— Збирайся! Вам тут більше немає місця!, — Рита з подивом дивилася на чоловіка.
Куди вона піде з дитиною о пів на другу ночі. Але, схоже, Влада це не хвилювало.
— Владе, що трапилося? Куди ти нас женеш? А як же Максим? Забирай свого сина та вмотуй! Повторювати я не буду!
Рита дивилася на чоловіка і не могла зрозуміти, як вийшло, що її спокійне життя, ще вранці таке передбачуване, раптом закінчилося. Вони познайомилися три роки тому, коли Рита закінчила університет і влаштувалася на роботу.
Симпатичний хлопець із офісу по сусідству став часто попадатися на очі то в коридорі, то на виході з будівлі. Перед новорічними святами дівчина збиралася відвідати батьків та відзначити свято з ними та родичами.
Дбайливо упаковані подарунки та гостинці були вже готові. Невелика вечірка на роботі не затяглася надовго, жіночий колектив поспішав додому, щоби почати готуватися до свята. Рита, вийшовши з офісу, чекала таксі, коли ззаду почулося:
— Привіт! А можна я вас проведу?
То був Влад. Того дня вони обмінялися парою слів та телефонами. Усі свята він дзвонив, цікавився як справи, коли вона повернеться. Так почалися їхні відносини. Все було дуже спокійним і тихим.
Побачившись кілька місяців, вони зрозуміли, що їм добре разом і Влад зробив Риті пропозицію. Весілля було скромним, зате поїздка до Італії вдалася на славу.
Повернувшись із весільної подорожі, Рита з Владом перебралися до квартири, яку віддала Владу бабуся. Невелика затишна двокімнатна квартирка, недалеко від центру та роботи. Батьки Рити на весілля подарували нову машину. Жити та радіти! Так вони й робили.
Через півроку Рита побачила дві заповітні смужки і реготала до сліз, дивлячись на реакцію приголомшеного новиною Влада, який то кидався її обіймати, то гальмував, питаючи, чого їй зараз хочеться оселедця чи полуниці?
Максим з’явився вчасно. Спокійнішої дитини, напевно, було не знайти. У Рити наче крила виросли. Так, звичайно, вона втомлювалася і не висипалася, але це були такі дрібниці порівняно з родиною та щастям, яке жило в їхньому будинку.
Допомагати було нема кому, адже батьки жили далеко, а свекри були зайняті своїми справами, заглядаючи лише зрідка. Відносини з ними у Рити склалися одразу спокійні й рівні, чому вона була дуже рада.
З порадами не лізли, перевірки не влаштовували. Чого не сказати про бабусю Влада. Дуже діяльна жінка. Саме жіночка, з чудово поставленою мовою, чудовою стрижкою та свіжим манікюром з’являлася на порозі завжди несподіваною гостею із фразою: Ви щасливі мене бачити! Каву мені!
Саме вона навчила Риту варити чудову каву і постійно стежити за собою. Дитино, подивися на себе це неможливо! Де ти взяла це вбрання? Люмпени одягаються краще. Негайно приведи себе в порядок!
Іраїда Олександрівна взяла Риту під крило відразу, як тільки вона вперше прийшла з Владом до будинку його батьків для знайомства. І продовжувала опікуватися після весілля. Квитки в театр або на виставки, милі подарунки та знаки уваги.
Рита щиро прив’язалася до бабусі Влада, незважаючи на те, що бачила, чоловікові не завжди подобається, повертаючись із роботи, бачити її в гостях. З чим це було зв’язано Рита не знала, залишалося тільки гадати, бо на прямі запитання Влад не відповідав, жартував.
Максиму виповнився рік, коли Рита помітила, що чоловік затримується на роботі частіше, ніж звичайно. Далі більше. Влад став дратівливим, нервовим.
Міг висловити невдоволення з приводу вечері чи не так погладженої сорочки, чого раніше за ним не було. Рита намагалася згладити такі моменти, думаючи, що чоловік утомився. Вона мріяла про літню відпустку, адже Максим підріс і можна буде подумати про поїздку на море.
І раптом! Нічого не розуміючи, але бачачи, що діалогу не буде зараз, Рита мовчки пішла до спальні, де спав син. Швидко зібравши необхідні речі, вона вийняла з шухляди папку з документами і взяла на руки сина.
Влад сидів на кухні і його стан видавала тільки долоню, що нервово поплескувала по стільниці. Коли будеш готовий, я тебе вислухаю. Де ключі від машини?
— Я залишаю її собі як компенсацію за втрачений з тобою час.
Дуже цікаво! Ну що ж, сперечатися зараз я не стану, не хочу будити Максима. Рита вийшла із квартири. Чого варто було їй не розплакатися вона сама не розуміла, тільки сонний син, що обійняв її за шию, не давав зірватися в прірву розпачу. Що робити, куди йти?
У цьому місті крім батьків чоловіка та його бабусі була лише пара подруг, але у всіх сім’ї, діти, а надворі глуха ніч. Перехопивши рюкзак із речами сина, Рита викликала таксі та поїхала на вокзал, сподіваючись взяти квитки на ранковий поїзд. Саме там і знайшла її Іраїда Олександрівна.
— Ти Збожеволіла! Куди зібралася?
— Влад мене вигнав.
— А ти одразу й пішла.
— А що робити? Це його помешкання.
— То вже й його? Моя, дитинко, моя. Тож збирайся і поїхали.
— Ні, Іраїдо Олександрівно, я нікуди не поїду. Я дуже люблю вас і поважаю, але з’ясовувати хто має рацію, хто винен у мене немає ні сил, ні бажання. Мені треба думати про майбутнє, як далі жити з Максимом. У мене в цьому місті нікого, до виходу на роботу ще пристойно, та й садок поки що в планах, ви ж знаєте, як часто боїться Максим.
— Зараз не час і не місце бути скривдженою та зниженою. Потім постраждаєш. У тебе син на руках, ось про нього й думай. І взагалі, мені колись з тобою бесіди звістки поїхали!
Підхопивши рюкзак та сумку Рити, Іраїда Олександрівна бадьоро попрямувала до виходу. Таксі мчало вулицями, Максим тихо сопів, уткнувшись носом у рукав маминої куртки. Рита почувала себе наче під водою. Приглушені звуки, повільна реакція. Давалася взнаки безсонна ніч.
Іраїда Олександрівна мовчала на передньому сидінні, а питати щось Рита не хотіла. Знайомий провулок і вони вдома. Вдома! Але який же будинок, якщо тільки сьогодні вночі її вигнали звідси, не давши ні пояснень, ні можливості щось зрозуміти. Просто перекресливши три останні роки і два життя її та сина.
У квартирі було тихо. Влад, певне, поїхав на роботу. Іди лягай! Максима я погодую сама. Я все одно не засну. Не зможу.
— Ревіла?
— Ні.
— Погано. Гаразд, потім поговоримо, мені потрібно дві години.
Іраїда Олександрівна почала бурхливу діяльність. За 10 хвилин у двері зателефонували і потім дзвінки не змовкали. Рита, погодуючи Максима, сиділа в спальні і не розуміла, що відбувається.
Люди ходили по квартирі, щось розглядали, запитували. У сусідній кімнаті пакували коробки з речами якісь міцні хлопці у фірмових комбінезонах. Готові коробки відразу виносили з квартири.
— Усе! Поїхали!
— Куди?
— До нотаріуса!
Рита зовсім перестала щось розуміти. Схаменулась вона в кабінеті нотаріуса, перед нею лежали якісь папери і від неї вимагали паспорт.
— Що це за документи?
— Це дарча. Квартира, де ви жили продана. Але ти знаєш, що я маю ще одну. Ось її я оформляю на тебе. Претендувати на неї Влад не зможе, це лише твоє майно тепер. Твоє та Максима.
— Я не можу! Це неправильно!
— Тут мені вирішувати, що правильно, а що ні. Я так вирішила, і я так хочу! Підписуй і підемо поїмо, а заразом поговоримо.
Рита подивилася на нотаріуса. Він усміхнувся і кивнув головою. Вона поставила свій підпис. Невелике затишне кафе з дитячим куточком було майже порожнім у цей час. Вони сиділи за столиком, і Іраїда Олександрівна стежила за тим, щоб Рита поїла.
— Все не можу більше! Ось ні шматочка!
— Ну гаразд! А тепер поговоримо.
— Я справді не розумію, що відбувається. Влад приїхав уночі, сказав, щоб ми забиралися з його життя. Жодних пояснень. — Нічого!
— Я знаю. Має нову жінку. Вже півроку як.
У Рити потемніло в очах. Чому? У чому вона винна?
— Забудь! Не здумай звинувачувати себе! Чоловіки часто йдуть не тому, а щоб. Нові відчуття, зміни, уникнення буденності, назви як хочеш все правильно. Ти молоденька, Влад був твоїм першим серйозним почуттям і тому тобі здається це зараз безумством, страшною зрадою. Все вірно, так і є, але це зовсім не означає, що життя на цьому завмерло.
— Чому ви тут? Чому зі мною? Адже він ваш онук, а я чужа.
— Ну, не чужа, адже ти мати мого правнука. Це по-перше, а по-друге, я тут тому, що сама була на твоєму місці багато років тому. Ось тільки мене підтримати не було кому тоді. Я вийшла заміж за діда Влада, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять. Захоплена дурна, яка дивилася закоханими очима на молодого лейтенанта, кинула інститут і поїхала за ним. Я не буду зараз тобі розповідати, як складно було там жити мені маминою та татовою розпещеною донькою. Як важко було, коли народився мій син. Якось жили і навіть із задоволенням. Переїзд до Києва став несподіванкою та величезною радістю. Але через місяць після переїзду я опинилася на вулиці. В одній руці валіза з одягом, в іншій дворічний син. Ні прописки, ні житла нічого. Батьки жили далеко, повертатися до них я не хотіла, теж горда була. То я потрапила на фабрику. Ну потім все як у старому радянському кіно робота, навчання, кар’єра. Я спромоглася. І підняла сина, і сама піднялася. Не знаю, звідки тільки взялися сили. Скільки разів сиділа і думала, що сил немає, все останній поріг. Але дивилася на сина і знову розуміла голову. Не було виходу. Через багато років зустріла свого першого чоловіка. У нього життя з тією жінкою не склалося, розійшлися за рік. Кар’єра теж не задалася особливо. Дітей інших не нажив, а мій син, батько Влада, відмовився спілкуватися з ним. Ось так. А тепер я тобі поясню, чому роблю те, що роблю.
— Чому?
— Тому що Влад схожий на свого діда, як дві краплі води. Коли він народився, я відразу побачила зовнішню схожість, але, коли підріс, мені стало страшно. Настільки звички, характер, міркування були схожі, що я просто дивувалася, адже вони не знали одне одного!
Звідки? Я спостерігала за цим і розуміла, що якось він може повторити долю діда. Як я хотіла помилитися! І коли він привів тебе, першою думкою було Господи, така сама!
Наївна, закохана, світла. Розтопче ж. А другою думкою було не дам! Я зараз більше, напевно, допомагаю собі і йому небагато. Втішаю себе надією, що коли прийде час і захоче він поговорити з тобою чи сином ти одразу йому на поріг не вкажеш.
— Я не залишу вас, Рито, Максим не потребуватиме. Сама вирішиш няня чи сад, я все оплачу, головне, щоб ти жила, працювала, відпочивала, знайшла нове кохання. Не махай головою, не зараз, але пізніше. Час він такий час. Я хочу, щоб ти не замкнулася, не копалася в собі, не шукала чогось не так, а пішла далі. Чи дозволиш мені допомогти тобі? Бачити Максима, приїжджати у гості?
— Звичайно, не було чого й питати! Знаю, що цього мало, але дякую! От і добре, от і добре.
— А тепер поїхали, вас влаштовуватимемо на новому місці.
Рита здригнулася, так різко пролунав дзвінок на телефоні Іраїди Олександрівни.
— Так, Владе. Що ти кричиш? Я нічого не розумію. У квартиру? І не зможеш. Ти там не живеш. Бо я так вирішила. Коли заспокоїшся поговоримо. Твої речі у батьків. Поки що. Так, дорогий. Ну що, Рита, забирай Максима та поїхали, покажу вам новий будинок!
