За все своє довге життя я зустрічала Новий рік багато разів і щоразу по-різному. Але найбільше мені запам’ятався 1969 р., коли я, десятирічна дівчинка, разом із татом на Новий рік їздили в гості. Ось якраз про це моя розповідь.
Наближалися новорічні свята, і мені дуже хотілося зустріти їх у якомусь місті, тому що в нашому селі було не дуже весело, щороку одне й те саме: концерт у клубі та по домівках. А в місті, як мені уявлялося, багато народу, всюди ілюмінація, грає музика. Весело!
Своєю мрією я поділилася з батьками і ті, як не дивно, схвалили її. Вирішили поїхати до татового брата в шахтарське містечко недалеко від Донецька. Але мама через кілька днів відмовилася від поїздки – не відпустили з роботи. Одна надія на тата, але і тут мало не стався облом, він хотів відпроситися дня за 2-3 до свята, відпустили тільки з 31-го числа. Хотіли було вже відкласти поїздку, але тато не міг мене засмутити, тому рано вранці ми поїхали в Дніпро, звідки потягом мали доїхати до потрібного нам міста. Ми раніше їздили туди, але зазвичай влітку і нічним поїздом, зручно, вночі поспав, рано вранці вже на місці. Але на нічний цього разу ми не встигли, доведеться їхати ранковим, і приїхати до дядька вже перед самим Новим роком, за нашими підрахунками, ми маємо приїхати туди десь о 23:30, якраз до святкового столу.
Із собою в нас було кілька сумок із гостинцями та новорічними подарунками, мама постаралася.
Приїхали ми на вокзал заздалегідь і в мене був час побродити залами очікування. Будь-яка подорож починається і закінчується на вокзалі. Там особливий світ, особлива атмосфера. Мені дуже подобалося, що там завжди багато народу, подобалася ця метушня.
Ну ось ми і в потязі, зайняли свої місця в передчутті поїздки. Тато, щойно від’їхали від вокзалу, вирішив відіспатися (вчора пізно прийшов з роботи, а вранці рано встали).
А я, щойно сіли в поїзд, прилипла до вікна, та так і не відходила від нього. За вікном миготіли дивовижні краєвиди: величезні поля, вкриті снігом, білосніжні ліси, а сніг усе йшов і йшов, мабуть, увесь світ вирішив укрити своїм пухнастим покривалом. Я, начебто, спати не хотіла, але під монотонний стукіт коліс, сама не помітила, як задрімала.
Прокинулася я, коли за вікном уже зовсім стемніло, у вагоні горіло світло, розбудила тата, треба перекусити. Після тата чоловіки з сусідніх полиць запросили пограти з ними в карти, а я дістала свій альбом і олівці і стала малювати те, що побачила сьогодні у віконце, я дуже любила малювати. Потім ми ще трохи подрімали, попередивши провідницю, щоб розбудила нас.
І ось провідниця, потріпавши тата за плече, повідомила, що скоро наша станція. Ми швидко вмилися, вдягнулися і, захопивши свої сумки, вийшли в тамбур, поїзд тут стояв кілька хвилин, потрібно було поквапитися.
Ось поїзд зупинився і ми з татом спустилися на перон. Станція мала бути праворуч від поїзда, але там на сусідній колії стояв потяг, закриваючи собою вокзал.
— Зараз наш поїзд піде, подивимося, як нам обійти цей потяг, а може на той час і він піде, – сказав тато. Ми трохи постояли. І ось поїзд, на якому ми їхали, пішов, а зліва ми раптом побачили невеликий вокзал і напис «Гродівка».
— Ось це так! – раптом вигукнув тато. Провідниця теж, напевно, спросоння була, і висадила нас на іншій станції, а наша станція наступна. Як же тепер бути?
Ми ще постояли, обмірковуючи, що ж робити. Мороз був невеликий, тихо падав легкий сніжок, погода була чудова, але було якось боязко, особливо мені, темно, а навколо ні душі.
— Підемо, хоч на вокзал зайдемо, там веселіше, – запропонував тато.
Зайшли. Зал очікування був невеликим, станція маленька, тут навіть не всі поїзди зупиняються, мабуть, це і збило провідницю з пантелику. Каса зачинена, жодних людей, жодних звуків, поїзди, мабуть, усі пройшли. Що ж робити?
У нас було відчуття, що ми опинилися в якомусь зачарованому царстві, де немає жодної живої душі, навіть на вулиці собак не чути. Ось це ми потрапили, хотіли весело зустріти Новий рік і зустріли.
І раптом звідкись згори зазвучала музика, красива, чарівна. Я встала з лавки і почала танцювати. Я уявляла себе на балу, зараз у залі з’явиться прекрасний принц і ми разом будемо танцювати. Ну, а що, свято все-таки.
Дістали з сумки частування, ось-ось Новий рік настане, треба ж зустріти.
Раптом десь вдалині почулися кроки і гучний сміх, у будівлю вокзалу ввалився галасливий натовп ошатних людей. Від них ми дізналися, що за півгодини буде потрібний нам потяг.
Раптово відкрилася каса (я підозрюю, що саме касир увімкнула нам ту чарівну музику, щоб ми не нудьгували). Привітавши нас із прийдешніми святами, касир почала продавати квитки.
У вагоні теж було весело, людей багато, хтось поспішав додому, хтось їхав у гості, всі посміхалися, вітали одне одного, пригощали цукерками, мандаринами. Так і застав нас Новий рік у поїзді, у веселій компанії незнайомих людей. Мені подарували красивого плюшевого ведмедя, який ще довгий час був моєю найулюбленішою іграшкою.
Далі добиралися без пригод. На наше щастя, на станції стояв останній автобус, мабуть, чекаючи на запізнілих пасажирів із нашого поїзда.
Коротше, дісталися ми до родичів, але їх не було вдома. Спасибі здогадалися синочка залишити. Усі вже не сподівалися, що ми приїдемо (телефонів тоді не було, попередити ми ніяк не могли) і пішли на площу. У місті традиція, одразу після опівночі відкривши ігристе і випивши по келиху, все населення містечка виходять на площу, ми теж пішли туди.
Там було весело, лунала музика, всі танцювали, водили хороводи навколо вбраної ялинки, каталися з гірки, пригощали один одного напоями, цукерками. Побачивши нас, родичі зраділи.
Новий рік ми ще раз зустріли, щоправда тепер на годину пізніше. Наш настрій, трохи зіпсований під час шляху, знову піднявся.
І свято, врешті-решт, вийшло більш цікавим, ніж зазвичай: з пригодами, з чарами. Ніколи ми так весело не зустрічали Новий рік, ця зустріч запам’яталася мені на все своє життя.
А вам який Новий рік запамʼятався найбільше?
