Спина ниє так, що й розігнутися годі, а руки від землі вже не відмиваються. Але я стою посеред свого городу і дивлюся на ті кляті яблука, що гниють під ногами, й серце крається.
Скільки праці, скільки недоспаних ночей, скільки здоров’я вкладено в кожну гілочку, в кожну грядку!
А тепер воно нікому не потрібне, лежить і пропадає.
Невістка знову вчора закотила очі, мовляв, кому здалися ваші закрутки й те стояння раком на городі. Сусіди ж, мабуть, уже й ставки роблять, коли я здамся та почну їм усе задарма роздавати.
А я не здамся — от така я, Ганна, вперта і до землі прив’язана, хоч би що там люди говорили.
У нашому селі всі давно знають мій характер.
Я люблю, щоб усе було найкраще: якщо помідори — то щоб як кулак, якщо пироги — то на всю вулицю пахли. Але іноді моя хазяйновитість навіть найріднішим стає поперек горла.
— Мамо, ну куди ви знову стільки всього садите? — бідкалася невістка Ірина, витираючи піт із чола. — Ми всю весну й літо горбатимося на тих грядках, а восени не знаємо, куди це все дівати.
— Запас кишеню не тягне, — відрізала я.
— То ви, молоді, звикли все в магазинах купувати, пластмасове. А я не тільки на зиму нам вирощу, а ще й лишки на базарі продам. Копійка зайвою не буває.
Ірина з моїм Толею вже й сперечатися втомилися.
Відбували ту дачну повинність, стиснувши зуби, а восени майже нічого з собою не брали.
Правду кажучи, я й сама намагалася найкраще винести на ринок, щоб продати, а дітям уже віддавала те, що трохи прив’яло чи прим’ялося.
Вони собі й вирішили: помагати матері будуть, а врожай хай сама діває, куди хоче.
— У мами пенсія мізерна, а ми собі й самі купимо, — заспокоював дружину мій Толя. — Хай продає, так вона себе впевненіше почуває.
— Я не проти. З цієї дачі взагалі нічого не прошу, — зітхала Ірина.
Мене такий розклад цілком влаштовував. Я їх до роботи кликала активно, а як приходив час урожай ділити — вони вже й самі не дуже рвалися.
Тож усе свіженьке, відбірне я носила на ринок. Минулого року так вторгувала, що й на нову мікрохвильовку вистачило, і на гарну мультиварку.
Тож на цей сезон у мене були грандіозні плани.
Але ж хто знав, що погода цього року така врожайна буде?
Вродило в усіх так, що гілки ломилися. Моїми покупцями залишалися хіба що дачники з міста, які приїжджали тільки на шашлики та відпочинок.
— Щось кусаються у вас ціни на яблука та груші, пані Ганно, — хитала головою сусідка Настя, жвава така молодиця. — Я думала в селі дешевше скупитися, а у вас дорожче виходить.
— Бо воно своє, домашнє, без хімії! Руками кожна грушка виплекана! — обурювалася я.
— Звикли там у місті всяку заморську гидоту купувати, а тепер хочете ціну збивати і за безцінь мою працю забрати?
Настя тільки плечима знизала й пішла до іншої сусідки, де дешевше. Так само відвернулася і Світлана, хоча раніше завжди брала в мене овочі на консервацію.
— Ганно, я все розумію, ціни ростуть, але ж зробіть якусь знижку для постійних покупців, — просила вона.
— Не можу і не буду, — відказувала я з образою. — Всі хочуть задурно отримати найкраще, а скільки здоров’я біля тої землі залишено — ніхто не рахує.
— Ну з помідорами ви ще возитеся, але ж яблука з грушами і сливами самі ростуть, ніякої мороки біля них, — щиро не розуміла Світлана.
— Не подобається моя ціна — шукайте, де дешевше, — буркнула я, відвертаючись.
Зрозумівши, що сусіди принципово не беруть, я почала возити все на базар. Але там таких продавців було стільки ж, як і покупців. Ажіотажу ніякого, всі ходили й шукали, де б зекономити.
— Мамо, ви тільки спину надриваєте з тими сумками, — сварився Толя, бачачи, як я ледве ноги волочу. — Самі ж бачите, торгівля не йде. Воно ж усе погниє швидко.
— А за копійки не віддам! — упиралася я. — Не для того я все літо на городі спину гнула, щоб тепер чужим людям роздаровувати.
— Як не скинете ціну або перекупникам не здасте — взагалі все втратите, — стояв на своєму син.
— Якщо я зараз за безцінь віддам, то сама свою працю знеціню! — не здавалася я.
— А сусіди ще й подумають, що це постійна акція, і наступного року знову будуть ціни збивати або на халяву чекати.
Толя тільки рукою махнув. А тут, як на зло, зарядили дощі. Овочі набралися води, втратили вигляд. Яблука почали падати й гнити прямо на очах.
— Ганно, у вас же під яблунею ступити ніде, все встелено, — зітхала через тин сусідка Галина. — Вони ж пропадають, ви нічого не робите. Невже не шкода?
— Торгівля не йде, а на зиму я собі вже все потрібне накрутила, — неохоче відповіла я.
— То як вам не треба, віддайте нам! — вчепилася Галина. — У нас цього року яблук катма, а я б соку на зиму начавила.
— У сенсі — віддайте? — в мені аж усе скипіло. — Треба яблука — милості прошу. Самі назбираєте, я вам ціну хорошу скину, і всім буде вигідно.
— Ви що, навіть за гнилячки хочете гроші дерти?! — аж захлинулася від обурення Галина. — Та вони й доброго слова не варті! Я взагалі-то хотіла вам допомогти двір очистити!
— Ну ти ж із них сік робитимеш, значить, користь є! — стояла я на своєму. — Всі такі хитрі стали, чужим добром поживитися. Не цікавлять мене такі варіанти.
Галина страшенно образилася.
І, звісно, рознесла по всьому кутку про мою жадібність та скандальність, що я навіть за гнилі яблука копійку вимагаю.
— Ноги нашої більше біля її двору не буде, — домовилися між собою сусідки. — Не захотіла по-людськи поділитися по доброті душевній, то хай тепер на смітник усе виносить.
А мені боліло. Боліло не від їхньої змови, а від того, що врожай справді гинув.
Розкішні груші, соковиті сливи — все падало, розбивалося і гнило в траві.
Від розпачу я навіть просила сина з невісткою розпитати на роботі друзів чи колег, може, комусь треба. Але ті відповіли, що всім вистачає і ніхто купувати не хоче.
Хотіла накрутити більше варення, джемів на продаж, та як порахувала газ і додаткові продукти — зрозуміла, що залишуся в суцільному мінусі.
— А я ж вам пропонувала, Ганно! — не вгамовувалася Галина, заглядаючи через паркан. — Ми б усе зібрали, вичистили б вам садок, соку б наробили та ще й пригостили б вас обов’язково.
— Дякую, я соку не люблю, — бурмотіла я, ледве стримуючись.
— Ви просто гроші сильно любите, а людей — ні! — винесла свій вирок сусідка. — От і тягайте тепер те все з саду в компостну яму через свою жадібність.
І я тягала. Зціпивши зуби, згрібала свою працю і вивозила на гній. А Галина з упоєнням розказувала всім, як я сад прибирала і гнилля викидала.
Була впевнена, що я отримала по заслугах, і навіть на секунду не задумалася, як воно мені на душі.
Мені до місцевих кумушок діла не було, я більше пеклася своїми неприємностями. Від тих хвилювань навіть злягла.
Зрештою Толі з Іриною довелося мені справжній розгін влаштувати. Син погрожував половину саду вирубати, а город здати в оренду, якщо я не отямлюся і буду далі себе в могилу зводити через ці переживання.
Але хіба ж я здамся?
— Нічого, — думала я довгими зимовими вечорами, п’ючи чай.
— Наступного року ще невідомо, як і що вродить. А я от візьму і куплю кілька екзотичних саджанців. Вирощу, наприклад, ананас чи інжир, щоб усім цим пліткаркам носа втерти!
Більшу частину осені і всю зиму я читала, як ту екзотику вирощувати. А навесні нишком від дітей купила молоді деревця.
Тепер для мене справа честі — виростити таке, чого ні в кого в окрузі немає. Щоб усі ці торішні хитруни визнали свою неправоту і самі прийшли до мене проситися.
А я ще подивлюся, кому продати, а перед ким хвіртку закрити. Тим і тішуся, продовжуючи поратися на подвір’ї, і свято вірю, що цього року свій урожай вже точно продам вигідно і без проблем.
Від редакції:
Цю історію нам надіслала читачка з Кіровоградщини, і ми лише делікатно адаптували її для публікації. Подібні життєві сюжети часто залишають слід у серці, адже за надмірною хазяйновитістю та впертістю нерідко ховається проста людська потреба бути оціненою.
А як би ви вчинили, опинившись перед таким вибором: роздали б плоди своєї праці безкоштовно чи до останнього відстоювали б їхню цінність?
