Усі в один голос твердять, мовляв, потерпи, у вас же дитина, як же вона без батька, – каже Настя, – а я просто не можу вже так. Живемо, як на гойдалках: то вгору, то вниз. То все добре, то сварки, а вже якщо почали сваритися, то тут на мене виливається прямо відро докорів.
Насті 28 років, вона 5 років як одружена з Русланом і в сім’ї росте донька Даша, якій нещодавно виповнилося 3 роки. Настя віддала доньку в садок трохи раніше 3-х років, вийшла на роботу, заробляє нарівні з чоловіком. А каменем спотикання стала квартира, в якій вони живуть. Його квартира.
— Коли тільки одружилися, – продовжує жінка, – жили на орендованій. У нього мама і однокімнатна квартира, у мене і батько, і мати, і квартира в них двокімнатна, але в неї прийшла жити з дитиною моя старша сестра. Вона спочатку поїхала заміж далеко, а 3 роки тому повернулася – не склалося. Я на той час заміжня вже була, не жила з батьками.
Руслан і Настя знімали житло 3 довгих роки, відкладали потроху грошей, сподіваючись на іпотеку. А 2 роки тому дуже несподівано для Руслана і його мами, чоловікові Насті залишив у спадок квартиру двоюрідний дідусь.
— У діда нікого не було з родичів найближчих, – пояснює Настя, – але Руслан був у рівних правах з іншими двоюрідними, тільки ми останню квартиру винаймали неподалік, ось і заходили іноді провідати старого.
Настя прибирала у літньої самотньої людини раз на тиждень, приносила їй суп у контейнері, могла збігати в аптеку або магазин. Її чоловік заходив щось полагодити, поправити, без жодної надії на квартиру.
— Ми думали, що дід залишить квартиру свекрушиній сестрі, – зізнається Настя, – та кілька років “підгортала під себе” літнього дядечка. А він зробив інакше.
Тепер Руслан – повноправний власник двокімнатної квартири, й іпотеку сім’ї брати начебто й немає потреби. Тільки тітка, яка образилася і розлютилася на рішення спадкодавця, кинула таку фразу, звертаючись до Насті:
— Не буде тобі тут щастя, згадай моє слово! Бач, втерлася в довіру, з животом ходила, підлогу намивала, від немовляти бігала до чужого діда.
— А не вмовляли, не втиралися, – розводить руками Настя, – просто шкода його було. Але життя в нас справді розладналося.
Спочатку все йшло нормально, раділи переїзду у своє, накопичення пішли на ремонт, почали замислюватися про придбання машини після того, як Настя вийде з декрету. Але під час частих сварок між подружжям чоловік міг дорікнути дружині.
— Це моя квартира, – відповідав Руслан на прохання прибрати за собою розкидані речі, – що хочу – те в ній і роблю. Як хочу, так себе і веду. Тобі щось не подобається?
— Спочатку це було рідкістю, – каже Настя, – але тепер усе частіше й частіше. Він у комп’ютері сидить, чай п’є, крихти скрізь, чашка потім так біля компʼютера і залишається, а скажеш, так відразу: моя квартира, чого командуєш, ти тут ніхто, а я роблю все, що захочу.
І виникали сварки буквально на рівному місці. Настя вже почала почуватися прислугою у власній сім’ї: не смій сказати, якщо щось не по ній, не проси допомоги, коли чоловік відпочивати надумав.
— Прикро до сліз, – зізнається вона, – ні, він потім відходить, інший раз і вибачається, допомагати кидається, але мало не через день підкреслює так чи інакше: моя квартира, а ти тут – ніхто.
Настя не те що про другу дитину вже не думає, вона готова піти від таких принизливих сімейних стосунків. Тільки куди йти? У батьків сестра з дитиною, а ї куди? На оренду? А на що знімати, адже треба Дашку ще ростити.
— Ну й дорікнув, – каже свекруха, – він же не всерйоз, а в запалі сварки. Подумаєш, чого в сімейному житті не буває. Помиритеся і знову у вас усе добре. А куди ти підеш? Тут хоч своє житло! Ну і що, що чоловіка. Можна й потерпіти і зробити вигляд, що ти нічого не чула.
Як вважаєте, чи можна «зробити вигляд»?
Чи Насті треба різко і без жалю рвати стосунки, в яких вона через день «ніхто»?
