— Отак я й знала, що нічого доброго з того весілля не вийде, — кажу я своїй кумі.
Ще тоді, як зятьок мій, Петро, сидів удома, як пень, і ніяк роботи знайти не міг, мені вже серце щось недобре віщувало.
Аж досі прикро, бо ж Настуся, донечка моя, так хотіла щастя, а вийшло ось як — друга сім’я розвалилась, як картковий будиночок.
Ми ж, старі баби, знаєте, про що говоримо? Про родичів, про діток і онуків, про ціни, що кусаються, та про погоду, яка щось не радує.
А для нас, які вже давно самі по собі живуть, навіть нова серія улюбленого серіалу — то вже подія, що її обговорити треба.
А тут же в мене життя доньки — наче справжнісінька кінострічка, та ще й така закручена! Ну як же ж мені не поділитися?
З Настусею про це говорити не хочеться, бо ж їй і так болить, як та свіжа рана, як тільки зачепиш тему її розлучення.
Настусі, моїй любій Анастасії Павлівні, вже майже тридцять дев’ять рочків. Вона така міцна, як той дуб, що стоїть у полі й вітрам не піддається.
Має донечку від першого шлюбу, Оленку, якій вже п’ятнадцять рочків.
Заміж тоді Настуся виходила одразу після інституту.
П’ять років вони з тим першим залицяльником зустрічалися, разом училися, і здавалося, що попереду в них — широка дорога, як та рівна нива, і щасливе життя.
Але ж щастя не вийшло, дівчата. На восьмому місяці Настуся дізналася про зраду чоловіка з їхньою спільною однокурсницею.
А зрада та, виявляється, була давно, ледь не через місяць після весілля.
Тоді Настусю з нової роботи не відпустили, а чоловік у п’ятницю гуляв на весіллі у свого друга. Сам.
А точніше, з п’ятниці на суботу він виявився не сам, от біда!
На компроміс Настя не пішла. Моя кров, мій характер! Зібрала речі й повернулася до мене, до матері.
До мене ж принесла немовля – донечку. І знаєте що? За кілька тижнів подала на розлучення! У суді навіть дивувалися, бо ж така молода.
Нічого, з моєю допомогою, бабусі Галі, внучку виростили, а Настуся, спираючись на мою підтримку з дитиною, навіть кар’єру почала будувати, та так успішно!
Коли донечці було вже чотири рочки, Настя переїхала у свою однокімнатну квартиру, що в кредит взяла.
А через п’ять років вже й трикімнатну купила!
Має машину, зарплату гарну, посада висока.
З матеріального боку все чудово, як у Бога за пазухою.
Здавалося б, кілька років тому й особисте життя цієї сильної жінки зрушило з мертвої точки: познайомилася з чоловіком, теж розлученим, мав доньку від першого шлюбу, трохи старшу за Оленку.
У того кавалера була невеличка квартирка під Києвом, узагалі, за кілька місяців після знайомства жили вони вже разом.
Майже п’ять років тому й стосунки оформили, розписалися.
“А мені він не сподобався, — кажу я різко.
Може, я й старомодна, але що це за чоловік, який іде жити до жінки? Йому зараз сорок, а в нього все та сама однокімнатна студія десь у Борисполі. Це як?
Та, я розумію, поділ майна, розлучення, залишив більшу частину грошей на житло дружині й дитині, але…
Одним словом, він явно був Настусі не пара.
Зате, як виявилося, з гордістю та тонкою душевною організацією в нього все гаразд. Ну чисто тобі пан, що тільки про свої почуття й думає!”
Настуся, між іншим, виглядала задоволеною й щасливою.
Заспокоювала мене, що Петро добрий, домовитий, до сім’ї прихильний, дуже хоче спільного дитяти, синочка.
Так, заробляє менше, ніж вона, але ж це дурниці, аби людина була хороша, він і з донечкою Настусі знайшов спільну мову.
Але моє серце, материнське серце Галини Матвіївни, якось було не на місці, наче соловейко в клітці бився.
Невдовзі я, пенсіонерка, з неприємністю відзначила, що недарма я дивилася на нового зятя з підозрою.
Не минуло й пів року після одруження доньки, як Петро залишився без роботи.
Я, теща, не в курсі: чи скоротили, чи звільнили за провину, чи ще щось, одне важливо — сів зять удома, як той бугай на вигоні.
— І сидів майже вісім місяців! — обурюється моя подруга.
– Настуся, звісно, захищала його, мовляв, чекає, коли нормальна вакансія трапиться, не в кур’єри ж іти, зіпсує трудову непотрібним записом, потім буде важче влаштуватися на гарну посаду.
А я вважаю, що для чоловіка немає нічого ганебнішого, ніж на шиї сидіти в своєї жінки.
А робота… будь-яка робота гідна поваги, якщо це не протизаконне щось. Нормальний би чоловік кур’єром пішов, двірником, вантажником, аби себе годувати та дітлахів.”
— Мамо, — намагалася заспокоїти мене донька.
– Це тимчасові труднощі. Ми не на вулиці живемо, не голодуємо, не ходимо в обносках, моїх доходів для комфортного життя цілком вистачає, заспокойся, прошу.
— А як заспокоїтися? — Галина Матвіївна гарячкує. — Так би донька на онучку витрачала б свої гроші, на себе, на те, щоб відкласти, а то вона завела собі домашню тваринку на прізвисько Петя? А потім ще й це…
“Це” — то був цікавий стан Настусі, що трапився (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) через три місяці після того, як чоловік втратив роботу. І хотілося дитину, і розуміла жінка, що зараз точно не на часі.
Чоловік поки що все ще сидить удома.
Навіть якщо дотягнути до декрету, посадити в нього чоловіка, а самій працювати, то все одно на кілька місяців Анастасія випаде з робочої колії.
Я, Галина Матвіївна, вважаю, що в Настусі й сумніви щодо чоловіка теж були.
Так, були в доньки заощадження, протрималася б сім’я кілька місяців, але як подарувати дитину чоловікові, якщо він показав себе не дуже добре від самого початку подружнього життя?
Та й чоловічий декрет…
Я ж, знаєте, людина старого гарту, для мене чоловік, який сидить удома з немовлям, — це не норма.
— Добре було б ще з дитиною дворічною чи близько того, — кажу я. — А з малям кількох місяців? Навіщо дитину переводити на суміш? Тільки через те, що тато без роботи, а мамі треба заробляти? Дурниці ж, я вважаю!
Мабуть, Настуся теж так вважала.
Ні, дівчата, жінка від чоловіка не стала нічого приховувати, поговорили, поміркували, обопільно дійшли висновку — не час.
І Настуся пішла на переривання.
Петро знайшов роботу ще за кілька місяців, не Бог знає що, але вдома не сидів, приносив гроші, хоч і скромніші, ніж дружина.
Добирав тим, що свою студію здавав у оренду.
Жила родина спокійно, їздили відпочивати, купили (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) другу машину, тепер уже спільну, на ній стала їздити Настуся, віддавши чоловікові свою дошлюбну.
Дітей, щоправда, більше не виходило, Настуся намагалася лікуватися, але чоловік уже й не наполягав на плануванні спільної дитини.
Після того випадку минуло вже майже чотири роки, коли чоловік раптово заявив Настусі про розлучення.
— Я довго носив у собі все це, але не можу. Ти колись дуже вже легко позбулася нашої дитини, — заявив Петро дружині.
– Аж ніяк не критичне становище в нас було, не під мостом же ми жили, моя квартира здавалася, але ти все одно вирішила так вчинити.
— Я? — вигукнула Настуся. — А не ми?
— Я лише погодився з твоїм рішенням, адже останнє слово завжди за жінкою. А я бачив, ти в мені сумнівалася…
Сперечатися Настуся не стала.
З Петром вони розірвали шлюб через РАЦС.
Настуся з мамою на тему свого другого заміжжя говорить скупо, але я, Галина Матвіївна, вважаю, що Петро просто пересидів із моєю донькою важкий час.
Перед самим розлученням йому дали підвищення, вирішив, що на коні й сам тепер, а прикрився, бачте, моральними стражданнями.
— Слизняк, — у серцях кажу я. — Ніби не міг просто й чесно сказати, мовляв, розлюбив, не хочу, ми різні.
Ні, чоловіки зараз намагаються якомога болючіше вдарити, світлою ідеєю прикритися, комплексів і душевних терзань жінці додати.
— Здрібнішали чоловіки, це правда, — зітхаючи, погоджується моя кума.
А ви, мої любі, що думаєте? Чи ж не так?
Поділіться своїми думками, бо ж розмова — то найкращі ліки для душі!
