Це був один із тих чудових вечорів напередодні Нового року, коли до святкової ночі залишалося зовсім небагато. Місто, як зазвичай, раптово захоплене зимою, відчайдушно борсалося в заметах ногами й колесами, ковзало, падало, чортихалося, стикалося бамперами та боками, проклинало комунальні служби й долю, та все ж раділо цьому диву: чудовим величезним пластівцям, які валили з неба, не припиняючи, вже четверту добу. Чотири дні і чотири ночі практично безперервного снігопаду перетворили похмуре і брудне велике місто на казковий сад.
Дахи будинків, які першими зустріли чарівний дотик зимового неба, були вкриті товстим шаром снігу і нагадували верхівки великодніх пасок. Дерева, які зовсім недавно чорними розчепірками гілок безпомічно волали до неба, одягалися в ніжні білі мережива і затихли задоволені, і красиві. Вуличні ліхтарі приміряли на свої голови кокетливі білі капелюшки, і світили з-під них теплим жовтим на тротуари та проїжджу частину, на яких тисячі втомлених ніг і коліс місили снігову кашу.
Сергій уже збирався додому. Звичними рухами відключав ліхтарі, змотував подовжувачі. Господарським поглядом окинув приміщення студії. Усе начебто було на місці. У перспективі вечора приємна традиційна холостяцька зустріч із друзями – Ігорем та Едуардом за пінним у пабі за рогом. Голод нагадав йому про дивовижні свинячі реберця в особливому секретному соусі, які готували тільки в цьому пабі. І звісно ж крафтове світле нефільтроване у високих, запітнілих, зі сльозою келихах. Холодне, освіжаюче, що підкреслює гострий смак смаженого в спеціях м’яса. «Теплі напої узимку для слабаків і хіпстерів!» – посміхаючись у довгу рудувату, ледь посмаковану сивиною бороду, подумав він.
У цей час двері відчинилися і в студію влетіла, обвішана коробками і паперовими пакетами з назвами відомих брендів, дама.
— Це ж фотостудія?!
З її збитого дихання було зрозуміло, що вона дуже поспішала.
— Так, але ми закриваємося. Кінець робочого дня. Ви, вірно, хотіли записатися? Це можна було зробити в адміністратора по телефону…
Договорити Сергію не дали.
— Молодий чоловіче, мені терміново! Усього одну фотографію! – у її голосі не було й нотки прохання. Це радше був наказ, що не залишає зазору для заперечень.
У житті Сергія, крім інших, зустрічалося чимало владних жінок. Деякі нагадували неприступні скелі. Таких було краще розглядати на відстані, милуючись здалеку їхньою недосяжною красою. Інші були схожі на айсберги, холодні й небезпечні. До таких можна було наблизитися, але зустріч із ними і спроби захопити їх у тропічні води пристрасті, щоб там розтопити цей лід, часто закінчувалися катастрофами для нього. Бували навіть жінки, схожі на скелю. Не формами, звісно, а такі ж невблаганні, тверді й нещадні. Сергієві здалося, що перед ним скоріше за все скеля, а може навіть айсберг в ній.
Зараз йому дуже хотілося смачного напою з реберцями гриль і дуже не хотілося фотографувати.
— Шановна! Фотостудія зачинена, приходьте завтра. А краще, після свят! Правда! Завтра в нас увесь день уже розписаний під сімейні фотосесії. Новий рік…
Не звертаючи увагу на його слова, пані скинула з себе хутряну шубку, недбало кинула її та купу пакетів у крісло, що стояло біля входу, і, голосно стукаючи шпильками своїх підборів по ламінату, пройшла в глибину студії.
— У вас на сайті написано, що ви працюєте до двадцять першої нуль, нуль. Зараз двадцять, сорок три! – Вона гострим манікюром вказівного пальчика постукала по циферблату золотого годинника в себе на зап’ясті. – Куди мені сідати?
Вона повертала голову в пошуках місця для зйомки.
Вважається, що більшості людей достатньо десяти секунд, щоб скласти думку про людину, навіть якщо ви бачите її вперше. Сергій давно працював професійним фотографом, і йому потрібно було значно менше часу, щоб зрозуміти, які наслідки для його маленького бізнесу може принести відмова трохи відступити від розпорядку роботи студії. Йому дуже хотілося їсти і зовсім не хотілося жертв і руйнувань. Він важко зітхнув.
— На документи?
— Так. Закордонний паспорт.
— Але вони ж зараз там начебто самі знімають. На місці.
— Не смішіть мої підбори! Ви бачили ці фотографії?! Я щойно звідти. Я їм усе розповіла про їхній фотоапарат, їхнього фотографа, біометричні паспорти і таке інше! Я сама в юності весілля фотографувала і не тільки весілля. У мене навіть виставка була персональна в… – Тут вона запнулася. Можливо, згадка міста, в якому проходила її персональна виставка, не викликала б у співрозмовника очікуваного благоговіння, а можливо, була інша причина залишити назву цього міста в таємниці.
Сергій, символом здачі своїх позицій, опустив білий паперовий фон, поставив високий табурет, ляснув по ньому долонею. Потім, побоюючись, що його жест буде сприйнято як занадто легковажний, зробив вигляд, що змахує з нього пил. Запропонував відвідувачці сісти і почав налаштовувати світло. У середовищі фотографів існує думка, що не буває некрасивих жінок, але буває погано поставлене світло.
Дама була в діловому світло-рожевому брючному костюмі. Жакет, під ним чорна шовкова майка з мереживом. Тонка нитка білого золота на шиї, з кулончиком у вигляді крихітної вигнутої котячої фігурки, підкреслювала витончені ключиці і довгу красиву шию. Високі вилиці, запалі щоки, пухкі червоні губи, тонкий ніс, злегка вузькі очі, каштанове волосся, зібране в тугий пучок на потилиці. Тепер, у хорошому світлі він побачив її іншою. Значно молодшою, не такою рішучою, якою намагається здаватися, але все ж таки, холодною і неприступною. Ні. Це була не скеля. І не айсберг. Кіліманджаро? Ні! Це була Фудзі. Фудзіяма. У його першій студії на стіні висів плакат: на передньому плані – гілки квітучої сакури з ніжними рожевими пелюстками, а на задньому – неприступна священна гора Фудзіяма, що виблискує снігом.
— Ну, я готова! – вона сховала пудреницю з дзеркальцем у сумочку, яку поставила на підлогу біля своїх довгих ніг.
— Зараз, зараз… – Сергій зарядив чисту карту пам’яті у фотоапарат, що стояв на штативі. – Увага! Знімаю!
Пролунало клацання затвора, спалах блимнув і подав протяжний писк, накопичуючи новий заряд для знімка.
— Я, здається, очі заплющила.
— Так. – Мигцем глянувши на екран монітора на столі, сказав Сергій. – Зробимо ще один знімок. Вам потрібно розслабитися. Думайте про щось приємне. Про поїздку, наприклад. У теплі країни, до моря на різдвяні канікули, напевно, їдете?
Йому не відповіли.
Сергій зробив ще кілька фотографій, але результат його не задовольнив. Потім ще з десяток чи більше. На знімках обличчя дівчини було напруженим і зосередженим. Ступінь цього напруження був таким високим, що, здавалося, дівчина, яку знімають, відчуває якщо не біль, то якусь муку або дуже сильні негативні переживання. Будь-який інший фотограф знизав би плечима, нічого, мовляв, не поробиш. Заплатіть, розпишіться, отримаєте. «Ніколи не знімайте людей, у яких щось з обличчям, щоб вони потім не питали вас: «А що в мене з обличчям?!» – є й така мудрість серед фотографів. Сергій не входив до числа байдужих фотографів. Йому захотілося зробити гарну світлину для цієї дівчини. Навіть якщо це просто світлина на закордонний паспорт.
Ситуація була не простою.
— А хочете ігристого? – запропонував Сергій.
— Ви мене напоїти і спокусити вирішили? – красиві брови на секунду метнулися вгору, і тут же студією рознісся її дзвінкий сміх. – А-а-а-а-а, знаю я ці прийомчики! Щоб розслабити модель, потрібно запропонувати їй трохи випити. Але це ж просто фото на паспорт! Мені вас рекомендували як профі!
Остання фраза неприємно вколола самолюбство Сергія. «Рекомендували як профі, а ти не можеш зробити фото на паспорт нормальне!» – подумав він про себе.
З холодильника було витягнуто пляшку італійського напою, подаровану кимось із клієнтів, оливки і сир. Там же знайшлося кілька запашних мандаринок і один величезний апельсин.
Сергій розлив ігристе в келихи. Простягнув один клієнтці.
— Ну, за знайомство! Мене звати Сергій.
— Віка. Вікторія. Дуже приємно. Мені вас Катя рекомендувала, казала ви найкращий.
Він злегка кивнув, навіть не намагаючись пригадати, яка з Кать могла назвати його найкращим і за що.
Шкірка мандарина податливо розкривалася під пальцями Сергія, оголюючи соковиті солодкі часточки. Вино було прекрасним. Франчакорта вважається італійським елітним напоєм. Як і всі ігристі, воно створене піднімати настрій і атмосферу свята в будь-якому місці, де його відкривають. На це і розраховував Сергій.
— Ну й день сьогодні! – поставивши наполовину порожній келих на столик, промовила Віка. – Із самого ранку моталася по магазинах у пошуках подарунків усім моїм. Практично не обідала. Шматочок піци і кава, а ввечері ось п’ю ігристе в компанії ледь знайомої людини.
— А що тут такого?! – нарізаючи часточками апельсин, що бризкає бурштиновим соком, запитав Сергій. – У мене теж був досить інтенсивний день. Багато сімейних фотосесій. Діти, собаки, ялинки…
Він пройшов у дальній кут, клацнув вимикачами. Верхнє світло в студії згасло, а замість нього в усіх кутах просторого лофту запалилися різнокольоровими гірляндами ялинки. Великі й маленькі. Самотні та групками. Блимаючи і переливаючись, вони відкидали яскраві відблиски на стіни. Сергій підійшов до штучного каміна, натиснув на кнопку і у вогнищі спалахнув вогонь. У студії стало раптом чарівно й затишно. Зазвучала музика.
Вони пересіли на диван біля каміна.
— А ви, Віка, де працюєте?
— Турфірма. Уяви, – непомітно перейшла на «ти» Віка. – Посіяла нещодавно свій закордонний, а мені другого січня вилітати в Дубаї. А ці дурні там… Я їм кажу, що мені терміново, а вони… – Вона махнула рукою і раптом сльози полилися з її очей струмком. – Уся кар’єра моя через цей дурний паспорт пропала! Якщо я не потраплю туди, то мене просто звільнять!
Вона залізла з ногами в кут дивана, закрила руками обличчя і почала плакати ще сильніше, плечі її здригалися. Було ясно, що горе її невтішне.
Крізь величезні, від підлоги до стелі вікна студії було видно сніг, що падав великими пластівцями. З невидимих колонок лунали традиційні Різдвяні мелодії.
— Дозвольте вас запросити. – Сергій встав, простягнув Віці руку.
— Ти що, ідіот?! Які танці! У мене справа всього мого життя руйнується!
Сергій міцно взяв її за зап’ястя, підняв із дивана. Злегка притиснув до себе, погладив по плечу і спині.
— Заспокойся. Усе буде добре.
— Нічого добре не буде! – голосом маленької ображеної дівчинки промовила крізь сльози Віка.
— Значить ми всі помремо!
— Дурень! – сміх крізь сльози.
У напівтемряві студії вони пили вино, розмовляли й танцювали, а Сінатра все співав і співав:
Have yourself a merry little Christmas
Нехай твоє серце буде світлим
Відтепер наші негаразди будуть поза увагою
Пляшка була порожня. На планеті немає людини, яка не знайшла б душевного спокою під Різдвяні пісні у виконанні старого Френка. Але у великому місті знайшлася людина, на яку ці пісні справили снодійну дію. А може ця південне ігристе, всупереч обіцянкам свята і веселощів, зробив інший ефект. Віка спала на дивані, вкрита м’яким пухнастим пледом, по-дитячому склавши обидві долоньки собі під щоку, а Сергій чаклував над відзнятими фотографіями. Застосувавши кілька майже заборонених прийомів із Фотошопу, йому вдалося таки отримати ідеальне зображення.
До опівночі залишалося кілька хвилин, і він подумав, що ще не так уже й пізно, найімовірніше, старий усе одно не спить, але в слухавку вимовив:
— Алло, вибачте що так пізно, Петре Петровичу, це Сергій. Фотограф. Ні, все добре. Так. Так. Ні. Дякую, добре. Передам обов’язково. І ви, і дружині, і дітям, і онукам, звісно ж… А! Так?! Тоді й правнукам! Найщиріші! Тут така справа…
***
Віку розбудив аромат свіжозвареної кави. Вона розплющила очі, різко піднялася. Озирнулася. Побачила Сергія босого в джинсах із голим торсом і мокрим після душу волоссям і бородою.
— О господи! У нас щось було?!
— Звичайно! Прекрасний вечір. Дякую тобі за все.
Віка недовірливо оглянула себе. Якби близькість була, то навряд чи вона після всього, одягала б на себе колготки і штани.
— Дурень так жартувати?!
— А я й не жартував. Снідати будеш? Хоча за часом схоже, що час обідати.
Віка глянула на свій годинник. Без пʼяти хвилин дванадцять.
— О Боже! Ну навіщо я з тобою зв’язалася! Напоїв, спати залишилася як остання дівка в якомусь сараї! Я ж уже скрізь запізнилася!
Вона підхопилася на ноги, заметушилася птахом по студії, збираючи свої лаахміття. Потім швидко одягнулася і вискочила зі студії, навіть не попрощавшись.
Спускаючись сходами студії, викликала собі таксі в додатку. На щастя машина виявилася поруч. Гупнули дверцята. Цієї ж миті на смартфон прийшло повідомлення. Воно було коротким:
«Завтра з 17.00 до 18.00 будь, будь ласка, вдома. Кур’єр доставить тобі твій закордонний паспорт. Сергій.»
Наступні кілька повідомлень містили в собі серію її фотографій на паспорт. Потім ще одна серія де вона зображена сплячою. Великі плани її обличчя в контровому світлі сонця, що сходить. Фото були прекрасні. Вона на них була прекрасна.
Потім прийшло ще одне повідомлення:
«Для того щоб фотографія була справді гарною, фотограф має бути хоч трішки закоханий у свою модель. Сподіваюся, фотографії тобі сподобалися.»
Таксі, ледве долаючи глибоку снігову кашу, відвозило щасливу Віку вгору вулицею великого міста. На душі у дівчини було добре. Їй раптом стало зрозуміло, що, можливо, зовсім і не варто летіти в ці Дубаї. Вона посміхалася, у машині співав Сінатра…
