Мені 28 років, мого чоловіка звати Роман, йому 29. Ми разом уже шість років, маємо двох синів – старшому три роки, молодшому рік. Наше життя, здається, почалося як казка, але з кожним днем ця казка стає все більш схожою на важкий іспит.
Роман виріс без батька – він загинув, коли Романові було всього кілька років. Ромки мамка, моя свекруха, більше не виходила заміж, і всю любов та турботу віддавала йому.
Вона сама зізнається, що, можливо, перегнула палицю, все за нього вирішувала, оберігала від будь-яких труднощів, і в результаті він виріс людиною лінивою, нерішучою, невпевненою в собі.
Я теж була молодою і недосвідченою, коли ми зустрілися – мені тоді було лише двадцять. Звісно, не все вміла, не все знала, але з часом, з появою дітей, на мене лягла вся відповідальність за родину. І якщо я навчилася бути матір’ю, дружиною, господинею, то Роман наче залишився тим самим підлітком, що і раніше.
Я втомилася тягнути все на собі. Побут, діти, поломки в домі – все це лягає на мої плечі. Якщо хлопчики хворіють, це моя проблема.
Якщо щось ламається, я шукаю, хто полагодить. Якщо щось стається, я залишаюся одна зі своїми страхами і болем.
Пам’ятаю, як на п’ятий день після нашого весілля не стало моєї бабусі. Вона була мені дуже дорога. І от, у той же вечір Роман каже, що їде на корпоратив, бо вже за все заплачено. Я залишилася одна зі своїм горем, а він поїхав святкувати.
Рік потому у мене стався нервовий зрив. Я була на межі, думала, що більше не зможу мати дітей. А Роман в цей час поїхав на сесію і навіть не приїхав додому на вихідні, бо, бачте, це дорого.
Мені тоді так потрібна була його підтримка, його слова, його присутність. Але він був десь далеко, а я залишилася сама з усім.
Тепер я розумію, що він просто не був готовий до сімейного життя. Він ніби й любить дітей, але я часто думаю, що він любить тільки себе.
Щоб він погрався з синами, треба просити. Щоб він зводив нас усіх кудись, треба наполягати. Я навіть навчила його привозити щось з поїздок для мене і дітей, бо спочатку він думав тільки про себе.
Було, що купив собі щось смачне і з’їв це вдома наодинці, не думаючи про нас. Фрукти, солодощі – все собі. Я вчила його, що вдома є діти, і їм це теж потрібно.
Але навіть зараз, коли йому вже майже тридцять, він не розуміє таких простих речей. Як не в ігри гратися на телефоні, так на дивані лежати.
І от, я стою перед тим, що більше не хочу нічого доводити. Я втомилася бути тією, що змушує його бути чоловіком, батьком, господарем. Мені хочеться хоч іноді відчути себе слабкою і беззахисною, але замість цього я відчуваю себе бій-бабою, на якій тримається все. Я ніби втратила себе, ту, якою була колись.
Раніше люди тягнулися до мене, я була для багатьох прикладом, авторитетом. А зараз сиджу вдома, у чотирьох стінах з дітьми, і відчуваю себе нікчемою.
Не знаю, люблю я Романа чи ні. З ним я звикла, без нього життя не уявляю. Він – мій перший і єдиний чоловік. Навіть не думаю про когось іншого.
Але тягнути таку дорослу дитину, яка ще й дорікає мені, що гроші заробляє (хоча моя допомога на дітей трохи менша за його зарплату), я більше не можу.
Мені хочеться рівноправного партнера, але як знайти вихід з цього замкненого кола? Що робити, коли сили на межі, а майбутнє виглядає таким туманним?
