Ось тобі вареннячко, сметанка. І перші млинці! Заїси образу, то й полегшає. Ірина раптом розсміялася. У всьому світі кричать про шкоду «заїдання» стресу! Але в бабусі на все свій погляд. Сумно? Ну то поїж! Потіш бабусю! І себе заразом. Вона взяла перший, ще гарячий млинець

Важенний пакет відтягував руку, а Ірина вкотре сварила себе: ну чого було брати в супермаркеті візок?! Мала ж вона золоте правило: якщо йде за покупками сама, і нести доведеться на власних плечах, то треба брати кошик.

Як рукам стане важко — значить, досить нагрібати. Могла б узяти два пакети!

Розподілити вагу в кожну руку. Та де там, схибила. Не подумала.

Світлофор уперто не хотів міняти червоне світло на зелене. Ірина вже роздумувала, чи не поставити пакет на тротуар, аж раптом почула:

— Дівчино, допоможіть торби через дорогу перенести!

Ірина озирнулася. Біля неї стояла жіночка років п’ятдесяти, а поруч із нею красувалися три доволі об’ємні, напхані доверху сумки. І як вона їх тільки сюди дотягла?

— Не встигну на зелене проскочити, — зазираючи Ірині в очі, додала та.

Довкола стояло з десяток людей, серед них і кремезні юнаки. Чого б не попросити їх? Але Ірина вже на автоматі відповіла:

— Так, звісно!

Загорілося зелене світло. Ірина вхопила найближчу сумку і ледь не охнула. Важча за її власну!

Жінка тим часом підхопила дві інші й бадьоро побігла зеброю. А от Ірині такий спритний старт не вдався.

Вона чвалала, відсапуючись під вагою двох торбин — своєї і чужої, — і ледь встигла перейти дорогу, поки не блимнув червоний.

— Ну чого так довго-то? — невдоволено кинула жінка. — Зараз уже син під’їде! Я навмисне дорогу перейшла, щоб йому машиною туди-сюди не крутитися!

Оце так поворот. Було неприємно. Ну став би той син на іншому боці, сам би перейшов і забрав свої торби…

— Будь ласка, — сухо відповіла Ірина, ставлячи сумку біля двох інших біля стовпа.

— Ага, спасибі. От молодь пішла! — буркнула невдоволена жіночка.

Іра поспішила геть. Її чекала бабуся.

Власне, і продукти вона несла їй. Усю дорогу до її будинку Ірина подумки картала себе: «І чого я погодилася?

Треба було сказати, що он хлопці молоді стоять… Чого вона саме мене вибрала?

Ніби й добру справу зробила, а на душі так паскудно!»

— Ой, дякую, моя пташко! — зраділа бабуся Галина, відчиняючи двері.

— А то спину щось схопило, а цим кур’єрам я якось не дуже довіряю. Відірвала тебе від справ. Ого, а чого так багато? Просила ж тільки гречку, картоплю, курку та молока… Ох, набрала ж ти! Візьми гроші! Потратилася ж як!

— Не треба, бабцю, — відмахнулася Ірина. — Я ж заробляю! І твоїх правнуків ти не об’їла, не переживай!

— Як повернуться дітлахи з дачі від Люби, ти хоч до мене їх приведи. Я пиріжків напечу. А тебе зараз нагодую млинцями. Тільки молока бракувало. Сідай, не поспішай! Я швиденько впораюся!

Ірина й не думала поспішати.

Замотана роботою та дітьми, вона якось зовсім рідко стала навідуватися до бабусі.

А тут, у старенькій, але чепурній квартирі, минуло стільки часу її дитинства! І запахи тут особливі, рідні, теплі. Заходиш — і ніби в дитинство пірнаєш.

— До лікаря ходила? — суворо запитала Ірина, вмощуючись за кухонним столом і закидаючи до рота карамельку.

Бабуся завжди купувала ці лимонні цукерки! І що цікаво: Іра могла б і собі додому їх брати, але смакували вони їй тільки тут. У бабусі. Диво та й годі!

— А що вона скаже? Старість — не радість. Вісімдесят п’ять уже. То спину стягне, то серце тенькне. Вечір життя.

— Не кажи так! Ти ще довго житимеш! За два роки разом Петрика до школи поведемо. А ще через чотири — Катрусю.

— Та я тільки за, — засміялася бабуся.

— Добре, не бурчи. Як Бог дасть, так і буде. У мене тут сусідка, Ганна Василівна, до лікарні потрапила. Інсульт. Добре, що чоловік її, Віталій Борисович, вчасно помітив. А молодша за мене років на десять!

— Що ще новенького?

— Сусіди на першому поверсі змінилися. У квартирі, де Микола жив. Хоч зітхнемо з полегшенням без його гулянок! І не вмер же, старий гульвіса! Кажуть, квартиру за борги продали, а він у якусь кімнатку перебрався!

— А хто там тепер? — без інтересу перепитала Ірина. На душі все ще було неприємно від тієї жінки на переході.

Вона знала, що мине день — і все забудеться. Не вперше таке: ніби й допомагаєш, а осад лишається. Але потім усе минає. Завжди.

— …і собака. Діти гасають, собака гавкає! Весело стало. А то в нашому під’їзді самі пенсіонери. Нудно. Та й на подвір’ї дітвори майже немає. Ніколи не думала, що без дитячого крику та сміху так сумно жити! Ти мене взагалі слухаєш?

— Га? — виринула Іра зі своїх думок.

— Щось ти якась не така, — уважно оглянувши онуку, зауважила бабуся і насупилася.

Вона вже заколотила тісто і гріла відразу дві сковорідки. Певно, як завжди, ще й із собою чималу гору млинців дасть. І відмовлятися марно — тільки образиться.

— Похмура якась… Ану, розказуй, що сталося?

— Та дурниці! — спробувала відмахнутися Ірина.

— Ти розказуй, а ми разом розберемося, дурниці чи ні. Я що, по-твоєму, така стара, що вже нічого не второпаю?

Ще крутяться коліщата в голові потроху. Кажи, не ховай.

Примовляючи, вона налила на кожну сковорідку порцію тіста.

— Я коли до тебе йшла, одна ситуація трапилася… Ну дрібниця, чесне слово! А мені якось неприємно, — і, зітхнувши, Іра розповіла про жінку з торбами.

— А й справді, чого вона молодиків не попросила? — здивувалася бабуся.

— Мене часто про щось просять. То питають дорогу, вибираючи в натовпі саме мене, то з якимось проханням звертаються…

— А ти добра, це ж видно! До кого ще підходити?

Іра витріщилася на бабусю, не розуміючи: як можна, не знаючи людину, просто побачивши її в натовпі, визначити, що вона добра?

— Ну чого дивишся? Наливай чаю. Ось тобі вареннячко, сметанка. І перші млинці! Заїси образу, то й полегшає.

Ірина раптом розсміялася. У всьому світі кричать про шкоду «заїдання» стресу! Але в бабусі на все свій погляд. Сумно? Ну то поїж! Потіш бабусю! І себе заразом.

Вона взяла перший, ще гарячий млинець.

— Це завжди видно. Я про доброту. У добрих людей, як би вони не старалися, не виходить зробити хижий погляд. Аура в них така, якщо тобі так зрозуміліше буде.

— Та знаєш, іноді я думаю: нащо допомагаю? Що я, як затичка в кожній діжці?

— А коли тобі ще від допомоги людям гірко було?

Ірина зітхнула. Відверта розмова виходить! Не хотіла нікому розказувати, ну хай вже…

— Буває. Іноді, нечасто. Допоможу, а потім неприємно. А роки два тому… Ой, ти з мене зараз насмієшся! Скажеш, що я дурненька!

— Кажи вже! Як що, то разом посміємося, — відповіла бабуся, не відриваючись від сковорідок. Біля плити вона вже давно не стояла, а сиділа на зручному стільчику.

— Я тоді тільки-но Катрусю в садочок почала водити. На роботу вийшла на пів ставки. Грошей було небагато, але були, ми не бідували. Якось Олексій поїхав на день до сусіднього міста, і я сама дітей у садок відвела.

Йду назад, прогулююся, і тут ромка до мене підходить.

— Що, обдурила? Загіпнотизувала? — одразу сплеснула руками бабуся.

— Та де там, навіть не намагалася, — відмахнулася Ірина.

— Просто підійшла з дитиною на руках. Рочок, може, й менше. Каже: допоможи дитяче харчування купити. Мовляв, чоловік змушує гроші випрошувати і саму дітей утримувати. Мені її шкода стало.

Я ще подумала: ну ромка, то що, не людина вона? Але грошей давати не стала. Повела в магазин. Думаю: разом купимо.

— Правильно, — кивнула бабуся. — Хоча я б і слухати не стала! І що далі?

— А в крамниці вона почала: мовляв, і мені поїсти купи. А я й не проти, та тільки вона продукти вибирала найдорожчі! Ми тоді самі на такі й не дивилися. Я не витримала, схопила те дитяче харчування і пішла на касу.

Трохи встигли набрати, але вона наостанок ще ковбасу намагалася підсунути — дорогущу!

Я касирці сказала, що цього не беремо. Вона відчепилася. І от ніби й допомогла, а досі згадую і почуваюся так, ніби мене в багнюку втоптали. Ну все, можеш сміятися і казати, що я наївна!

Бабуся, яка невтомно підкладала все нові й нові млинці, лише тепло всміхнулася:

— Ні, сміятися не буду. Я тобою пишаюся, моя рідна!

— Що? — з рук Ірини ледь не випав млинець. — Чим тут пишатися?

— А тим, що попри такі от ситуації, ти обираєш бути доброю. Ти що думаєш, це просто риса характеру? Ні! Це, рибко моя, вибір. Бо ніколи не знаєш, що в людини на думці, а все одно поспішаєш допомогти!

І трапляються обманщики, і невдячні, як сьогодні, а завтра тебе знову попросять сумки піднести, і ти все одно допоможеш. Ти не перестаєш бути доброю, як би гірко тобі часом від цього не було. Я б так не змогла.

— Але ж та жінка мене обдурила!

— Звідки ти знаєш? — здивувалася бабуся.

— Може, її б додому не пустили, якби вона не принесла саме ці продукти? Хтозна, які в них там порядки. Або чоловік побив би? Негарно, звісно, так робити, але… Ти ж не останнє віддала?

— Ні.

— І вчасно зупинила зайве нахабство. Допомогла, виходить, чим змогла. Ні більше, ні менше.

Ірина замислилася. А й справді, так і вийшло. Чим змогла.

— От залишатися доброю після всіх неприємностей — це серйозний вибір. Бути злим — легко. Дуже легко. Зло всередині кожної людини сидить, йому тільки дай волю — воно й розгуляється! І ми всі даємо йому волю.

Хтось більше, хтось менше. Багато хто, обпікшись на доброті, обирає простіший і менш болісний для себе шлях. Стають закритими, холодними, байдужими. А іноді відверто злими.

Ти допомагай людям, але все одно тримай вухо гостро! Бо всякі ж бувають. А те, що неприємно стало… Та жени ті думки геть! Головне — допомогла. Решта вже не на твоїй совісті. Ти їж млинці, поки гарячі.

Сметанки більше клади! А чого це я малину дістала? У мене ж полуниця перетерта є! О!

Іра рвучко підвелася і міцно обійняла бабусю. А ще дзвінко чмокнула в зморшкувату щоку.

— Ти в мене найкраща! Наймудріша! Мені аж полегшало, дякую.

— А мені ж як легко! — розсміялася бабуся. — Добру людину виховали.

— Ой та, кілька добрих справ — це ще не означає…

— Означає. Погані дні, зриви — це ж у всіх буває. Я така здебільшого й була колись. Не дуже до людей з допомогою бігла. Кажу ж, зло в усіх є. І в тобі, і в мені. Та ми самі обираємо, скільки волі йому давати!

Іра видихнула, сіла і спокійно взялася за млинці. Тепер на душі стало легко й чисто. Вона не ідеальна.

І теж злиться. Але якщо вже вибирати між тим, щоб бути вічно злою чи доброю, хоч іноді й з гірким осадом, то вона точно вибере друге.

Так жити не простіше, але на душі — спокійніше.

Від редакції:
Ось таку життєву, просту, але дуже глибоку історію розповіла нам одна з читачок, а ми трохи причепурили її для вас. Кажуть, що робити добро — це не риса характеру, а щоденний усвідомлений вибір, особливо коли світ не завжди відповідає взаємністю.

А вам траплялося шкодувати про свою допомогу іншим, чи ви завжди знаходите в собі сили залишатися з відкритим серцем?