Пішов на кухню, увімкнув воду, крапнув мийного засобу на губку і взявся мити. Перемив усю ту гору в мийці. Потім витяг усе з холодильника, перемив полички, начистив котячу миску. Видрав до блиску саму мийку. А вона не йшла

Він прокинувся від важкого, глухого кашлю, який роздирав груди. Хвилин п’ять просто лежав, дивлячись у потріскану стелю, навіть не маючи сили розплющити очі. У голові гуло.

Нарешті відкашлявся, важко зітхнув і підвівся. Підійшов до вікна, ледь відхилив важкі старі штори. За склом періщив холодний дощ, сірий і безкінечний, як і його нинішнє життя.

Було так похмуро, що в кімнаті навіть не посвітлішало. Він відчував таку втому, ніби щойно розвантажив вагон вугілля, хоча день ще навіть не почався.

Знаєте, цей страшний стан, коли душа ніби вицвіла, і немає за що зачепитися?

Почовгав на кухню повз старі шпалери, які вже давно просили ремонту. Відчинив старенького холодильника, похмуро окинув поглядом пусті тарілки й брудні пластикові судочки. Знайшов гречку, зварену ще позавчора.

Понюхав. Наче нічого. Важко сів за затертий стіл і почав їсти ту холодну кашу прямо з баняка.

На кухню, м’яко ступаючи лапками, прийшов кіт Мурчик. Чоловік насипав пухнастому сухого корму в мисочку й повернувся до своєї нехитрої трапези.

Поїв. Відставив баняк на край столу, ближче до мийки. Там уже дні зо три «відкисала» ціла гора брудного посуду, але йому було абсолютно байдуже.

Раптом у двері постукали. Глухо так, наполегливо. Він аж здригнувся, бо гостей не чекав — кому він здався у цьому світі? Підійшов до дверей, глянув у вічко.

У напівтемряві під’їзду майнув темний, моторошний силует. Він відсахнувся, серце закалатало. Відчиняти не хотів. Та їй було все одно — двері тихо клацнули, ніби вона відкрила замок власним ключем. Петлі протяжно скрипнули. Вона переступила поріг, і в квартирі ніби стало ще темніше, потягнуло холодом.

Гостя неквапливо витерла брудні чоботи об килимок, поставила свій довгий костур у куток, витягла з широкого чорного рукава сувій. Розгорнула і почала читати.

Вона говорила йому те, що він і так відчував. Він мовчав і слухав. Мовчав і слухав. Слухав і мовчав. Слів уголос вона не вимовляла, але вони важким дзвоном лунали прямо в його голові, віддаючись вібрацією в кожній клітинці тіла.

До неї підійшов Мурчик. Кіт обтерся навколо її ніг, замуркотів, випрошуючи ласки. Вона на мить відволіклася й погладила пухнастого кістлявою рукою.

— Що з ним буде, коли я піду з тобою? — спитав він її одним лише поглядом.

Вона стенула плечима й повернулася до читання. Дочитавши до кінця, дала зрозуміти, що скоро повернеться.

— Коли? — ледь чутно видихнув він.

Вона знову знизала плечима, ще раз погладила кота і вийшла, акуратно причинивши за собою двері. У квартирі ніби трохи посвітлішало. Давкий гул у вухах стих.

Він повернувся до ліжка, заплющив очі й почав чекати. Пролежав так цілу добу. За вікном день змінював ніч, а ніч — день. Сонце вмикалося й вимикалося, мов лампочка. Нарешті він втомився просто лежати.

Сходив на кухню, підсипав корму Мурчику, прибрав у його лотку, повернувся в кімнату. Сів у старе крісло. Сидів. Чекав. Дивився на стіни, на пожовклу стелю, на припалі пилом плафони старої люстри.

А вона все не йшла.

Він підвівся. Приніс із кухні табуретку, знайшов якусь ганчірку, виліз і ретельно протер плафони. Одна лампочка давно перегоріла. Він викрутив її, покрутив у руках, вкрутив назад. Знову сів у крісло чекати.

Вона не йшла.

«Ну коли вже?» — билося в голові нав’язливе питання.

Чекати в цій тиші стало нестерпно. Він вийшов у коридор, накинув куртку, взувся і вийшов на вулицю. Дощ періщив як з відра, та йому було байдуже. Чого йому боятися застуди, якщо скоро кінець?

Він блукав вулицями, занурений у свої похмурі думки, а за пів години повернувся з новою лампочкою. Почухав кота за вухом, знову виліз на табуретку, замінив лампочку. Сів чекати.

Вона не йшла.

Час тягнувся, немов густий мед. Він заплющив очі і провалився в сон. Прокинувся від кашлю й одразу почав шукати її поглядом. Нікого. Пішов на кухню, увімкнув воду, крапнув мийного засобу на губку і взявся мити.

Перемив усю ту гору в мийці. Потім витяг усе з холодильника, перемив полички, начистив котячу миску. Видрав до блиску саму мийку.
А вона не йшла.

Захотілося хоч якось прискорити час. Він пішов до найближчого господарського магазину, набрав там нових ганчірок, губок, баночок із хімією. Розібрав духовку, зняв закіптюжене скло, вимив його з усіх боків.

Дві години відтирав застарілий жир із кахлів, із кухонних шафок, із лінолеуму. Втомився страшенно.

Вона не йшла.

Коли підлога підсохла, він познімав фіранки й закинув у пралку.

Вона не йшла.
Машинка гула без упину цілісінький день. Він переправ усе брудне шмаття, що знайшов у домі, включно з постільною білизною, яку не міняв тижнів зо три і яка вже, мабуть, увібрала в себе літри його солоного поту.

Вона не йшла.

Він розклав старий диван. Звідти на нього викотилися такі кубла пилу, хоч розчісуй. Кіт радісно скакав по кімнаті, ганяючи власну шерсть. Він дістав пилосос, натиснув кнопку.

Техніка завила і почала жадібно ковтати бруд. Згори гупнули в батарею сусіди. Він глянув на годинника — друга ночі. Вимкнув пилосос.

Вона не йшла.

Ліг спати.

Наступного дня він знову порався по господарству, бо сидіти й чекати просто не мав сил. Коли геть вибився з колії, дістав телефон і довго гортав стрічку новин, аж поки око не зачепилося за відео, де якийсь кухар готував неймовірну смакоту зі звичайнісіньких продуктів. У животі аж забурчало.

Раніше він думав, що їсти йому більше не доведеться — там, куди він збирався, харчі ні до чого. Але час ішов, а він усе ще був тут. Тоді він одягнувся, пішов до супермаркету і набрав усього за списком.

Готувати було важко, вийшло воно трохи кострубато, але на смак — божественно. Він дістав із серванта найкращу тарілку і виклав страву. Стало і гарно, і смачно. Він ледь помітно посміхнувся сам до себе. Йому стало добре.

Вона не йшла.

Він повісив чисті, свіжі фіранки, глянув у вікно — уже стемніло. Вирішив пройтися, але цього разу просто так, а не за чимось. Після дощу пахло вологою землею, а ще буяв весняний бузок — дихалося так вільно й легко. Він ішов своєю вулицею і ловив себе на думці, що не впізнає її.

Виявляється, тут проклали новенький асфальт, прибрали ті іржаві гаражі-ракушки, поставили гарний дитячий майданчик, висадили чорнобривці та мальви біля під’їздів. Він і гадки не мав, що двір так розцвів.

Стільки разів ходив повз — і сліпий був. Навіть не помітив, як змінився світ, поки сидів зачинений у власному відчаї.

Він блукав і все шукав її темний силует у сутінках, її холодний погляд, намагався вловити рух у світлі ліхтарів. Але її ніде не було. Дійшов до цілодобового кіоску, купив морозиво «Каштан» і пішов далі. Гуляв усю ніч, а додому повернувся аж на світанку, втомлений до чортиків, але якийсь вмиротворений. Ліг спати.

Вона не йшла.

Уранці він набрав свого колишнього начальника й спитав, чи не знайдеться для нього якоїсь роботи. Байдуже якої — треба було просто вбити час. Йому відмовили, але дали номер іншої фірми.

Зателефонував туди — сказали приходити. Наступного дня він поголився, дістав чисту сорочку, навіть парфумами пшикнувся. Пішов, пройшов співбесіду. І його взяли!

Вона не йшла.

Через тиждень він прийшов на збори ОСББ (знайшов записку в дверях) і познайомився з сусідами, яких раніше в очі не бачив.

Вони гомоніли, щось обговорювали. Він пригадав кілька проблем із трубами, вставив і свої п’ять копійок. Його підтримали. Кілька чоловіків здалися йому тямущими, а він — їм. Зайшли на каву, обмінялися номерами.

Вона не йшла.

Він працював щодня, брав роботу додому, підміняв колег. Забивав свій графік під зав’язку, аби тільки вона швидше прийшла і перестала з нього знущатися, забрала туди, куди обіцяла.

Але вона не йшла.

Якось пішов на новорічний корпоратив. Точніше, він там був більше по роботі, допомагав, але йому було весело. Його завзяття помітили. Запропонували іншу посаду, кращу. Він трохи пом’явся, але погодився.

Вона не йшла.

Одного дня в маршрутці він ненароком відтоптав ногу якійсь жіночці й довго, плутаючись у словах, перепрошував.

Жінка жартома кинула, що тепер він винен їй нові туфлі. Вона сміялася, а він сприйняв усе серйозно: запитав адресу, щоб надіслати взуття. Вона розреготалася так щиро, що запропонувала просто разом піти в торговий центр і вибрати ті нещасні туфлі.

Він погодився, бо справді почувався ніяково. Вони пішли, вибрали гарні черевички, а потім сіли в кав’ярні відзначити покупку. Вона наполягла, що сама заплатить за каву.

Він пручався, але де там — вона мала залізний характер. На прощання залишила свій номер і легенько чмокнула його в щоку.

Вона не йшла.

Вони зустрілися за кілька днів. Тепер у його житті було дві: та, що все ніяк не йшла, і ця, що несподівано увірвалася. На п’ятому побаченні він зізнався другій про першу. Друга тепло посміхнулася й запропонувала чекати разом. Він погодився.

А та, інша, все не йшла.

Так вони чекали пів року, а вона не йшла.

Вона грала на фортепіано, розводила фіалки й обожнювала довгі прогулянки парком. А він чаклував на кухні над новими рецептами з інтернету. Згодом вона запропонувала жити разом і «чекати» в одній квартирі. Він не вагався ні хвилини. Мурчик теж схвалив — нова хазяйка припала йому до душі.

Перша не йшла.

За рік він освідчився. Вона для годиться витримала театральну паузу на кілька секунд, щоб він трохи попітнів, а потім радісно вигукнула «Так!». Він відчув, як з душі впав камінь. Вони міцно обійнялися.

А вона все не йшла.

Вони продали свої квартири у місті й купили затишну хату під Києвом. Дружина розбила такий садок, що сусіди заглядалися, а він змайстрував собі столярню, накупив інструментів і взявся робити меблі.

Вона не йшла.

Вирішили, що час додати дитячого сміху в дім. Пробували, лікувалися, сподівалися. Нічого. Ще і ще — марно.

Тоді наважилися взяти дитину з сиротинця. І невдовзі привезли додому маленьку дворічну дівчинку з очима як ґудзики. Мурчик постарів, наїв боки на ситому домашньому житті, тепер подовгу лежав на сонечку в садку, ліниво мружачись на метеликів.

Вона не йшла.

Вони купили стареньку автівку, змінили роботу, дали прихисток ще одному хлопчику, з’їздили всім сімейством в Одесу на море.

Вона не йшла.

Діти пішли до школи.

Вона не йшла.

Згодом не стало Мурчика. Він прожив довге і дуже щасливе котяче життя. Вони плакали всією сім’єю, ховаючи його під старою яблунею.

Вона не йшла. Хоча він відчував, що вона десь поруч, спостерігає. Та вона приходила за котом, а не за ним, і швидко пішла геть, щоб не муляти очі.

Діти виросли, вивчилися, розлетілися по своїх гніздах, народили своїх малюків. Вони з дружиною знову лишилися вдвох.

Вона не йшла.

Вони постаріли, скроні вкрив густий іній. Він знову почав кашляти. Знову було важко підводитися зранку, але тепер він щоразу з радістю розплющував очі.

Бо поруч сопіла та, друга, і йому було заради кого зустрічати новий день. Вони повінчалися в місцевій церковці. Було багато рідні, падав сліпий дощик, а потім небо розквітло яскравою веселкою — вони були безмежно щасливі.

Вона не йшла.

Дружина тепер часто і подовгу відпочивала в ліжку. А він тихо порався по хаті, варив їй улюблені супи, дбав про троянди в саду. Замінив усі старі меблі в хаті на ті, що зробив власними руками з дерева. І будував плани.

Вона все ще не йшла.

І ось одного дня пролунав той самий, до болю знайомий стук у двері. Його аж холодним потом прошибло. Він ледве підвівся з ліжка, збираючись іти в коридор, але дружина лагідно перехопила його за руку.

— Це по мене, — сказала вона, світло всміхаючись.

— Я піду з тобою, — його голос здригнувся, але прозвучав твердо.

— Так не можна, любий, — вона ледь торкнулася його щоки, накинула халат і пішла відчиняти.

Він стояв позаду, наче прикипівши до підлоги. Хотів на власні очі переконатися, що це саме вона — та, кого він так довго чекав. Всередині клекотіла злість, хотілося кричати, вигнати її геть.

Так, це була вона.

Вона переступила поріг, звично витерла чоботи об килимок і сперла костур на стіну. А слідом за нею… зайшов Мурчик! Їхній Мурчик. Такий самий товстенький, із задоволеною мордочкою і хвостом трубою.

Він лащився до її ніг, як до старої знайомої. Вона зачитала свій сувій його дружині й мовчки покликала за собою.

— А як же я?! Коли ти прийдеш по мене?! Чому так довго?! Ти ж обіцяла, що зовсім скоро забереш мене! — не витримав він.

— Треба ще трошки почекати, — м’яко пролунало в його голові.

— Я не хочу більше чекати! Це несправедливо! Я все життя тебе прочекав, ти мене надурила!

— Ні, це ти мене надурив. Ти ж сам мене тоді покликав, хіба не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю… — розгублено прошепотів він, переводячи погляд з неї на свою кохану дружину.

— Еге ж. Ти сам мене покликав, бо хотів піти. Тобі треба було просто продовжувати нічого не робити. Просто плисти за течією в тій темній квартирі, і я б не забарилася. Але ти почав рухатися. У тебе з’явилися справи, цілі, у тебе з’явився сенс — і тоді вже довелося чекати мені. Я все ще чекаю на тебе. Але ти не поспішай. Ти ж тепер дідусь. У тебе внуки, у тебе стільки задумів, у тебе такий гарний дім, хобі, плани — я ж усе це бачила. Не хвилюйся, я почекаю. Ми почекаємо.

Вони пішли.

А він залишився. Залишився чекати на їхню нову зустріч. Чекав ще не один рік і встиг зробити дуже багато: відгуляв на весіллі в онучки, допоміг збудувати молодій сім’ї дім. Побачив світ.

Перечитав усі книжки, до яких раніше не доходили руки, навчився нового, змайстрував усе, що тільки хотів, і наготував стільки страв, що вистачило б на цілий ресторан.

Бо тепер знав точно: життя не вічне, і рано чи пізно за ним прийдуть. Тож треба встигнути жити.

Йому було вже дуже-дуже багато років, коли в двері знову постукали тим самим знайомим стуком. Він сидів у кріслі, оточений дітьми, їхніми дітьми, і дітьми їхніх дітей. І котами. Котів було аж п’ять, і всі вони були гладенькі, товстенькі й неймовірно щасливі.

Нарешті вона прийшла.

Вона прийшла…

***

Цей зворушливий, глибокий і філософський лист надіслав нам один з наших читачів, і, зізнаюся, готуючи його до публікації, я не раз змахувала сльозу. Як часто ми забуваємо, що єдині справжні ліки проти найтемнішого відчаю — це дія, любов до ближніх і вміння помічати красу в простих буденних речах. А що сьогодні змусило вас посміхнутися і відчути справжній смак до життя?