любить котлети, які готує, його дружина. Та й смажену картоплю вони всією родиною люблять.
– Олено, вибач, звичайно, але ми звикли до смаженого. Я не змушую тебе їсти те, що я готую, але ти нас не змушуй міняти свої смаки.
– Вибачте, я не хотіла, – опустила очі Олена. – Я просто дбаю про здоров’я.
Мамі Микити одразу стало якось ніяково.
– Це похвально. Але ми такі, які є. І не треба нас виправляти.
– Гаразд, я зрозуміла.
Звичайно, мама Микити купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її мучила совість. Наче їй нав’язали почуття провини.
Але це був лише початок. Якось мати Микити повернулася з роботи й виявила, що на вікнах у вітальні немає її улюблених штор.
А натомість висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.
– А де штори? – Запитала вона в Олени.
– Ой, а вони вже зовсім старомодні. Я повісила свої, ми їх у вас залишимо. Свіженько одразу у вітальні стало, так?
Мама Микити важко зітхнула. Ні, не свіжо, а сіро й похмуро.
– Олено, мені подобалися старі. Куди ти їх поділа? Сподіваюся, не викинула?
– Ні, – надулася дівчина, – але я думала, вам ці сподобаються.
– Це не моє, – лагідно відповіла майбутня свекруха. – Заберіть їх собі.
Незабаром виявилося, що частини посуду просто немає у шафі. Мама Микити вже чудово знала, хто приклав до цього руку.
– Так вони були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, бо якось негарно гостей зустрічати з різними тарілками. І, до речі, я викликала майстра, який перетягне диван. Тканину вибрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.
Мама Микити закипала. Але сваритися з майбутньою невісткою не хотіла.
Розуміла, що вона все це не на зло робить. Чи в ній мудрості немає, чи вона прикидається такою наївною.
– Олено, послухай, – посадила дівчину на диван мати Микити. – Я розумію, що ти хочеш зробити якийсь внесок у наш спільний побут. Але ви з Микитою скоро переїдете, а це наш із чоловіком будинок. І мені не хотілося б, щоб у ньому щось змінювалося без мого відома.
– Я як краще хотіла, – сказала Олена.
– Я знаю. Але не роби більше нічого. І майстру скажи, щоби не приїжджав.
Олена образилася. Увечері висловила все Микиті, що її старання ніхто не цінує.
А вона ж хотіла, як краще. Але хлопець її не підтримав.
– Олено, але це справді їхнє життя та їхній дім. І, гадаю, тобі не хотілося б, щоб у твоєму домі міняли щось без твоєї згоди.
– Якби зробили краще, я була тільки рада, – не погоджувалася вона.
– Краще – поняття розтяжне. Тобі добре одне, для моїх батьків інший.
Олена запихкала, але сперечатися не стала. А мама Микити зненацька зрозуміла, що чекає не дочекається, коли Микита доробить ремонт.
Вона завжди вважала, що може ужитися з будь-ким. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож ніяких проблем виникнути не повинно.
Але вона й не думала, що лихо прийде звідти, звідки й не чекали. І, начебто, нічого поганого і не було на думці у її майбутньої невістки, а вона так від неї втомилася.
Олена ж перестала все міняти. Щоправда, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона скрізь затіяла генеральне прибирання.
“Щоб відпрацювати своє проживання” – так вона говорила. І начебто в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена схибила.
Кожен очищений квадратний метр площі не обходився без її коментарів.
– Я сьогодні під ванною помила. Ви там, схоже, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але нічого, я там все намила.
– Дякую, Олено, – зітхала мама Микити.
– Ох, я цілий день розбирала комору. Нічого, що частину речей викинула? Повірте, там стільки мотлоху було, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Микити.
– Нічого, Олено…
– Я ледве відсунула диван. Під ним клуби котячої вовни! Так і до алергії недалеко. Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. Бо шкідливо дихати всім цим.
– Добре, Олено…
Мама з усім погоджувалась і рахувала дні до того моменту, як вони з’їдуть. Якоїсь миті вона просто махнула рукою.
Олені не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна озвучувати вголос, а що не можна. Не дарма кажуть, що простота – гірша за крадіжку.
І коли син із нареченою виїжджали, мамі Олени хотілося влаштувати свято.
Перед від’їздом Олена підійшла до мами Микити та обійняла її.
– Дякую вам за гостинність. Мені було дуже приємно жити із вами.
– І мені з тобою, Олено, – усміхнулася майбутня свекруха.
Вони зачинили за молодими двері, і мама Микити глянула на свого чоловіка.
– Гарна дівчинка, – хмикнула вона. – Просто ще зовсім молода.
– Нічого, життя навчить своїм правилам, – усміхнувся тато Микити. – Та й, прибирала в нас і справді добре.
– Та вже. Щоправда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Тому що Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.
– А я давно казав, що настав час змінити стиль, – засміявся тато Микити.
Насправді відносини між невісткою та свекрухою надалі були хорошими. Свекруха знала, що такий досвід краще не повторювати. Адже важливіше мир.